Нещодавно в інтерв’ю Радіо Свобода всесвітньо відомий учений-практик в галузі менеджменту Богдан Гаврилишин сказав, серед іншого, що нинішній Президент України – «людина, яка дуже мало знає, йому треба багато вчитися. Його можна вчити, як школяра, і раніше він цього не соромився». Словам Гаврилишина, колишнього радника і пана Януковича, треба довіряти.
Але у зв’язку з цим виникає інше запитання: хто просував людину, яка має проблеми з написанням слова «професор» і плутає значення слів «генофонд» та «геноцид» на найвищу посаду в державі Україна?
Запитання ніяким чином не принижує особу українського Президента. Воно зовсім правомірне стосовно людини із сумнівною освітою, котра не має базових знань із історії України, історії української літератури тощо, але керує цією державою на початку третього тисячоліття.
Існує підозра, що сім років тому «проект» «лідер Партії регіонів –Янукович» готували ті, хто добре помітив, що її керівником можна буде маніпулювати і, відповідно, одержувати бажані для них результати.
Підозра посилилася, зокрема, після другого туру президентських виборів в Україні в грудні 2004 року, коли тодішній президент Росії Володимир Путін прибув до Києва, щоб демонстративно й привселюдно привітати Януковича з перемогою, якої насправді не було. Його «перемогу» досягли тоді брудними технологіями.
Безпорадний Леонід Кучма, тоді ще Президент України, полетів до Москви, щоб в аеропорту радитися з керівником Росії Володимиром Путіним. Від нього довелося вислухати слова докору й обурення, мовляв, після третього туру українських президентських виборів буде ще й четвертий і...24-й. Картину розгублених лідерів двох держав показало телебачення.
З того часу Путін не раз демонстрував свою зневагу до українських демократичних реалій та відкриту ненависть до переможця на цих виборах – Віктора Ющенка. Російського лідера охопив страх, що зараза здобутків демократії в Україні може перекинутися до Росії. Тепер це вже не є актуальним, бо процес «путінізації» починає вкорінюватися також в Україні.
Спроби розчленування України п’ятирічної давнини
Після останніх президентських виборів, після кавалерійського захоплення всієї повноти влади Партією регіонів багато її представників перебували (перебувають) немов під впливом «екстазі», або, кажучи словами Сталіна, вони перебували в стані «головокружения от успехов». У такий спосіб трансформувалося їхнє озлоблення, що відкрито проявилося наприкінці грудня 2004 року і кульмінувало в Сіверськодонецьку. Пам´ятаєте?
Там пролунав істеричний крик і погрози, наприклад, що з Харкова до Києва 400 кілометрів, а до російського кордону лише 40. Тоді випливли на поверхню заклики не лише до регіоналізації України, а й до її розчленування. Навіть старий-новий голова Верховної Ради України Володимир Литвин був змушений реагувати тоді на появу карти України, яка поділена на три сорти і яка була закріплена за «технічними кандидатами» Януковича.
Тоді сесія Луганської облради проголосувала за створення виконавчого комітету, якому передається вся повнота влади на території області. Виконком очолив хто? Тодішній голова Луганської облради, а нині голова фракції ПР у Верховній Раді України Олександр Єфремов. Готувалося звернення обласних депутатів до російського лідера Путіна з проханням благословити новостворювану креатуру-карикатуру(Українська правда, 26.11. 2004).
Яка користь від «великої шпаківні»?
Немов під враженням вірша Олександра Ірванця про перелітних птахів, котрі після президентських виборів на початку 2005 року відлетіли до Москви, а після чергових виборів потягнулися назад у рідні краї («білоконі і бакаї», а за ними потягнуться «боделани та сацюки»), регіонал Михайло Чечетов пояснив, як його партія розуміє демократичні цінності.
Перед телекамерами він із захопленням розповідав про те, що багато нардепів із БЮТу та НУ-НСу перекочують до новоствореної коаліції: «Перші ластівки полетіли, скоро полетять зграї, і вони прилетять у велику шпаківню, яка називається Партія регіонів».
Горезвісну продажність «зграї» українських нардепів Чечетов кваліфікує як добро, а не як політичну проституцію. При цьому він навіть забув, як після поразки Януковича на попередніх президентських виборах з ПР «швиденько повтікала всяка злодійкувата шушара» (Тарас Чорновіл), щоб згодом туди й повернутися. Навіть підлітки розуміють, що до «великої шпаківні» не лише прилітають. З цієї «кормушки» також і відлітають...
Біда в тому, що для певних нардепів парламент України – це не праця для блага своїх виборців, а стиль життя. Це стосується не лише комуністів, які демонструють, як комфортно їм живеться з олігархами, й час від часу щось там бовкають про соціальну справедливість. Під куполом Українського парламенту дуже вигідно почуваються в коаліції й депутати блоку Володимира Литвина.
Народний депутат Гриневецький нещодавно «5-му каналі» висловився в тому сенсі, що коли 27 квітня у парламенті зареєструвалося лише 211 народних депутатів, а за ратифікацію «харківських домовленостей» про продовження терміну перебування ЧФ Росії в Криму проголосувало понад 230 депутатів за допомогою карток неприсутніх у залі колег, то це вже така традиція...
Українські парламентарії і нині керуються якимось «правом звичаю» від часів середньовіччя, а не законами і здоровим глуздом.
Зрештою, приклад подає Президент. У Страсбурзі на сесії ПАРЄ Янукович, всупереч ухваленому Верховною Радою України закону про Голодомор-Геноцид, відмовився поважати цей закон.
Хто розхитує Україну
Віце-прем´єр і міністр із питань регіональної політики Віктор Тихонов виступає за федералізацію України. У Луганську відкрили пам´ятник «жертавам ОУН-УПА». Своєю присутністю захід освятили Тихонов, голова фракції ПР Єфремов, горезвісний московський гість Затулін та інші. Зібралися всі знавці новітньої історії України, яку вивчали з примітивних радянських публікацій-фальшивок про ОУН-УПА!
Великий «українолюб» нардеп з Партії регіонів Вадим Колесніченко також любить дмухати на вогонь, щоб розпалювати міжнаціональну ворожнечу, розхитувати цілісність держави. Це він влаштував у Київі агітпроп про «Волинську різанину» за допомогою неавтентичних фотодокументів. Спорудження пам´ятника (малих архітектурних форм) Сталіну в Запоріжжі відбулося при потуранні влади. Якщо згадати діяльність великого реформатора в галузі освіти, міністра Дмитра Табачника, його патологічну ненависть до галичан («лихий демон громади», Іван Франко), то починає вимальовуватися «яскрава» картина.
Не можна обійти й вершину інтелектуальних знань міністра внутрішніх справ України Анатолія Могильова, який дуже хотів приподобитися Януковичу. Кримінальну судимість останнього міністр потрактував як політичні репресії, а судимість політв’язня Вячеслава Чорновола для нього – кримінальна справа, бо в кримінальному кодексі СРСР не було статті про політичних в’язнів.
Отже, відповісти на запитання, хто не проти розчленування України, не так уже й складно.
Це демонстрація реваншизму за «приниження» протягом останніх п´яти років, залякування політичних опонентів (і журналістів), що ми, ПР, хоч і не сповідуємо українські державницькі цінності, прийшли «рулить всерьез и надолго».
Проте, ейфорія, «головокружение от успехов» перетворюється на мігрень. Першим у цьому зізнався Президент Янукович під час спільної з російським лідером Медведєвим прес-конференції 17 травня у Києві: «Так працювати не можна, – сказав Янукович, – тому що не можна за такий короткий період часу провести сім зустрічей і загнати керівників наших робочих груп у ситуацію, коли вони повинні прискореними темпами готувати різні рішення».
Справді, чому так поспішати – щоб людей смішити?
Проте керівник лідер Росії Медведєв на зауваження Януковича відреагував миттєво і категорично: «Мені б хотілося додати, що так працювати доведеться».
Ось хто диктує темпи співпраці між Києвом і Москвою. У чиїх інтересах? Українських?
Приступи мігрені почнуться не лише в політиків, що нині керують державою. Головного болю зазнають згодом і прихильники Партії регіонів і все суспільство України, бо економічних реформ не видно, боргова яма поглиблюється.
Все свідчить про те, що невдоволення серед громадськості наростатиме.
Але у зв’язку з цим виникає інше запитання: хто просував людину, яка має проблеми з написанням слова «професор» і плутає значення слів «генофонд» та «геноцид» на найвищу посаду в державі Україна?
Запитання ніяким чином не принижує особу українського Президента. Воно зовсім правомірне стосовно людини із сумнівною освітою, котра не має базових знань із історії України, історії української літератури тощо, але керує цією державою на початку третього тисячоліття.
Існує підозра, що сім років тому «проект» «лідер Партії регіонів –Янукович» готували ті, хто добре помітив, що її керівником можна буде маніпулювати і, відповідно, одержувати бажані для них результати.
Підозра посилилася, зокрема, після другого туру президентських виборів в Україні в грудні 2004 року, коли тодішній президент Росії Володимир Путін прибув до Києва, щоб демонстративно й привселюдно привітати Януковича з перемогою, якої насправді не було. Його «перемогу» досягли тоді брудними технологіями.
Безпорадний Леонід Кучма, тоді ще Президент України, полетів до Москви, щоб в аеропорту радитися з керівником Росії Володимиром Путіним. Від нього довелося вислухати слова докору й обурення, мовляв, після третього туру українських президентських виборів буде ще й четвертий і...24-й. Картину розгублених лідерів двох держав показало телебачення.
З того часу Путін не раз демонстрував свою зневагу до українських демократичних реалій та відкриту ненависть до переможця на цих виборах – Віктора Ющенка. Російського лідера охопив страх, що зараза здобутків демократії в Україні може перекинутися до Росії. Тепер це вже не є актуальним, бо процес «путінізації» починає вкорінюватися також в Україні.
Спроби розчленування України п’ятирічної давнини
Після останніх президентських виборів, після кавалерійського захоплення всієї повноти влади Партією регіонів багато її представників перебували (перебувають) немов під впливом «екстазі», або, кажучи словами Сталіна, вони перебували в стані «головокружения от успехов». У такий спосіб трансформувалося їхнє озлоблення, що відкрито проявилося наприкінці грудня 2004 року і кульмінувало в Сіверськодонецьку. Пам´ятаєте?
Там пролунав істеричний крик і погрози, наприклад, що з Харкова до Києва 400 кілометрів, а до російського кордону лише 40. Тоді випливли на поверхню заклики не лише до регіоналізації України, а й до її розчленування. Навіть старий-новий голова Верховної Ради України Володимир Литвин був змушений реагувати тоді на появу карти України, яка поділена на три сорти і яка була закріплена за «технічними кандидатами» Януковича.
Тоді сесія Луганської облради проголосувала за створення виконавчого комітету, якому передається вся повнота влади на території області. Виконком очолив хто? Тодішній голова Луганської облради, а нині голова фракції ПР у Верховній Раді України Олександр Єфремов. Готувалося звернення обласних депутатів до російського лідера Путіна з проханням благословити новостворювану креатуру-карикатуру(Українська правда, 26.11. 2004).
Яка користь від «великої шпаківні»?
Немов під враженням вірша Олександра Ірванця про перелітних птахів, котрі після президентських виборів на початку 2005 року відлетіли до Москви, а після чергових виборів потягнулися назад у рідні краї («білоконі і бакаї», а за ними потягнуться «боделани та сацюки»), регіонал Михайло Чечетов пояснив, як його партія розуміє демократичні цінності.
Перед телекамерами він із захопленням розповідав про те, що багато нардепів із БЮТу та НУ-НСу перекочують до новоствореної коаліції: «Перші ластівки полетіли, скоро полетять зграї, і вони прилетять у велику шпаківню, яка називається Партія регіонів».
Горезвісну продажність «зграї» українських нардепів Чечетов кваліфікує як добро, а не як політичну проституцію. При цьому він навіть забув, як після поразки Януковича на попередніх президентських виборах з ПР «швиденько повтікала всяка злодійкувата шушара» (Тарас Чорновіл), щоб згодом туди й повернутися. Навіть підлітки розуміють, що до «великої шпаківні» не лише прилітають. З цієї «кормушки» також і відлітають...
Біда в тому, що для певних нардепів парламент України – це не праця для блага своїх виборців, а стиль життя. Це стосується не лише комуністів, які демонструють, як комфортно їм живеться з олігархами, й час від часу щось там бовкають про соціальну справедливість. Під куполом Українського парламенту дуже вигідно почуваються в коаліції й депутати блоку Володимира Литвина.
Народний депутат Гриневецький нещодавно «5-му каналі» висловився в тому сенсі, що коли 27 квітня у парламенті зареєструвалося лише 211 народних депутатів, а за ратифікацію «харківських домовленостей» про продовження терміну перебування ЧФ Росії в Криму проголосувало понад 230 депутатів за допомогою карток неприсутніх у залі колег, то це вже така традиція...
Українські парламентарії і нині керуються якимось «правом звичаю» від часів середньовіччя, а не законами і здоровим глуздом.
Зрештою, приклад подає Президент. У Страсбурзі на сесії ПАРЄ Янукович, всупереч ухваленому Верховною Радою України закону про Голодомор-Геноцид, відмовився поважати цей закон.
Хто розхитує Україну
Віце-прем´єр і міністр із питань регіональної політики Віктор Тихонов виступає за федералізацію України. У Луганську відкрили пам´ятник «жертавам ОУН-УПА». Своєю присутністю захід освятили Тихонов, голова фракції ПР Єфремов, горезвісний московський гість Затулін та інші. Зібралися всі знавці новітньої історії України, яку вивчали з примітивних радянських публікацій-фальшивок про ОУН-УПА!
Великий «українолюб» нардеп з Партії регіонів Вадим Колесніченко також любить дмухати на вогонь, щоб розпалювати міжнаціональну ворожнечу, розхитувати цілісність держави. Це він влаштував у Київі агітпроп про «Волинську різанину» за допомогою неавтентичних фотодокументів. Спорудження пам´ятника (малих архітектурних форм) Сталіну в Запоріжжі відбулося при потуранні влади. Якщо згадати діяльність великого реформатора в галузі освіти, міністра Дмитра Табачника, його патологічну ненависть до галичан («лихий демон громади», Іван Франко), то починає вимальовуватися «яскрава» картина.
Не можна обійти й вершину інтелектуальних знань міністра внутрішніх справ України Анатолія Могильова, який дуже хотів приподобитися Януковичу. Кримінальну судимість останнього міністр потрактував як політичні репресії, а судимість політв’язня Вячеслава Чорновола для нього – кримінальна справа, бо в кримінальному кодексі СРСР не було статті про політичних в’язнів.
Отже, відповісти на запитання, хто не проти розчленування України, не так уже й складно.
Це демонстрація реваншизму за «приниження» протягом останніх п´яти років, залякування політичних опонентів (і журналістів), що ми, ПР, хоч і не сповідуємо українські державницькі цінності, прийшли «рулить всерьез и надолго».
Проте, ейфорія, «головокружение от успехов» перетворюється на мігрень. Першим у цьому зізнався Президент Янукович під час спільної з російським лідером Медведєвим прес-конференції 17 травня у Києві: «Так працювати не можна, – сказав Янукович, – тому що не можна за такий короткий період часу провести сім зустрічей і загнати керівників наших робочих груп у ситуацію, коли вони повинні прискореними темпами готувати різні рішення».
Справді, чому так поспішати – щоб людей смішити?
Проте керівник лідер Росії Медведєв на зауваження Януковича відреагував миттєво і категорично: «Мені б хотілося додати, що так працювати доведеться».
Ось хто диктує темпи співпраці між Києвом і Москвою. У чиїх інтересах? Українських?
Приступи мігрені почнуться не лише в політиків, що нині керують державою. Головного болю зазнають згодом і прихильники Партії регіонів і все суспільство України, бо економічних реформ не видно, боргова яма поглиблюється.
Все свідчить про те, що невдоволення серед громадськості наростатиме.
