Чого-то ви, українські патріоти, причепилися до видатного історика й міністра освіти Діми Табачника? Що ріже вам правду-матку межи очі?
Замість того, щоб поводитися достойно, як і подобаєт кирпа-гнучкошиєнко-вим, ви поводитеся як бандєри. Забагато патріотизму у вас, національної гідності, а на це сьогодні в Україні попиту немає. Це вам і прагне довести Діма-інтелєктуал-історик, коли пише, наприклад, що галичани дуже пізно збагнули потребу помитися і привчилися пити каву.
Я спостерігаю за політичним вертепом в Україні з-під Бескиду, неподалік містечка Бардієва, де давно-прадавно зупинявся ваш король Данило Галицький, і можу вам дещо розтлумачити. То почитайте.
* * *
Галичани пишаються сином коваля Іваном Франком, що він – другий після кріпака Тараса Шевченка. Не будемо про це – хто перший, хто другий, – бо одразу виринають у пам’яті глибокодумні слова «третього», тобто одного із колишніх спікерів Верховної Ради України (свого часу він закликав співвітчизників раком стати до праці для держави), котрий заявив: «Я не перший, але й не другий».
А Франко – мужик немитий! Сам у цьому признався, і Діма лише узагальнив.
А було це так: 1890 року на прохання Михайла Драгоманова Іван Франко написав свою автобіографію. В ній він розповідає про початки своєї науки у школі отців-василіян у Дрогобичі: «де я, по-мужицьки вбраний, боязливий, несміливий та часто немитий хлопець, цілий курс бувши посміховиськом у класі…»
То чого обурюватися на Табачника! Він керувався логікою. Якщо сам Каменяр «немитий», то чого чекати від парубків на полонинах…
Іван Франко ще більше сказав. 1897 року він признався до гріха, що не любить русинів, бо «мало серед них знайшов (я) справжніх характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й пихи». Чи треба було йому так щиро писати?
Якби Франко був залишився «У наймах у сусідів» (поляків), то не мав би клопоту. А серед своїх – лупай та лупай сю скалу байдужості й зневіри «В поті чола», а хосен з того який?
Зрештою, чого б мав Діма шанувати галичанина Івана Франка, який у статті «З кінцем року» (1896) писав, що українцям «треба вчитися політики не в росіян, а в литовців, латишів, поляків»…
Хіба ж це не провокація? Нинішня влада України вчиться політики майже виключно від Путіна/Медведєва.
А міністр освіти й науки Діма Табачник мислить глобально, хотів би злити навчання історії України та Росії воєдино. Щось таке пробували в минулому разом французи й німці, але їм не вийшло. Мабуть, тому, що не було у них такого калібру вченого й освітянина, як Діма в Україні.
Не варто ображатися на інтелєктуала-історика і за те, що галичани, як він це вичитав у документах, котрі згодом зникли з Львівського державного архіву, лише недавно навчилися пити «господній напій» – каву. Самі винуваті!
Як відомо, 1683 року під час турецької облоги Відня самбірський бізнесмен, бандерівець і колаборант польського війська Яна Собеського Юрко Кульчицький продістався до табору невірних турків, вкрав у них мішок (може й два) кави, повернувся до своїх і підказав їм, як побити ворогів християн. Замість чимчикувати з мішком кави до Самбора, до своїх, Кульчицький вирішив першу кав’ярню відкрити у визволеному від турків Відні. Ось чому Діма Табачник мав вагомі докази писати про зацофаних галичан – пастухів із карпатських полонин.
Втім, із цими документами, що зникли зі львівського архіву, справа заплутана. Не всі вірять, що їх поцупив сам Діма, і твердять, що їх знайшов один відомий український проффесор, шукаючи – злі язики кажуть, що в Ізраїлі – документи про те, куди бандери з найближчого оточення гетьмана Полуботка сховали українські золотовалютні резерви…
До речі, а куди б нам зарахувати східняка Олександра Довженка?
У своєму щоденнику (30.6.1945 р.) він написав щось недоречне про культурних галичан: «Об’єднались усі українські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепер будемо однакі… Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші од нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні «несамостоятельні» люде, не європейські й не азіатські, «отдельнії»…
Світової слави кіномитець Довженко, мабуть, щось переплутав, або йому наговорили нісенітниці пастухи, до яких ходив пити жентицю (сироватку). Бо як же писати про «немитих» пастухів, що вони культурніші від «несамостоятельних», наприклад, тих, що нині згребли в Україні всю повноту влади?
Іще одну важливу тезу Діми Табачника потрібно вам, незрячим, витлумачити. Виступаючи 8 квітня цього року у Москві на міжнародній конференції про перемогу над фашизмом 1945 року, Діма там сказав, що як у 1941–1945 роках, так і нині «є тільки ми і вони – цивілізація і дикість, культура і варварство» і що це надбання треба зберегти для нащадків. Діма має рацію!
Ось вам два конкретні приклади, науку з яких треба втовкмачувати дітям уже в дитсадку.
Секретар Радехівського районного комітету КП(б)У (на Львівщині) товариш Канівець дав (7.2.1946 р.) характеристику одному з місцевих учасників полювання на бандерів у селі Мукани цього ж району: «Відданий партії Леніна-Сталіна» (ім’ярек), доброволець-помічник органів НКДБ, котрий одного бійця УПА застрелив, а іншого поранив і передав енкаведистам, отримав характеристику: «сумел показать себя достойным и честным беспартийным большевиком».
Про інший приклад імпорту здобутків цивілізації і культури з Півночі на Галичину пише у своїх спогадах відомий співець Гуцульщини, польський письменник Станіслав Вінценз.
Визволивши гуцульських пастухів, щоб їх нарешті «помити», переможці створили в селі Жаб’є «Фінотдєл». Начальник контори, яка містилася в непридатному будинку і без сейфу, взяв собі двох молодих помічників.
Одного дня шеф контори запропонував своїм недосвідченим підлеглим, як пише Станіслав Вінценз, таке: «Належної канцелярії, ні сейфу нам не дали, але відповідальності нас не позбавили. Спишемо протокол, що вранці приміщення було зруйноване, шафа, де зберігалися гроші, виламана. Гроші розділимо між нами». Один із молодих помічників не хотів брати гріха на душу і заявив: «Робіть, що хочете, протокол я підпишу, але гроші не візьму!» Начальник «Фінотдєла» страшено розлютився, прогнав «некультурного» помічника і кинув йому навздогін: «Убирайся вон, дурак! Мы и без тебя построим социализм!»
Це воїстину плоди цивілізації і культури з Півночі, що їх змушені були ковтати від 1944 року галичани. І треба про це, як радить Табачник, пам’ятати з покоління до покоління.
І насамкінець. Чого це навколо Діми зчинився такий рейвах? Він амбітний, зарозумілий і глибоко ображений чиновник.
Треба ж пам’ятати: Президент Леонід Кучма «зірвав» з Табачника військові погони полковника запасу, бо не міг він пояснити, коли, де і в якій військовій частині служив, а Президент Віктор Ющенко забув присвоїти Дімі звання «Герой України».
Ось такі, на мій хлопський розум, пояснення з-під Бескидів про катавасію навколо інтєлігента-історика й міністра освіти й науки України.
Але останнє слово хай буде за мужиком «немитим» Іваном Франком.
У вірші «На ріці Вавилонській» він писав про таких, що й досі в Україні не перевелися і роблять політичну кар’єру:
Я хилитися привик від дитинячих літ
І всміхатися до тих, що катують мій рід.
Мій учитель був пес, що на лапки стає
І що лиже ту руку, яка його б’є…
Та й досить!
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
