Голодомор, репресії, винищення інтелігенції та священиків... Такий слід залишила по собі в історії радянська система. Але досі історики оприлюднюють і оприлюднюють прямі свідчення, «пряму мову» тих, хто виступав головними ініціаторами тих злочинів.
«За проектом знищення УГКЦ стоїть сталінський режим і його вірні слуги», – зазначив владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, коментуючи інформацію про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тогочасний керівник компартії УРСР звітується про справу ліквідації УГКЦ.
Лист Хрущова до Сталіна не є сенсацією, але він підтверджує те, що тепер знову пробують «вибілити». Лист заперечує намагання представити ліквідацію УГКЦ «мало не як самочинний процес, що зародився в лоні самої церкви», каже владика Богдан. Нищення церкви було заплановане Сталіним і здійснене у «тісній співпраці із вірними слугами безбожного режиму», наголошує він.
Справа № 148372
Протокол затримання Петра ВергунаСправа як справа. Одна із тисяч і тисяч. Жовто-коричнева папка (колір усього державного радянського діловодства) з номером: № 148372. У паперовому конверті, такого ж кольору, фотографії анфас і в профіль. Жовті листки протоколів допитів, писані чорнилом і майже скрізь однією і тією ж рукою. Лише один аркуш – доповнення до зізнань – писаний олівцем і рукою самого Петра Вергуна у першу ніч після арешту з 22 на 23 червня 1945 року. З кожним наступним протоколом підпис заарештованого стає все менш чітким та впізнаваним, а згодом й взагалі втрачає автентичні риси. Як і сама людина, яка все більше віддаляється від життя, бо над нею монотонно й бездушно чинить насильство – творить «справу» – радянська система.
Петра Вергуна затримав співробітник 4-го відділу Берлінського оперсектору НКВС. Помешкання обшукали й нібито знайшли якусь шифрограму. Отця Вергуна одразу вивезли до Києва. Протокол затримання складено 22 червня 1945 року.
Перший протокол допиту виглядає, як звичайна формальність, мовляв, людину затримали і намагаються дізнатися більше про те, хто ж вона.
Сторінка з протоколу допиту
«Народився 18 листопада 1890 року у Городку на Львівщині. Навчався на богословському факультеті Празького університету… працював у Берлінському Українському університеті асистентом… Став єпископом, намісником Папи Римського в Німеччині з 23 жовтня 1940 року…», – розповідав слідчому Петро Вергун.
І потім кожне з оцих, сказаних ще на першому допиті слів, використають для побудови все нових і нових звинувачень. Не лише проти Вергуна, а й проти усіх греко-католиків.
Прості запитання й прогнозовані висновки
«До якої політичної організації ви входили?» – запитує слідчий.
Петро Вергун, якщо вірити протоколу, відповідає, що з 1937 року по 1938 він «входив до української організації «Громада» у Берліні...»
«Організація ставила на меті побудову національної української держави… Практично не було зроблено нічого.., – сказано далі. – Вийшов із організації через політичну боротьбу між націоналістами та прибічниками гетьманату».
Слідчий запитує: «Ким були ваші прихожани?»
Петро Вергун (так написано у протоколі) відповів: «Мої прихожани – це виключно українці. Станом на 1 січня 1945 року їх нараховувалося у Берліні 1 мільйон 200 тисяч. Обслуговували їх 19 священиків».
А далі йде підпис, ще чіткий і повний: «Петро Вергун, Апостол, Візитатор і Адміністратор з правами Єпископа».
Після першого допиту Петро Вергун, прочитавши протокол, попросив папір і написав олівцем «доповнення до моїх зізнань».
«На запитання про політичне кредо я відповів, – пише Вергун, – що Служба Богові, його церкві й свойому народові – це суть мого життя. Я прошу, щоб 900 000 українських емігрантів і 300 священиків могли повернутися до рідного краю. Я передав листа митрополиту Йосипу Сліпому до урядів у Москві та Києві із цим проханням».
Більше Петро Вергун нічого не писав своєю рукою. Видається, що навіть не він підписував усі протоколи допитів. А навіть якщо й підписував, то лише механічно виконував формальність, якої так дотримувалися ті, хто крок за кроком нагромаджував звинувачення.
Зате маховик системної провокації працював мов вічний двигун – розмірено й монотонно. Слідчий не лінувався чи не щоночі викликати на допит, ставити й ставити одні й ті ж запитання, поступово вплітаючи нові прізвища, нові «факти». Протоколи писалися багатослівно, але у звичній, виробленій НКВС, манері.
За ними вже не було людини, була лише жертва. І тепер ніхто не дізнається напевне, чи було у тих протоколах хоч слово, сказане власне Петром Вергуном.
Звинувачення висунули 5 березня 1946 року
Після важких і виснажливих допитів, більшість яких проводилися уночі, отцю Петру Вергуну висунули звинувачення.
Серед іншого там йшлося про «зв’язок із Коновальцем та Бандерою», «інформування митрополита Шептицького», «активну участь у боротьбі за українську незалежну буржуазну державу», «проведення антирадянської політики Ватикану проти Комуністичної партії», «зв'язок із німецькими розвідувальними органами і здійснення, за їхнім завданням, зрадницької діяльності».
6 березня 1946 року Петро Вергун нібито визнав себе винним, хоча підписи під висунутими звинуваченнями є ідентичними тим, що були на усіх, окрім перших, протоколах допитів.
За час слідства у Вергуна розвився туберкульоз, що і засвідчив тюремний лікар.
Суд проходив за зачиненими дверима. Військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, засудив отця Петра Вергуна разом з іншими ієрархами Української греко-католицької церкви (Сліпим, Будкою, Чарнецьким), до 8 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Покарання Вергун відбував у ГУЛАГу.
Останній прихисток
Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. Через рік його привезли у селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю.
Знесилений хворобами та сталінськими тюрмами й концтаборами, Петро Вергун помер 7 лютого 1957 року. Поховали його у тому ж Ангарському. На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам'ятник.
24 квітня 2001 року «у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Серед них 28 Слуг Божих Української греко-католицької церкви». Мучеником за віру визнано і отця Петра Вергуна.
26 липня 2004 року мощі отця Петра Вергуна перевезли до України.
Частина їх тепер зберігається у Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию, частину мощів перенесли до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії у Городку. А 14 жовтня 2004 року частину мощів передали до Німеччини, де вони покояться у Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці Мюнхена.
(Київ – Прага)
«За проектом знищення УГКЦ стоїть сталінський режим і його вірні слуги», – зазначив владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, коментуючи інформацію про лист Микити Хрущова до Йосипа Сталіна, в якому тогочасний керівник компартії УРСР звітується про справу ліквідації УГКЦ.
Лист Хрущова до Сталіна не є сенсацією, але він підтверджує те, що тепер знову пробують «вибілити». Лист заперечує намагання представити ліквідацію УГКЦ «мало не як самочинний процес, що зародився в лоні самої церкви», каже владика Богдан. Нищення церкви було заплановане Сталіним і здійснене у «тісній співпраці із вірними слугами безбожного режиму», наголошує він.
Справа № 148372
Петра Вергуна затримав співробітник 4-го відділу Берлінського оперсектору НКВС. Помешкання обшукали й нібито знайшли якусь шифрограму. Отця Вергуна одразу вивезли до Києва. Протокол затримання складено 22 червня 1945 року.
Перший протокол допиту виглядає, як звичайна формальність, мовляв, людину затримали і намагаються дізнатися більше про те, хто ж вона.
І потім кожне з оцих, сказаних ще на першому допиті слів, використають для побудови все нових і нових звинувачень. Не лише проти Вергуна, а й проти усіх греко-католиків.
Прості запитання й прогнозовані висновки
«До якої політичної організації ви входили?» – запитує слідчий.
Петро Вергун, якщо вірити протоколу, відповідає, що з 1937 року по 1938 він «входив до української організації «Громада» у Берліні...»
«Організація ставила на меті побудову національної української держави… Практично не було зроблено нічого.., – сказано далі. – Вийшов із організації через політичну боротьбу між націоналістами та прибічниками гетьманату».
Слідчий запитує: «Ким були ваші прихожани?»
Петро Вергун (так написано у протоколі) відповів: «Мої прихожани – це виключно українці. Станом на 1 січня 1945 року їх нараховувалося у Берліні 1 мільйон 200 тисяч. Обслуговували їх 19 священиків».
А далі йде підпис, ще чіткий і повний: «Петро Вергун, Апостол, Візитатор і Адміністратор з правами Єпископа».
Після першого допиту Петро Вергун, прочитавши протокол, попросив папір і написав олівцем «доповнення до моїх зізнань».
«На запитання про політичне кредо я відповів, – пише Вергун, – що Служба Богові, його церкві й свойому народові – це суть мого життя. Я прошу, щоб 900 000 українських емігрантів і 300 священиків могли повернутися до рідного краю. Я передав листа митрополиту Йосипу Сліпому до урядів у Москві та Києві із цим проханням».
Більше Петро Вергун нічого не писав своєю рукою. Видається, що навіть не він підписував усі протоколи допитів. А навіть якщо й підписував, то лише механічно виконував формальність, якої так дотримувалися ті, хто крок за кроком нагромаджував звинувачення.
Зате маховик системної провокації працював мов вічний двигун – розмірено й монотонно. Слідчий не лінувався чи не щоночі викликати на допит, ставити й ставити одні й ті ж запитання, поступово вплітаючи нові прізвища, нові «факти». Протоколи писалися багатослівно, але у звичній, виробленій НКВС, манері.
За ними вже не було людини, була лише жертва. І тепер ніхто не дізнається напевне, чи було у тих протоколах хоч слово, сказане власне Петром Вергуном.
Звинувачення висунули 5 березня 1946 року
Після важких і виснажливих допитів, більшість яких проводилися уночі, отцю Петру Вергуну висунули звинувачення.
Серед іншого там йшлося про «зв’язок із Коновальцем та Бандерою», «інформування митрополита Шептицького», «активну участь у боротьбі за українську незалежну буржуазну державу», «проведення антирадянської політики Ватикану проти Комуністичної партії», «зв'язок із німецькими розвідувальними органами і здійснення, за їхнім завданням, зрадницької діяльності».
6 березня 1946 року Петро Вергун нібито визнав себе винним, хоча підписи під висунутими звинуваченнями є ідентичними тим, що були на усіх, окрім перших, протоколах допитів.
За час слідства у Вергуна розвився туберкульоз, що і засвідчив тюремний лікар.
Суд проходив за зачиненими дверима. Військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, засудив отця Петра Вергуна разом з іншими ієрархами Української греко-католицької церкви (Сліпим, Будкою, Чарнецьким), до 8 років ув’язнення з повною конфіскацією майна. Покарання Вергун відбував у ГУЛАГу.
Останній прихисток
Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. Через рік його привезли у селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю.
Знесилений хворобами та сталінськими тюрмами й концтаборами, Петро Вергун помер 7 лютого 1957 року. Поховали його у тому ж Ангарському. На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам'ятник.
24 квітня 2001 року «у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декретів мучеництва, героїчних чеснот та чуд 52 Слуг Божих. Серед них 28 Слуг Божих Української греко-католицької церкви». Мучеником за віру визнано і отця Петра Вергуна.
26 липня 2004 року мощі отця Петра Вергуна перевезли до України.
Частина їх тепер зберігається у Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию, частину мощів перенесли до храму Благовіщення Пречистої Діви Марії у Городку. А 14 жовтня 2004 року частину мощів передали до Німеччини, де вони покояться у Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці Мюнхена.
(Київ – Прага)
