Доступність посилання

ТОП новини

Міністр Дмитро Табачник: соловей «правильного» тоталітаризму


Під час студентської акції проти міністра освіти Дмитра Табачника в Києві 31 березня 2010 року: «залікова книжка з українофобії»
Під час студентської акції проти міністра освіти Дмитра Табачника в Києві 31 березня 2010 року: «залікова книжка з українофобії»
Київ – В Українській державі є уряд. Щоправда, чимало експертів сумнівається у повній легітимності того уряду, у відповідності процедури його формування конституційним нормам, але він де-факто вже понад два місяці функціонує. А в тому уряді є міністр освіти й науки, професор-історик Дмитро Табачник.

Якщо винести за дужки політичні погляди (бо ж за умов демократії кожен урядовець має право на власні погляди та переконання), то яким критеріям має відповідати персона міністра, котрий безпосередньо займається такою делікатною і вкрай важливою для країни сферою суспільного життя, як освіта, в тому числі й освіта шкільна? Дехто може першими назвати менеджерські вміння, бо ж без них за умов хронічного безгрошів’я освітня галузь остаточно деградує.

Наче й правильно, але візьму на себе сміливість поставити на перше місце моральні якості – бо у разі, коли навчанням та вихованням дітей та юнацтва керуватиме вмілий аморальний управлінець, це завдасть країні значно більшої шкоди, ніж чиїсь невмілі дії. Я вже не кажу про те, що сучасна молодь дуже добре вловлює фальш у словах і діях політиків і високопосадовців і неминуче вважатиме всю владу аморальною і брехливою, якщо таким виставляє себе найвищий керівник освітян.

Другий критерій – це фаховість міністра як науковця та викладача, як інтелектуала. Бо ж тільки фахівець може зрозуміти проблеми інших фахівців-освітян.

А менеджерські якості варто поставити на третє місце – бо, зрештою, вмілими менеджерами можуть бути заступники міністра освіти й науки у разі, якщо він розуміється на проблемах керованої ним галузі.

Чи відповідає цим критеріям професор-історик Дмитро Табачник? Із цього приводу існують діаметрально протилежні думки. Не будемо заглиблюватися у дискусії – згадаймо те, що увечері 7 травня 2010 року мав змогу бачити кожен українець, а саме виступ міністра на політичному шоу «Шустер Live», присвяченому 65-річчю перемоги над нацизмом.

Проти Сталіна, але водночас і за нього

Почав свій виступ Дмитро Табачник із засудження будь-якого тоталітаризму. І того, що в основу своєї ідеології кладе класовий підхід, і того, що кладе підхід національний. «Тоталітаризм класовий лежав в основі дій Сталіна», – стверджував міністр.

Такі заяви під оглядом науковості виглядають зараз надзвичайним спрощенням. Бо ж якими класовими ідеями пояснити практику депортацій цілих народів та етнічних груп, розпочату в СРСР ще 1938 року (корейці, поляки) та продовжену у роки Другої світової війни? З іншого боку, у нацистській Німеччині пересічний працівник мав значно вагоміші соціальні здобутки, ніж робітництво в СРСР.

Утім, міністр, звичайно, має право на власну точку зору, хоч вона і відгонить давно застарілими схемами. Але Табачник не зупиняється на сказаному, а йде далі, наголошуючи, що Сталін, попри всі недоліки і злочини, які були в його діяльності, був керівником найбільш успішної армії, верховним головнокомандувачем, був керівником держави, яка внесла основний внесок у розгром гітлерівського фашизму, в розгром італійського фашизму, і його позиція, його дії у Великій Вітчизняній війні – це, мовляв, позиція головнокомандувача армії, яка досягла найбільшої перемоги.

І от тут уже починаються твердження, які однозначно виходять за межі навіть загальногуманітарного професіоналізму, не кажучи вже про фаховість науковця-історика.

Виявляється, це Червона армія ганяла італійські війська по пустелях Африки – невже вона брала Аддис-Абебу й Тріполі, невже вона висаджувалася на Сицилії і входила в Рим та Мілан?.. Виявляється, покласти у боях щонайменше 19,5 мільйонів своїх вояків (стільки імен налічує база даних у Москві, у музеї-меморіалі на Поклонній горі) – це означає зробити армію «успішною»… Виявляється, не говорив маршал Рокосовський перед смертю журналістам: от коли ми, командувачі фронтів, навчилися дурити цього кремлівського мудака, тоді й почали бити німців…

Та що там командувачі фронтів: тільки ті радянські льотчики-винищувачі досягали успіху, хто нехтував сталінським наказом, який обмежував максимальну швидкість літаків у патрулюванні над полем бою. Видатні російські аси Покришкін і Ворожейкін ледь під трибунал не потрапили за порушення цього наказу. А от ті, хто виконував сталінський наказ (мовляв, треба якнайдовше «подзижчати» над своїми військами, дарма, що швидкість твого винищувача мала), ставали легкими жертвами «експертів» Люфтваффе.

Взагалі-то Дмитро Табачник фактично відтворив міфологеми сталінської доби в оцінці дій Червоної армії, тоді як насправді на Східному фронті втрати Вермахту становили 2/3 від загальних втрат, утрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були відверто мізерними. Інакше кажучи, на радянські війська припадає десь половина воєнного успіху у Європі, не більше.

Це якщо не враховувати чинника західної допомоги, а без неї Червона армія перетворилася б на пішо-кінну юрбу на кшталт війська часів громадянської війни, озброєну трьохлінійками і шестидюймівками. Адже ця допомога включала приблизно половину використаного алюмінію (літаки, танкові двигуни), основну частину легуючих добавок, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, третину (кращу – «студебекери» і «віліси») автопарку Червоної армії, основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Про воєнні технології, танки, літаки, зенітки, кораблі (включно з навіть із лінкором) промовчимо…

Невже Дмитро Табачник усього цього не знає? Чи знає, але говорить те, що відповідає не історичній правді, а неосталіністським ідеологемам?

І невже він, продовжуючи називати війну «Вітчизняною», не знає про дані комісії при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з академіком і офіцером-фронтовиком Олександром Яковлєвим: 954 тисячі бійців Червоної армії були знищені за наказом свого ж командування – за реальні, а найчастіше уявні провини, з них – тільки (якщо тут можна сказати «тільки»…) 160 тисяч за вироками трибуналів.

Це яка ж вітчизна має бути, щоб знищити майже мільйон своїх громадян у солдатському вбранні?

У розладі з фактами

Утім, це ще не все. Далі Дмитро Табачник безапеляційно заявив: «Сталін і ті, хто з ним працював, ніколи не розробляли плани знищення українського народу і виведення його до 20% проживання на цій території».

А як же доповідь Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, де було сказано про сталінські плани депортації всіх українців, хто проживав на окупованій території? Не було ніколи такого наміру? Чи професорові-історику невідома ця доповідь?

Наступна заява міністра – мовляв, Європарламент ухвалив резолюцію, де просить українську владу скасувати рішення про присвоєння звань Героїв України Степанові Бандері і Романові Шухевичу. Але ж насправді у резолюції Європарламенту згаданий лише Бандера. Пам’ять міністра підвела? Чи щось інше? А як оцінити те, що Табачник (укотре вже) назвав Шухевича гауптштурмфюрером СС, яким той ніколи не був?

Далі професор-історик з поважним виглядом наголосив, що в німецькому військовому архіві в Кельні відсутні дані про втрати армії у боях із частинами ОУН-УПА. Але ж німецька армія, тобто Вермахт, воювала на фронті, а УПА вела боротьбу з тими, хто забезпечував «новий порядок» у тилу: з частинами СС, з поліцією, жандармерією, гестапо, адміністративними службами.

І тут вистачає документів і про бойові зіткнення, і про втрати німецької сторони. Та історик Табачник чи то цього не знає, чи робить вигляд, що не знає.

І, нарешті, маємо висновок, зроблений міністром освіти й науки на «Шустер Live»: мовляв, не було на війні третьої сторони. І українська окупаційна поліція, й охоронні батальйони, і курінь Буковинський – усі вони не були третьою стороною (з цим, до речі, ніхто й не сперечається, бо ж ідеться про УПА, яку Табачник постійно ототожнює чи то з поліцією, чи то з каральними батальйонами). «Третьої сторони під час Великої Вітчизняної війни, під час Другої світової війни не існувало. Була антигітлерівська коаліція і був гітлерівський блок», – ось висновок міністра.

Цим самим член українського уряду – у найкращих сталінських традиціях – відніс бійців національного Опору балтійських держав, а також польської Армії Крайової (які змушені були – так само, як і УПА, – воювати і проти нацистів, і проти більшовиків) до числа гітлерівських посіпак. Цікаво, чи можна вважати таку настанову офіційною позицією України?

З іншого боку, якщо в СРСР панував сталінський тоталітаризм, який для Табачника неприйнятний, то чому боротьба з цим тоталітаризмом оцінюється міністром як злочин?

Якщо Червона армія мала право в 1939–41 роках діяти на боці гітлерівського блоку (жодної негативної оцінки цим діям міністр не дав), то з яких причин такого права у 1941–42 роках не мали ті українські націоналісти, які вдягли було форму Вермахту?

І, нарешті, чому УПА, яка воювала за незалежність і демократію, в незалежній і демократичній Україні не тільки не має, а й не повинна мати ніякого визнання, тоді як інструмент тоталітарної диктатури – Червона армія – є в очах нинішньої влади уособленням усіх можливих чеснот? Чи ситуативне перебування СРСР у складі антигітлерівської коаліції реабілітує злочинну радянську систему?

Дуже цікава логіка у міністра освіти й науки. І рівень наукової компетенції у нього дуже своєрідний. Про моральність я мовчу – як доказ колаборації і злочинів українських націоналістів міністр зачитав опис спалення села Кортеліси, вчиненого… поліцейським формуванням (які часто-густо на окупованій нацистами території формувалися з полонених червоноармійців).

Ясна річ, у всіх арміях на тій війні були свої негідники і злочинці. Волинська різанина – не найкраща сторінка літописів УПА й Армії Крайової, а нищення цивільного населення Східної Прусії та участь у депортаціях народів Кавказу й кримських татар – украй ганебна пляма на біографії Червоної армії.

І взагалі – дуже непростими були воєнні сюжети. Скажімо, генерал Жан Марі де Латр де Тассіньї служив на високій посаді у війську вішистського режиму, який був фактичним союзником Гітлера, потім був ув’язнений нацистами, втік, воював і, нарешті, підписав від імені Франції акт про капітуляцію Німеччини. На це його уповноважив генерал де Ґолль, котрий кількома роками раніше вів бойові дії на чолі військ Вільної Франції проти того самого вішистського режиму, якому служив генерал де Тассіньї…

Та, боюся, розуміння таких складних сюжетів – поза здатностями Дмитра Табачника, який фактично послідовно проводить ідею про наявність «правильного», «нашого» тоталітаризму, боротися з яким – злочин, а ревний служник якого – герой.

Чи можна підпускати людину з такими поглядами і моральними якостями до сфери освіти – гадаю, це риторичне запитання.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG