У радянські часи Шевченківська премія була явищем амбівалентним. Із одного боку, вона повинна була надаватися лише ідейно правильним творам, які символізували розквіт української культури в СРСР. Із іншого боку, серед її лауреатів хоча б інколи мали траплятися справді талановиті митці, бо ж інакше про той розквіт говорити було неможливо. А для самих митців ціною премії (з її медаллю, грошовим еквівалентом у дві з половиною тисячі рублів та відповідними номенклатурними пільгами) був компроміс із владою. І з ідеологічно витриманими халтурниками і донощиками, які також отримували цю премію, – виходило, що твій талант є тим самим, що їхня бездарність.
Відповідним був і склад Шевченківського комітету – суміш номенклатурних чинів, що курували культуру, з лояльними діячами культури. Втім, нічого комітетники не вирішували – таїнство відбувалося у нетрях ЦК КПУ. А рішення про присудження Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка підписували перший секретар ЦК КПУ та голова Ради Міністрів УРСР.
Ситуація почала змінюватися за часів перебудови. І не тільки в тому плані, що премію почали давати за талановиті романи, п’єси й симфонії. Перестав діяти критерій лояльності до можновладців. 1989 року Неоніла Крюкова на церемонії вручення премії прочитала в обличчя кремлівському намісникові в УРСР Володимирові Щербицькому ті слова, що давно наболіли їй та багатьом іншим митцям: «Раби, підніжки, грязь Москви…»
А премія стала спершу Державною премією України, потім – Національною премією і перейшла з урядового підпорядкування під безпосередню опіку голови держави. Одне слово, премія і комітет стали чимось достатньо автономним від влади, хоча Шевченківська премія і далі надавалася від імені влади.
Але наразі усе може повернутися на круги свої.
«Велика чистка» у Шевченківському комітеті
Як відомо, 6 липня 2010 року Президент Віктор Янукович ухвалив рішення про зміну керівника Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Замість літературознавця академіка Миколи Жулинського його тепер очолює також академік, але поет Борис Олійник.
А 12 липня голова держави видав указ, згідно з яким істотно змінений персональний склад Шевченківського комітету. Втратили свої місця у Комітеті такі знакові діячі культури, як письменники Андрій Курков, Марія Матіос, Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, режисер театру Роман Віктюк, кінорежисер Олесь Санін, співаки Тарас Петриненко та Олег Скрипка, кінокритик Сергій Тримбач, скульптор Володимир Чепелик та інші – загалом понад 2/3 членів цього Комітету. Іншими словами, маємо фактично новий орган, у якому число відомих широкому загалові постатей різко зменшилося.
При цьому впадають в очі відверто політичні мотиви цих змін: і колишній голова Комітету, і більшість тепер уже колишніх його членів не приховують свого щонайменше скептичного ставлення до чинної влади. Натомість зберегли свої місця демонстративно лояльні до Віктора Януковича діячі, як-от поет Іван Драч, хореограф Вадим Писарєв, актор Богдан Ступка та інші. До них додалися не менш лояльні персонажі на кшталт Дмитра Стуса (до речі, у списку нового Комітету апарат Януковича саме щодо сина Василя Стуса вчинив один зі своїх незліченних, а водночас і символічних ляпсусів: той фігурує тільки як «старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України», про Шевченківське лауреатство Стуса-молодшого, одержане за книгу про батька, апаратники благополучно забули).
Що ж стосується Бориса Олійника, то це єдиний в історії двічі голова Комітету. Перший раз Олійник очолював Шевченківський комітет у 1991 році і позбувся посади невдовзі після референдуму про незалежність.
Видається, тут є своя закономірність. Іще на початку цього року Борис Олійник написав заяву про складання повноважень голови і члена Комісії з державних нагород. Це він зробив на знак протесту проти присвоєння звання Героя України Степану Бандері, котрого Олійник вважає «колаборантом».
А цього разу Борис Ілліч очолив комітет одразу після того, як надійшла інформація про вихід у Москві написаної ним разом із двома останніми прем’єрами СРСР Миколою Рижковим та Валентином Павловим книжки «Иуда. Анатомия предательства Горбачева».
Кого зрадив Горбачов, за версією Олійника? Ясна річ, Радянський Союз та Комуністичну партію.
Напередодні, приймаючи у Москві премію «Срібний витязь» Слов’янського літературного форуму, Борис Олійник заявив зібраним у залі апологетам радикального панславізму: «Нарешті, випивши чашу ложно потрактованого суверенітету, ми прийшли до розуміння, що суверенітет – священне право кожного народу, але незалежність на відрубних хуторах не збудуєш. Поодинці нас можуть поглинути».
Видається, серйозних ідейних розбіжностей між головою Комітету і голоавою держави тепер не буде, і жоден твір, у якому позитивно оцінювалися б борці за свободу України, премії вже не одержить.
Адже і Янукович, і Олійник дуже високо оцінюють радянський період української історії, ба більше – академік Олійник прямо називає період 1960–70-х років «золотим»: «Тоді Україна була в розквіті в усіх сферах. І берегли мову, і розвивали… Ми були найбільш духовними у світі. З волі чи неволі знали культури одної шостої світу, а потім нас роз’єднали на хутори». У свою чергу, Президент України суворо заявляє: «У складі Радянського Союзу, хай і в умовах обмеженого суверенітету, Україна заклала основи економічної і культурної потуги, без якої майбутня Незалежність була б неможливою. По-різному можна оцінювати той період, але незаперечним лишиться одне: це – наша історія, і переписувати її не дозволено нікому».
Насправді, звичайно, цю історію ще треба написати, але ті, хто це робитиме – в літературі, в кіно, театрі, живописі чи пісні – на Шевченківську премію віднині навряд чи можуть розраховувати.
Повторення перейденого?
Когось це, можливо, подивує, та саме Леонід Кучма був єдиним Президентом України, котрий не переформатовував під себе Шевченківський комітет. За нього Комітет продовжував очолювати Олесь Гончар, після смерті Гончара цю посаду обійняв Володимир Яворівський, а з 1999 року, коли Яворівський остаточно загруз у поточній політиці, – Іван Дзюба. Саме за Дзюби премія була перетворена з державної на Національну («з метою піднесення ролі і престижу», як сказано в президентському указі), а її грошовий еквівалент – подесятерений.
«Найкращим був період, коли комітет очолював Іван Дзюба, – згадує режисер і політик Лесь Танюк. – Туди прийшли не лауреати премій, а люди нового покрою: молоді соціологи, політологи тощо. Почали нагороджували не людей класичної літератури, не оберегів старого, а носіїв нового». Воно й не дивно: академік Іван Дзюба є одним із небагатьох українських гуманітаріїв-універсалів, завжди відкритим до нового, якщо це нове – не порожній виверт чи безвідповідальний антикультурний глум.
Ну, а Віктор Ющенко, ставши Президентом, замінив Дзюбу письменником Романом Лубківським. «Це були апаратні ігри. Роман Мар’янович працював дипломатом, його діти пішли в президентську адміністрацію – утворився невеликий клан. Лубківський прагнув рівно представити лауреатів зі Сходу та Заходу. Ішлося вже не стільки про сутність твору, скільки про політичну картинку, щоб не звинуватили в підтримці лише галичан або киян», – так оцінює ті події й діяльність Комітету Лесь Танюк.
Цей період пов’язаний із гучним скандалом, який виник внаслідок одноосібного рішення голови Комітету вилучити зі списку моновистав, за які актриса Галина Стефанова була висунута на Шевченківську премію, «Польові дослідження з українського сексу» за однойменним романом Оксани Забужко. Але тепер, найшвидше, навіть підґрунтя для таких скандалів уже не буде.
Бо ж у новітні часи Шевченківська премія, ясна річ, надаватиметься за ідейно правильні твори, які символізуватимуть розквіт української культури у незалежній Україні у стратегічному партнерстві з Росією. Ясна річ, серед її лауреатів траплятимуться справді талановиті митці, бо ж інакше про той розквіт говорити не буде підстав. А для самих митців ціною премії (з її медаллю, грошовим еквівалентом у сто з гаком тисяч гривень та донині живими номенклатурними пільгами) знову стане компроміс із владою.
І чи кине хтось ізнову в обличчя можновладцям: «Раби, підніжки, грязь Москви»?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Відповідним був і склад Шевченківського комітету – суміш номенклатурних чинів, що курували культуру, з лояльними діячами культури. Втім, нічого комітетники не вирішували – таїнство відбувалося у нетрях ЦК КПУ. А рішення про присудження Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка підписували перший секретар ЦК КПУ та голова Ради Міністрів УРСР.
Ситуація почала змінюватися за часів перебудови. І не тільки в тому плані, що премію почали давати за талановиті романи, п’єси й симфонії. Перестав діяти критерій лояльності до можновладців. 1989 року Неоніла Крюкова на церемонії вручення премії прочитала в обличчя кремлівському намісникові в УРСР Володимирові Щербицькому ті слова, що давно наболіли їй та багатьом іншим митцям: «Раби, підніжки, грязь Москви…»
А премія стала спершу Державною премією України, потім – Національною премією і перейшла з урядового підпорядкування під безпосередню опіку голови держави. Одне слово, премія і комітет стали чимось достатньо автономним від влади, хоча Шевченківська премія і далі надавалася від імені влади.
Але наразі усе може повернутися на круги свої.
«Велика чистка» у Шевченківському комітеті
Як відомо, 6 липня 2010 року Президент Віктор Янукович ухвалив рішення про зміну керівника Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Замість літературознавця академіка Миколи Жулинського його тепер очолює також академік, але поет Борис Олійник.
А 12 липня голова держави видав указ, згідно з яким істотно змінений персональний склад Шевченківського комітету. Втратили свої місця у Комітеті такі знакові діячі культури, як письменники Андрій Курков, Марія Матіос, Михайло Слабошпицький, Тарас Федюк, режисер театру Роман Віктюк, кінорежисер Олесь Санін, співаки Тарас Петриненко та Олег Скрипка, кінокритик Сергій Тримбач, скульптор Володимир Чепелик та інші – загалом понад 2/3 членів цього Комітету. Іншими словами, маємо фактично новий орган, у якому число відомих широкому загалові постатей різко зменшилося.
При цьому впадають в очі відверто політичні мотиви цих змін: і колишній голова Комітету, і більшість тепер уже колишніх його членів не приховують свого щонайменше скептичного ставлення до чинної влади. Натомість зберегли свої місця демонстративно лояльні до Віктора Януковича діячі, як-от поет Іван Драч, хореограф Вадим Писарєв, актор Богдан Ступка та інші. До них додалися не менш лояльні персонажі на кшталт Дмитра Стуса (до речі, у списку нового Комітету апарат Януковича саме щодо сина Василя Стуса вчинив один зі своїх незліченних, а водночас і символічних ляпсусів: той фігурує тільки як «старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України», про Шевченківське лауреатство Стуса-молодшого, одержане за книгу про батька, апаратники благополучно забули).
Що ж стосується Бориса Олійника, то це єдиний в історії двічі голова Комітету. Перший раз Олійник очолював Шевченківський комітет у 1991 році і позбувся посади невдовзі після референдуму про незалежність.
Видається, тут є своя закономірність. Іще на початку цього року Борис Олійник написав заяву про складання повноважень голови і члена Комісії з державних нагород. Це він зробив на знак протесту проти присвоєння звання Героя України Степану Бандері, котрого Олійник вважає «колаборантом».
А цього разу Борис Ілліч очолив комітет одразу після того, як надійшла інформація про вихід у Москві написаної ним разом із двома останніми прем’єрами СРСР Миколою Рижковим та Валентином Павловим книжки «Иуда. Анатомия предательства Горбачева».
Кого зрадив Горбачов, за версією Олійника? Ясна річ, Радянський Союз та Комуністичну партію.
Напередодні, приймаючи у Москві премію «Срібний витязь» Слов’янського літературного форуму, Борис Олійник заявив зібраним у залі апологетам радикального панславізму: «Нарешті, випивши чашу ложно потрактованого суверенітету, ми прийшли до розуміння, що суверенітет – священне право кожного народу, але незалежність на відрубних хуторах не збудуєш. Поодинці нас можуть поглинути».
Видається, серйозних ідейних розбіжностей між головою Комітету і голоавою держави тепер не буде, і жоден твір, у якому позитивно оцінювалися б борці за свободу України, премії вже не одержить.
Адже і Янукович, і Олійник дуже високо оцінюють радянський період української історії, ба більше – академік Олійник прямо називає період 1960–70-х років «золотим»: «Тоді Україна була в розквіті в усіх сферах. І берегли мову, і розвивали… Ми були найбільш духовними у світі. З волі чи неволі знали культури одної шостої світу, а потім нас роз’єднали на хутори». У свою чергу, Президент України суворо заявляє: «У складі Радянського Союзу, хай і в умовах обмеженого суверенітету, Україна заклала основи економічної і культурної потуги, без якої майбутня Незалежність була б неможливою. По-різному можна оцінювати той період, але незаперечним лишиться одне: це – наша історія, і переписувати її не дозволено нікому».
Насправді, звичайно, цю історію ще треба написати, але ті, хто це робитиме – в літературі, в кіно, театрі, живописі чи пісні – на Шевченківську премію віднині навряд чи можуть розраховувати.
Повторення перейденого?
Когось це, можливо, подивує, та саме Леонід Кучма був єдиним Президентом України, котрий не переформатовував під себе Шевченківський комітет. За нього Комітет продовжував очолювати Олесь Гончар, після смерті Гончара цю посаду обійняв Володимир Яворівський, а з 1999 року, коли Яворівський остаточно загруз у поточній політиці, – Іван Дзюба. Саме за Дзюби премія була перетворена з державної на Національну («з метою піднесення ролі і престижу», як сказано в президентському указі), а її грошовий еквівалент – подесятерений.
«Найкращим був період, коли комітет очолював Іван Дзюба, – згадує режисер і політик Лесь Танюк. – Туди прийшли не лауреати премій, а люди нового покрою: молоді соціологи, політологи тощо. Почали нагороджували не людей класичної літератури, не оберегів старого, а носіїв нового». Воно й не дивно: академік Іван Дзюба є одним із небагатьох українських гуманітаріїв-універсалів, завжди відкритим до нового, якщо це нове – не порожній виверт чи безвідповідальний антикультурний глум.
Ну, а Віктор Ющенко, ставши Президентом, замінив Дзюбу письменником Романом Лубківським. «Це були апаратні ігри. Роман Мар’янович працював дипломатом, його діти пішли в президентську адміністрацію – утворився невеликий клан. Лубківський прагнув рівно представити лауреатів зі Сходу та Заходу. Ішлося вже не стільки про сутність твору, скільки про політичну картинку, щоб не звинуватили в підтримці лише галичан або киян», – так оцінює ті події й діяльність Комітету Лесь Танюк.
Цей період пов’язаний із гучним скандалом, який виник внаслідок одноосібного рішення голови Комітету вилучити зі списку моновистав, за які актриса Галина Стефанова була висунута на Шевченківську премію, «Польові дослідження з українського сексу» за однойменним романом Оксани Забужко. Але тепер, найшвидше, навіть підґрунтя для таких скандалів уже не буде.
Бо ж у новітні часи Шевченківська премія, ясна річ, надаватиметься за ідейно правильні твори, які символізуватимуть розквіт української культури у незалежній Україні у стратегічному партнерстві з Росією. Ясна річ, серед її лауреатів траплятимуться справді талановиті митці, бо ж інакше про той розквіт говорити не буде підстав. А для самих митців ціною премії (з її медаллю, грошовим еквівалентом у сто з гаком тисяч гривень та донині живими номенклатурними пільгами) знову стане компроміс із владою.
І чи кине хтось ізнову в обличчя можновладцям: «Раби, підніжки, грязь Москви»?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
