Київ – Першою реакцією політиків та політичних аналітиків на оприлюднене 8 квітня рішення Конституційного Суду України (КС) стали або ж бурхлива радість із приводу легалізації залучення до формування правлячої коаліції депутатів уже не як членів відповідних фракцій, а на індивідуальній основі, – або розпач чи роздратування з цього ж приводу.
І справді: одні парламентські сили відтепер одержали законну можливість, не маючи за собою більшості виборців, формувати уряд на основі не надто прозорої процедури створення депутатської більшості, інші парламентські сили опинилися перед перспективою неможливості, навіть у разі виграшу майбутніх виборів до Верховної Ради, скористатися плодами чесно здобутої перемоги.
І взагалі – на думку одних, КС дозволив чинній владі брутально порушувати Конституцію; на думку інших, творчо підійшов до Основного Закону, ухваливши рішення в інтересах стабільності та реформ.
Та, видається, не все так просто з рішеннями єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.
Драматичні сюжети навколо одного рішення
На те, що не слід надто просто витлумачувати останнє рішення і брати його у відриві від попередніх рішень, наголосив сам голова КС Андрій Стрижак. «Знайдіть мені в Конституції заборону депутатові брати участь у більшості! Ви ніде цього не знайдете! – заявив Стрижак. – Саме про це йдеться в нашому рішенні. І воно жодним чином не суперечить рішенню від 2008 року, яке продовжує діяти в повному обсязі».
Іншими словами, український депутат має повне право не зважати на власну фракцію і на програму тієї політичної сили, за списком якої він обраний («Окремі народні депутати, зокрема ті, які не входять до складу депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції, … мають право брати участь у формуванні коаліції» – останнє рішення КС), але водночас урядову коаліцію можуть створити лише фракції, «кількість народних депутатів у яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 депутатів)», як записано у рішенні Суду від 17 вересня 2008 року.
На підказку Стрижака зреагувало одразу кілька депутатів. 9 квітня член фракції БЮТ Сергій Власенко заявив: рішення КС про порядок формування коаліції не підтверджує легітимність чинної коаліції. На думку Власенка, виходячи з рішення КС від 8 квітня, а також з рішення, ухваленого у вересні 2008 року, коаліція має відповідати трьом вимогам: вона має бути сформована фракціями; до складу фракцій, що сформували коаліцію, мають входити не менш як 226 депутатів; у коаліцію можуть входити депутати на індивідуальній основі. Тим часом чинна коаліція відповідає лише двом із цих вимог, бо до складу фракцій, що сформували її, не входять 226 депутатів.
Зреагував і Арсеній Яценюк. 9 квітня в ефірі програми «Шустер Live» на телеканалі «Україна» він заявив: «У рішенні КС немає жодного слова про легітимність цієї коаліції. Це рішення не встановило ніякого факту, що уряд і коаліція, яка сформована цим парламентом, легітимні. Це рішення підтверджує, що коаліцію формують фракції. Адже люди голосували за партію, таким чином, вони віддали мандат довіри партії, а не окремому депутатові. Коли ці партії сформували коаліцію, і в такій коаліції 226 депутатів, тоді позафракційні депутати можуть приєднуватися до неї».
Відтак Яценюк запропонував Президентові України як гарантові Конституції ухвалити рішення про розпуск Верховної Ради, в якій діє нелегітимна і нелегальна, тобто неповноважна і незаконна, коаліція, і про призначення дострокових парламентських виборів. Зі зрозумілих причин (відсутність власної парламентської сили) Яценюк не запропонував інший спосіб виходу з глухого конституційного кута – переформування коаліції, скажімо, шляхом входження до неї фракції «Нашої України – Народної самооборони».
І, нарешті, на не менш важливу складову рішення КС і на її наслідки звернув увагу політолог Володимир Золотарьов. Він підкреслив, що це рішення фактично є зміною Конституції, і «з точки зору права, внесення слів «народні депутати» [до числа суб’єктів творення коаліції – С.Г] означає знищення системи формування виконавчої влади більшістю законодавців, обраних за партійними списками. Важливо зрозуміти, що ці зміни тільки руйнують те, що було, і не створюють навзамін жодної іншої системи – ані мажоритарної, ані змішаної. З моменту внесення поправок політична влада в Україні не тільки фактично, а і формально не залежить від виборців».
Простіше кажучи, відтепер парламентарій має законне право начхати на волю виборців, на програму своєї партії і на моральну відповідальність перед країною: він вільний керуватися лише власними інтересами. А чи будуть то інтереси свідомого громадянина, а чи інтереси бездонної кишені цього громадянина – справа десята.
І при цьому Андрій Стрижак ще й відверто заявив, що суд керувався не лише нормами права: «КС розглядав цю ситуацію не як конституційно-правовий конфлікт, він виходив із реалій нашого життя, про які не завжди можна прочитати в книгах і законах… Переконаний, що лише таке праворозуміння заподіє найменшу шкоду суспільству. А можливо, навіть принесе користь».
Що ж дозволив КС: узурпацію влади чи народну революцію?
Ясна річ, ця заява – як і саме рішення суду – обурила значне число політиків, правників та політичних аналітиків. Але, власне, на що тут обурюватися? На те, що КС нарешті легітимізував у межах чинної законодавчої системи та політичної практики депутатське зрадництво? Що зробив законною зневагу до виборців (бо ж електорат обирає певну політичну силу з конкретною програмою, і саме цю програму, а не свого лідера зраджує перекинчик)? Що, нарешті, чітко сказано – в Україні найвищу силу мають не конституційні норми, не приписи законів, а «реалії життя», які полягають у монопольній і не надто цивілізованій владі одного політико-економічного клану?
Звичайно, якби КС виявився «білим і пухнастим», розглядаючи ситуацію в її суто абстрактному вимірі, як виключно конституційно-правовий конфлікт, то і вердикт, очевидно, був би іншим. Яким саме, детально проаналізував юрист Олександр Северин; головне тут – що «у своєму рішенні №16-рп/2008 від 17.09.08 КС чітко і недвозначно (а також, як пам’ятаємо, «остаточно» і «обов’язково») заявив, що «Конституція України визначила суб’єктів формування коаліції депутатських фракцій – депутатські фракції».
Але ж, як ми бачимо, навіть виходячи з «реалій життя», КС не скасував своє попереднє рішення, іншими словами, не треба бути міністром юстиції, щоб зрозуміти: урядової коаліції немає і не було від самого початку. А це означає, що немає легального й легітимного Кабміну Азарова, немає нових голів облдержадміністрацій, немає ревізії української історії Табачником, немає запопадливих відносин з Москвою – все це політична фата-морґана.
А водночас – і найбрутальніша реальність сьогодення. Бо ж в українській політиці правий не той, на чиєму боці право, а той, хто привласнив собі якнайбільше прав. Такий стан справ виник не сьогодні, просто в останні місяці він якнайповніше оприявнив себе.
І знов-таки: демократія ніде і ніколи не зводилася до виборчих процедур; демократія, тим більше у перехідних суспільствах, неодмінно включає в себе готовність народу захистити державу від будь-чиїх зазіхань, навіть із боку свого часу обраних на посади державних мужів.
Такий захист, до речі, санкціонований рішенням того самого КС від 5 жовтня 2005 року, де йдеться про «заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями». Адже, як зазначив тоді КС, «влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
І справді: одні парламентські сили відтепер одержали законну можливість, не маючи за собою більшості виборців, формувати уряд на основі не надто прозорої процедури створення депутатської більшості, інші парламентські сили опинилися перед перспективою неможливості, навіть у разі виграшу майбутніх виборів до Верховної Ради, скористатися плодами чесно здобутої перемоги.
І взагалі – на думку одних, КС дозволив чинній владі брутально порушувати Конституцію; на думку інших, творчо підійшов до Основного Закону, ухваливши рішення в інтересах стабільності та реформ.
Та, видається, не все так просто з рішеннями єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.
Драматичні сюжети навколо одного рішення
На те, що не слід надто просто витлумачувати останнє рішення і брати його у відриві від попередніх рішень, наголосив сам голова КС Андрій Стрижак. «Знайдіть мені в Конституції заборону депутатові брати участь у більшості! Ви ніде цього не знайдете! – заявив Стрижак. – Саме про це йдеться в нашому рішенні. І воно жодним чином не суперечить рішенню від 2008 року, яке продовжує діяти в повному обсязі».
Іншими словами, український депутат має повне право не зважати на власну фракцію і на програму тієї політичної сили, за списком якої він обраний («Окремі народні депутати, зокрема ті, які не входять до складу депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції, … мають право брати участь у формуванні коаліції» – останнє рішення КС), але водночас урядову коаліцію можуть створити лише фракції, «кількість народних депутатів у яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 депутатів)», як записано у рішенні Суду від 17 вересня 2008 року.
На підказку Стрижака зреагувало одразу кілька депутатів. 9 квітня член фракції БЮТ Сергій Власенко заявив: рішення КС про порядок формування коаліції не підтверджує легітимність чинної коаліції. На думку Власенка, виходячи з рішення КС від 8 квітня, а також з рішення, ухваленого у вересні 2008 року, коаліція має відповідати трьом вимогам: вона має бути сформована фракціями; до складу фракцій, що сформували коаліцію, мають входити не менш як 226 депутатів; у коаліцію можуть входити депутати на індивідуальній основі. Тим часом чинна коаліція відповідає лише двом із цих вимог, бо до складу фракцій, що сформували її, не входять 226 депутатів.
Зреагував і Арсеній Яценюк. 9 квітня в ефірі програми «Шустер Live» на телеканалі «Україна» він заявив: «У рішенні КС немає жодного слова про легітимність цієї коаліції. Це рішення не встановило ніякого факту, що уряд і коаліція, яка сформована цим парламентом, легітимні. Це рішення підтверджує, що коаліцію формують фракції. Адже люди голосували за партію, таким чином, вони віддали мандат довіри партії, а не окремому депутатові. Коли ці партії сформували коаліцію, і в такій коаліції 226 депутатів, тоді позафракційні депутати можуть приєднуватися до неї».
Відтак Яценюк запропонував Президентові України як гарантові Конституції ухвалити рішення про розпуск Верховної Ради, в якій діє нелегітимна і нелегальна, тобто неповноважна і незаконна, коаліція, і про призначення дострокових парламентських виборів. Зі зрозумілих причин (відсутність власної парламентської сили) Яценюк не запропонував інший спосіб виходу з глухого конституційного кута – переформування коаліції, скажімо, шляхом входження до неї фракції «Нашої України – Народної самооборони».
І, нарешті, на не менш важливу складову рішення КС і на її наслідки звернув увагу політолог Володимир Золотарьов. Він підкреслив, що це рішення фактично є зміною Конституції, і «з точки зору права, внесення слів «народні депутати» [до числа суб’єктів творення коаліції – С.Г] означає знищення системи формування виконавчої влади більшістю законодавців, обраних за партійними списками. Важливо зрозуміти, що ці зміни тільки руйнують те, що було, і не створюють навзамін жодної іншої системи – ані мажоритарної, ані змішаної. З моменту внесення поправок політична влада в Україні не тільки фактично, а і формально не залежить від виборців».
Простіше кажучи, відтепер парламентарій має законне право начхати на волю виборців, на програму своєї партії і на моральну відповідальність перед країною: він вільний керуватися лише власними інтересами. А чи будуть то інтереси свідомого громадянина, а чи інтереси бездонної кишені цього громадянина – справа десята.
І при цьому Андрій Стрижак ще й відверто заявив, що суд керувався не лише нормами права: «КС розглядав цю ситуацію не як конституційно-правовий конфлікт, він виходив із реалій нашого життя, про які не завжди можна прочитати в книгах і законах… Переконаний, що лише таке праворозуміння заподіє найменшу шкоду суспільству. А можливо, навіть принесе користь».
Що ж дозволив КС: узурпацію влади чи народну революцію?
Ясна річ, ця заява – як і саме рішення суду – обурила значне число політиків, правників та політичних аналітиків. Але, власне, на що тут обурюватися? На те, що КС нарешті легітимізував у межах чинної законодавчої системи та політичної практики депутатське зрадництво? Що зробив законною зневагу до виборців (бо ж електорат обирає певну політичну силу з конкретною програмою, і саме цю програму, а не свого лідера зраджує перекинчик)? Що, нарешті, чітко сказано – в Україні найвищу силу мають не конституційні норми, не приписи законів, а «реалії життя», які полягають у монопольній і не надто цивілізованій владі одного політико-економічного клану?
Звичайно, якби КС виявився «білим і пухнастим», розглядаючи ситуацію в її суто абстрактному вимірі, як виключно конституційно-правовий конфлікт, то і вердикт, очевидно, був би іншим. Яким саме, детально проаналізував юрист Олександр Северин; головне тут – що «у своєму рішенні №16-рп/2008 від 17.09.08 КС чітко і недвозначно (а також, як пам’ятаємо, «остаточно» і «обов’язково») заявив, що «Конституція України визначила суб’єктів формування коаліції депутатських фракцій – депутатські фракції».
Але ж, як ми бачимо, навіть виходячи з «реалій життя», КС не скасував своє попереднє рішення, іншими словами, не треба бути міністром юстиції, щоб зрозуміти: урядової коаліції немає і не було від самого початку. А це означає, що немає легального й легітимного Кабміну Азарова, немає нових голів облдержадміністрацій, немає ревізії української історії Табачником, немає запопадливих відносин з Москвою – все це політична фата-морґана.
А водночас – і найбрутальніша реальність сьогодення. Бо ж в українській політиці правий не той, на чиєму боці право, а той, хто привласнив собі якнайбільше прав. Такий стан справ виник не сьогодні, просто в останні місяці він якнайповніше оприявнив себе.
І знов-таки: демократія ніде і ніколи не зводилася до виборчих процедур; демократія, тим більше у перехідних суспільствах, неодмінно включає в себе готовність народу захистити державу від будь-чиїх зазіхань, навіть із боку свого часу обраних на посади державних мужів.
Такий захист, до речі, санкціонований рішенням того самого КС від 5 жовтня 2005 року, де йдеться про «заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об’єднаннями». Адже, як зазначив тоді КС, «влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
