– Пане Курикін, чи існує в Україні якась програма вивчення та захисту біологічного різноманіття?
– Найзагальнішим засобом збереження біологічного різноманіття є створення нових об’єктів природного заповідного фонду. Зрозуміло, що саме в умовах національних парків та заповідників ми можемо найефективніше вирішити проблему біологічного різноманіття. Існує Закон України «Про створення національної екологічної мережі», який передбачає створення низки таких об’єктів до 2016 року. І ця, так звана, національна екологічна мережа України є частиною загальноєвропейської системи. Але я можу констатувати, що реальні темпи створення таких об’єктів та їхнього розвитку абсолютно не відповідають, як завданням всередині біорізноманіття, так і вимогам згаданого закону.
Окрім цього, немає належного контролю за виконанням тих рішень, які ухвалюються. Скажімо, два року тому було видано Указ Президента, що передбачав створення десяти нових об’єктів природного заповідного фонду. Проте далі формальних ухвал ця справа не просунулась. Доводиться стикатися із проблемами землевідведення під подібні об’єкти. Місцева влада дуже неохоче йде на якійсь конкретні кроки щодо розв’язання таких проблем. Тому Україна так само, як і переважна більшість країн Європи далеко не найкращим чином сприяє розв’язанню подібних проблем, як у національному масштабі, так і у масштабі міжнародному.
– Ви уже згадували про проблему землевідведення… В Європейських країнах заповідники займають близько десятої частини території. А заповідна територія України становить менше 5%. Із чим це пов’язано?
– У європейських країнах навіть більше однієї десятої частини території відводиться під подібні об’єкти. Середній показник по країнах ЄС становить 18 відсотків, а в окремих країнах, наприклад Словенії, це взагалі 22 відсотки загальної території. Що ж стосується України, то у нас справді цей показник не перевищує 5 відсотків. Думаю, що реально він навіть набагато нижчий. Це викликано, насамперед, бюрократичними проблемами, і є наслідком перетворення землі на товар. Адже для того, щоб створити будь-який об’єкт природного заповідного фонду, національний парк чи заповідник, необхідно вирішити проблему землевідведення. Ці питання мають вирішувати місцеві ради, які є розпорядниками відповідних територій. Але вони вкрай неохоче йдуть на подібні кроки, оскільки для них набагато вигідніше зарезервувати ці землі для їхнього можливого продажу. Більше того, через це сьогодні в Україні важко не лише створити нові об’єкти природного заповідного фонду, а і ті об’єкти, які вже створено, скажімо, Національний природний парк «Гуцульщина», часто змушені захищатися та протидіяти спробам перегляду вже ухвалених рішень. Подібні випадки уже були, і боюсь, що будуть у майбутньому.
– Найзагальнішим засобом збереження біологічного різноманіття є створення нових об’єктів природного заповідного фонду. Зрозуміло, що саме в умовах національних парків та заповідників ми можемо найефективніше вирішити проблему біологічного різноманіття. Існує Закон України «Про створення національної екологічної мережі», який передбачає створення низки таких об’єктів до 2016 року. І ця, так звана, національна екологічна мережа України є частиною загальноєвропейської системи. Але я можу констатувати, що реальні темпи створення таких об’єктів та їхнього розвитку абсолютно не відповідають, як завданням всередині біорізноманіття, так і вимогам згаданого закону.
Окрім цього, немає належного контролю за виконанням тих рішень, які ухвалюються. Скажімо, два року тому було видано Указ Президента, що передбачав створення десяти нових об’єктів природного заповідного фонду. Проте далі формальних ухвал ця справа не просунулась. Доводиться стикатися із проблемами землевідведення під подібні об’єкти. Місцева влада дуже неохоче йде на якійсь конкретні кроки щодо розв’язання таких проблем. Тому Україна так само, як і переважна більшість країн Європи далеко не найкращим чином сприяє розв’язанню подібних проблем, як у національному масштабі, так і у масштабі міжнародному.
– Ви уже згадували про проблему землевідведення… В Європейських країнах заповідники займають близько десятої частини території. А заповідна територія України становить менше 5%. Із чим це пов’язано?
– У європейських країнах навіть більше однієї десятої частини території відводиться під подібні об’єкти. Середній показник по країнах ЄС становить 18 відсотків, а в окремих країнах, наприклад Словенії, це взагалі 22 відсотки загальної території. Що ж стосується України, то у нас справді цей показник не перевищує 5 відсотків. Думаю, що реально він навіть набагато нижчий. Це викликано, насамперед, бюрократичними проблемами, і є наслідком перетворення землі на товар. Адже для того, щоб створити будь-який об’єкт природного заповідного фонду, національний парк чи заповідник, необхідно вирішити проблему землевідведення. Ці питання мають вирішувати місцеві ради, які є розпорядниками відповідних територій. Але вони вкрай неохоче йдуть на подібні кроки, оскільки для них набагато вигідніше зарезервувати ці землі для їхнього можливого продажу. Більше того, через це сьогодні в Україні важко не лише створити нові об’єкти природного заповідного фонду, а і ті об’єкти, які вже створено, скажімо, Національний природний парк «Гуцульщина», часто змушені захищатися та протидіяти спробам перегляду вже ухвалених рішень. Подібні випадки уже були, і боюсь, що будуть у майбутньому.
