Дев’ятого березня, у день Кобзаря, традиційно вручають Національну премію імені Тараса Шевченка – найвищу державну культурно-мистецьку нагороду. Цього року лауреатами стали одинадцятеро митців (загалом Шевченківський комітет мав 51 подання, у фіналі був 31 кандидат).
Грошова винагорода Шевченківської премії цього року мала зрости зі 170 до 200 тисяч гривень – про це комітет просив Президента Віктора Ющенка. Але в бюджеті цього року на премії виділили 1 мільйон 300 тисяч. Тож Адміністрація Президента, щоб не вийти за межі цієї цифри, залишила премію в 130 тисяч.
«Лауреати заслужили цю відзнаку»
Шевченківський комітет другий рік очолює академік Микола Жулинський. За його словами, прикро, що грошова винагорода премії не виросла. До того ж, лауреатів Національної премії досі визначають «по-старому», бо ухвалити нове Положення так і не вдалося. «Я разом із членами комітету ініціював нове положення про Шевченківську премію. Ми намагалися врахувати міжнародний досвід, зокрема, досвід Нобелівського комітету, для того, щоб досягнути максимальної виразності в тому, за якими критеріями і хто зможе стати лауреатом. На жаль, юридичний відділ не підтримав наші пропозиції, пояснюючи це тим, що необхідно міняти ряд законів, змінювати правові акти, а це справа довга, марудна… Тож ми опинилися при старому положенні», – розповів Жулинський.
У президентській канцелярії, яка тепер знову називається Адміністрацією, не коментують слова академіка Жулинського.
Художник Іван Марчук – лауреат Шевченківської премії в 1997 році. Він визнає, що нагорода річ приємна. Але стосовно саме цієї премії у художника думка досить критична. «Премія сьогодні стала такою: «ти моя людина, я тобі дам премію; ти чужий – я тобі не дам». Це повна спекуляція державними коштами й народними ресурсами. Я, виходячи з комітету, написав у заяві, що цей склад (зараз він уже інший, але не ліпший) аж ніяк не може бути духовним арбітром творчої інтелігенції. П’ять відсотків потрапляє достойних лауреатів премії, а всі інші – переважно свої», – стверджує митець.
Голова Шевченківського комітету Микола Жулинський наполягає: випадкових людей серед лауреатів Шевченківської премії немає. Кожен із них заслужив на відзнаку. «Члени комітету свою позицію таємним голосуванням висловили. Я думаю, що ті, хто сьогодні є визнаним лауреатом, дійсно достойні люди. Ось постать для прикладу: Оксана Пахльовська. Її публіцистична праця «Ave, Europe!» набула колосального розголосу в Україні. Всі знають її статті, виступи, вона відома як літературознавець, перекладач, публіцист».
Чи є премія стимулом?
Для письменника Андрія Бондара премія не є стимулом для творчості. «Кожен письменник напевно має свої стимули. Для мене Шевченківська премія таким стимулом не є, – зазначає пан Бондар. – У мене є інші стимули, але вони не вимірюються якимись матеріальними еквівалентами. Я, звичайно. живу з того, що я пишу. Але літературна премія для мене не є мірилом, не є якимось Ельдорадо. Якщо людина думає про якусь премію, то вона налаштована на виконання певного обов’язку, а для мене творчість не є виконанням обов’язку».
Проблема саме державних премій полягає в тому, що держава (хоче вона того чи ні) формує ними певні підходи до творчості, говорить поет Володимир Цибулько. І хочеш премію – не дратуй владу. «Держава все-таки дає премію і за лояльність до держави також. Очевидно, що держава має бути справедливою і працювати з усіма творчими середовищами, з усіма творчими групами. А так є далеко не завжди».
Мистецький орієнтир
Один із лауреатів цьогорічної Шевченківської премії – письменник із Коломиї Михайло Андрусяк (автор документально-художньої трилогії про вояків УПА). У коментарі Радіо Свобода він зазначив, що скептично ставиться до будь-яких відзнак. Але престижна премія, присуджена літературному твору, може привертати увагу не стільки до автора, скільки до його героїв, у цьому і є сенс цієї відзнаки для письменника. «Я дав згоду на висунення на премію тільки з огляду на те, що, вона може бути присуджена не стільки мені, скільки тим людям, про яких я пишу, тим героям, часто безіменним, які повіддавали життя за Україну. Для мене премія не є самоціллю, як і для багатьох моїх колег по перу», – сказав Михайло Андрусяк.
Існування Шевченківської та інших премій допомагає популяризації не лише певних тем, а й талановитих творів мистецтва, зазначає письменник, книговидавець Дмитро Капранов. «Будь-яка порада – рецензія в газеті чи порада друга – є дуже цінною. Особливо, якщо це порада певної організації, яка називається премією. Адже ми звикли, що премія відзначає найкращих. Тому присудження премії – це рекомендація, наприклад, читачеві. Відповідно, якщо читач знає, що це Шевченківська премія, то він чітко знає, хто йому рекомендує».
Коли читач заходить до книгарні, перед ним лежить кілька тисяч книжок. Він не може передивитися всі, йому потрібні якісь орієнтири. Такими орієнтирами якраз може бути присудження мистецьких, зокрема літературних, премій, говорить Дмитро Капранов.
Грошова винагорода Шевченківської премії цього року мала зрости зі 170 до 200 тисяч гривень – про це комітет просив Президента Віктора Ющенка. Але в бюджеті цього року на премії виділили 1 мільйон 300 тисяч. Тож Адміністрація Президента, щоб не вийти за межі цієї цифри, залишила премію в 130 тисяч.
«Лауреати заслужили цю відзнаку»
Шевченківський комітет другий рік очолює академік Микола Жулинський. За його словами, прикро, що грошова винагорода премії не виросла. До того ж, лауреатів Національної премії досі визначають «по-старому», бо ухвалити нове Положення так і не вдалося. «Я разом із членами комітету ініціював нове положення про Шевченківську премію. Ми намагалися врахувати міжнародний досвід, зокрема, досвід Нобелівського комітету, для того, щоб досягнути максимальної виразності в тому, за якими критеріями і хто зможе стати лауреатом. На жаль, юридичний відділ не підтримав наші пропозиції, пояснюючи це тим, що необхідно міняти ряд законів, змінювати правові акти, а це справа довга, марудна… Тож ми опинилися при старому положенні», – розповів Жулинський.
У президентській канцелярії, яка тепер знову називається Адміністрацією, не коментують слова академіка Жулинського.
Художник Іван Марчук – лауреат Шевченківської премії в 1997 році. Він визнає, що нагорода річ приємна. Але стосовно саме цієї премії у художника думка досить критична. «Премія сьогодні стала такою: «ти моя людина, я тобі дам премію; ти чужий – я тобі не дам». Це повна спекуляція державними коштами й народними ресурсами. Я, виходячи з комітету, написав у заяві, що цей склад (зараз він уже інший, але не ліпший) аж ніяк не може бути духовним арбітром творчої інтелігенції. П’ять відсотків потрапляє достойних лауреатів премії, а всі інші – переважно свої», – стверджує митець.
Голова Шевченківського комітету Микола Жулинський наполягає: випадкових людей серед лауреатів Шевченківської премії немає. Кожен із них заслужив на відзнаку. «Члени комітету свою позицію таємним голосуванням висловили. Я думаю, що ті, хто сьогодні є визнаним лауреатом, дійсно достойні люди. Ось постать для прикладу: Оксана Пахльовська. Її публіцистична праця «Ave, Europe!» набула колосального розголосу в Україні. Всі знають її статті, виступи, вона відома як літературознавець, перекладач, публіцист».
Чи є премія стимулом?
Для письменника Андрія Бондара премія не є стимулом для творчості. «Кожен письменник напевно має свої стимули. Для мене Шевченківська премія таким стимулом не є, – зазначає пан Бондар. – У мене є інші стимули, але вони не вимірюються якимись матеріальними еквівалентами. Я, звичайно. живу з того, що я пишу. Але літературна премія для мене не є мірилом, не є якимось Ельдорадо. Якщо людина думає про якусь премію, то вона налаштована на виконання певного обов’язку, а для мене творчість не є виконанням обов’язку».
Проблема саме державних премій полягає в тому, що держава (хоче вона того чи ні) формує ними певні підходи до творчості, говорить поет Володимир Цибулько. І хочеш премію – не дратуй владу. «Держава все-таки дає премію і за лояльність до держави також. Очевидно, що держава має бути справедливою і працювати з усіма творчими середовищами, з усіма творчими групами. А так є далеко не завжди».
Мистецький орієнтир
Один із лауреатів цьогорічної Шевченківської премії – письменник із Коломиї Михайло Андрусяк (автор документально-художньої трилогії про вояків УПА). У коментарі Радіо Свобода він зазначив, що скептично ставиться до будь-яких відзнак. Але престижна премія, присуджена літературному твору, може привертати увагу не стільки до автора, скільки до його героїв, у цьому і є сенс цієї відзнаки для письменника. «Я дав згоду на висунення на премію тільки з огляду на те, що, вона може бути присуджена не стільки мені, скільки тим людям, про яких я пишу, тим героям, часто безіменним, які повіддавали життя за Україну. Для мене премія не є самоціллю, як і для багатьох моїх колег по перу», – сказав Михайло Андрусяк.
Існування Шевченківської та інших премій допомагає популяризації не лише певних тем, а й талановитих творів мистецтва, зазначає письменник, книговидавець Дмитро Капранов. «Будь-яка порада – рецензія в газеті чи порада друга – є дуже цінною. Особливо, якщо це порада певної організації, яка називається премією. Адже ми звикли, що премія відзначає найкращих. Тому присудження премії – це рекомендація, наприклад, читачеві. Відповідно, якщо читач знає, що це Шевченківська премія, то він чітко знає, хто йому рекомендує».
Коли читач заходить до книгарні, перед ним лежить кілька тисяч книжок. Він не може передивитися всі, йому потрібні якісь орієнтири. Такими орієнтирами якраз може бути присудження мистецьких, зокрема літературних, премій, говорить Дмитро Капранов.
