На квитку читаємо: «Фільм – «Туди і назад», фестиваль – «Гуд бай, СССР!», і назва кінотеатру – «Жовтень». Ще 20 років тому таке поєднання важко було б уявити.
Тиждень європейських стрічок завершився стрічкою режисера Войцеха Вуйчіка. Крім польського, глядачам показали також австрійський, німецький, британський, французький та італійський фільми. І якщо сюжет часом не торкався безпосередньо теми падіння Берлінського муру, однак всі фільми так чи інакше говорили про стіну, поділ або соціалістичне минуле.
Польський досвід
У картині Войцеха Вуйчіка йдеться про історію лікаря, який в 60-х роках намагався отримати паспорт та перетнути «залізну стіну», за якою жили його дружина та дочка. Після численних перипетій йому все ж вдається залишити Польську Народну Республіку і він летить до родини, яку не бачив 20 років.
На думку киянина Володимира Книра, атмосфера, зображена у польському фільмі «Туди і назад» відрізняється від тієї, яку він пережив у радянській молодості. «Як ми бачимо у фільмі, попри тиск з боку спецслужб, там можливі були виїзди до Швеції, – каже він. – Я чомусь не уявляю, щоб у нас таке могло бути. Взагалі, фільм прекрасний. Єдине, що – я віддав би перевагу не хеппі-енду».
Кінокритик Анджей Вернер, який спеціально приїхав із Варшави на обговорення цього фільму, розповів, що це лише один із фільмів на соціалістичну тематику, котрі зараз з’являються в Польщі, завдання яких – пережити та переосмислити минуле.
Один із організаторів кінофестивалю та керівник польського інституту Єжи Онух задоволений спільною ініціативою культурних центрів країн-членів ЄС. Щоправда, в кінозалах він хотів би бачити більше публіки – епідемія грипу внесла свої корективи.
«Ми думали, – розповів Єжи Онух, – що було б гарно, якби в тому контексті була українська картина, але, на жаль, українських картин, які відносяться в реляції до тих всіх змін, не існує ще. Треба почекати».
Замість фільму – дискусія
Українського фільму в програмі фестивалю поки що немає, зате відбулася завзята дискусія. Чи сказала Україна «Гуд бай СССР»? Відомий український письменник Андрій Курков вважає, що так. «За радянських часів Україна вже дуже часто казала «Гудбай СССР», – зазначає він. – Тобто українці, вони будували собі маленьку мікроімперію, непомітно в ній жили, і тому, я думаю, нам легко відсторонюватися від радянської історії, наче ми ніякого відношення не маємо ані до кремля, ані до ЦК, в якому завжди було 30 відсотків українців. Але, звичайно, якби у нас була своя Бастилія чи свій Берлінський мур, і якби ми його власними руками повалили б, тоді б у нас просто не символ був, а у нас був би привід і дата – від чого відштовхуватися, думаючи про свою незалежність».
Натомість журналіст Вахтанг Кіпіані вважає, що з СРСР ми ще не зовсім попрощалися. «Ми пішли, але двері ще відкриті. Звісно, двері відкриті не для СССР, який існував до грудня 91 року, а до того ментального СССР, який є частиною нас», – зауважує Кіпіані.
Англійською фестиваль називається «Гудбай, СССР». Цікаво, як саме його перекладати українською: «До побачення» чи «Прощавай».
(Київ – Прага)
Тиждень європейських стрічок завершився стрічкою режисера Войцеха Вуйчіка. Крім польського, глядачам показали також австрійський, німецький, британський, французький та італійський фільми. І якщо сюжет часом не торкався безпосередньо теми падіння Берлінського муру, однак всі фільми так чи інакше говорили про стіну, поділ або соціалістичне минуле.
Польський досвід
У картині Войцеха Вуйчіка йдеться про історію лікаря, який в 60-х роках намагався отримати паспорт та перетнути «залізну стіну», за якою жили його дружина та дочка. Після численних перипетій йому все ж вдається залишити Польську Народну Республіку і він летить до родини, яку не бачив 20 років.
На думку киянина Володимира Книра, атмосфера, зображена у польському фільмі «Туди і назад» відрізняється від тієї, яку він пережив у радянській молодості. «Як ми бачимо у фільмі, попри тиск з боку спецслужб, там можливі були виїзди до Швеції, – каже він. – Я чомусь не уявляю, щоб у нас таке могло бути. Взагалі, фільм прекрасний. Єдине, що – я віддав би перевагу не хеппі-енду».
Кінокритик Анджей Вернер, який спеціально приїхав із Варшави на обговорення цього фільму, розповів, що це лише один із фільмів на соціалістичну тематику, котрі зараз з’являються в Польщі, завдання яких – пережити та переосмислити минуле.
Один із організаторів кінофестивалю та керівник польського інституту Єжи Онух задоволений спільною ініціативою культурних центрів країн-членів ЄС. Щоправда, в кінозалах він хотів би бачити більше публіки – епідемія грипу внесла свої корективи.
«Ми думали, – розповів Єжи Онух, – що було б гарно, якби в тому контексті була українська картина, але, на жаль, українських картин, які відносяться в реляції до тих всіх змін, не існує ще. Треба почекати».
Замість фільму – дискусія
Українського фільму в програмі фестивалю поки що немає, зате відбулася завзята дискусія. Чи сказала Україна «Гуд бай СССР»? Відомий український письменник Андрій Курков вважає, що так. «За радянських часів Україна вже дуже часто казала «Гудбай СССР», – зазначає він. – Тобто українці, вони будували собі маленьку мікроімперію, непомітно в ній жили, і тому, я думаю, нам легко відсторонюватися від радянської історії, наче ми ніякого відношення не маємо ані до кремля, ані до ЦК, в якому завжди було 30 відсотків українців. Але, звичайно, якби у нас була своя Бастилія чи свій Берлінський мур, і якби ми його власними руками повалили б, тоді б у нас просто не символ був, а у нас був би привід і дата – від чого відштовхуватися, думаючи про свою незалежність».
Натомість журналіст Вахтанг Кіпіані вважає, що з СРСР ми ще не зовсім попрощалися. «Ми пішли, але двері ще відкриті. Звісно, двері відкриті не для СССР, який існував до грудня 91 року, а до того ментального СССР, який є частиною нас», – зауважує Кіпіані.
Англійською фестиваль називається «Гудбай, СССР». Цікаво, як саме його перекладати українською: «До побачення» чи «Прощавай».
(Київ – Прага)
