Київ – Недавно побачив по телевізії відбудований палац гетьмана Кирила Розумовського і від телекартинки, як мені здалося на мить, війнуло монументальною величчю якого-небудь Версаля чи Петергофа. Принаймні чогось подібного з архітектурної спадщини доби Гетьманщини бачити не доводилося. Палац Розумовського став чи не найкоштовнішим зблиском у колишній гетьманській столиці Батурині, відбудованій з ініціативи Президента Віктора Ющенка. А від 2005 року, коли глава держави звозив до Батурина найбагатших українців і ненав’язливо пояснив їм про необхідність любові до власної історії та культури, зроблено чимало. «Просвіщенні» українські скоробагатьки так перейнялися проблемою, так близько прийняли її до серця, що за неповний рік стали ще більшими козакофілами, ніж сам Президент. У тому сенсі, що за короткий період наскиртували на святу справу понад 30 мільйонів гривень.
Держава теж не стояла осторонь, тож не дивно, що з таким розмахом – подейкують, що загалом на відбудову славного Батурина було вкладено понад 150 мільйонів гривень, – там були реставровані не лишень напівзруйновані чи занедбані об’єкти. Спільними зусиллями перед очі громадськості постали споруди, прямо скажемо, повернуті з небуття. У даному разі це не мовний зворот, бо направду відновили навіть те, чого не було. Зокрема, Цитадель Батуринської фортеці. Ні, колись вона, звичайно ж, існувала, але до нашого часу не збереглася, ніхто з нині сущих її в очі не бачив – ані батуринські старожили, ані високочолі історики, ані виконроби якого-небудь чернігівського чи бахмацького будівельно-монтажного управління. З документальними свідченнями сучасників цитаделі, вже не кажучи про її точний історичний проект теж, як я розумію, справи досить сутужні. Але все ж «відтворили».
Добре це чи погано? З точки зору згущення місцевої екзотики і приваби туристів, напевно, цитадель свою роль зіграє. Ну, може ще який заїжджий московський Бортко вибере її антуражем для майбутнього кіношедевру, в якому історія буде висвітлюватися у «правильному» ключі. Але не більше. Бо, на відміну від палацу Розумовського, фортечний новобуд історичною пам’яткою не є. Та й, зрештою, не може бути. Надто ж, якщо врахувати зауваження поважних істориків про те, що в Батурині часів гетьмана Мазепи була мурована фортеця, а натомість «відновлено» дерев’яну «цитадель». Не знаю, як кому, а мені подібні псевдоісторичні реставрації нагадують садово-паркові «тереми», з дитячими гірками, гойдалками і невигадливою претензією на старовину. Або ресторани під стилізованими стріхами. Останнє, що бачив такого штибу, це нашвидкуруч створений на легендарній Хортиці меморіал «Запорозька Січ», із бутафорними куренями, сторожовими вежами й навіть січовою церковцею.
Краще зберігати справжнє
Зрештою, чом би й ні? Раз не лишилося автентики, то хай хоч віддалені копії, тіні копій нагадують про славну минувшину. Дійсно. Але є одна заковика. Справа в тому, що в Україні ще збереглося безліч автентичних, справжніх пам’яток старовини, які перебувають у критичному стані і безмовно волають про порятунок. Особливо у важкому, сказати б, трагічному становищі опинилися об’єкти дерев’яного зодчества. Простіше кажучи, старовинні дерев’яні церкви, які руйнуються не лише від часу, а й від дій людей – часто злочинно зумисних. Як повідомляють ЗМІ, щодвамісяці Україна втрачає одну дерев’яну церкву. А за роки незалежності їх пішло в небуття понад півтори сотні, серед яких є споруди навіть 16 сторіччя. Погодьтеся, впору вести мову про культурну катастрофу. Лишень цього року згоріли старовинні церкви на Тернопільщині, Закарпатті, в Косові на Гуцульщині, Успенська церква в Яворові на Львівщині...
Натомість, Україна і в цій царині намагається винайти велосипеда: на відновлення фантомів кидаються грубі гроші, тоді як існуючі перлини перебувають у статусі сиріт. Відтак, справа їхнього захисту, як і сама неоціненна культурно-історична спадщина посиленими темпами «йдуть угору» – димом у небеса.
(Київ – Прага)
Держава теж не стояла осторонь, тож не дивно, що з таким розмахом – подейкують, що загалом на відбудову славного Батурина було вкладено понад 150 мільйонів гривень, – там були реставровані не лишень напівзруйновані чи занедбані об’єкти. Спільними зусиллями перед очі громадськості постали споруди, прямо скажемо, повернуті з небуття. У даному разі це не мовний зворот, бо направду відновили навіть те, чого не було. Зокрема, Цитадель Батуринської фортеці. Ні, колись вона, звичайно ж, існувала, але до нашого часу не збереглася, ніхто з нині сущих її в очі не бачив – ані батуринські старожили, ані високочолі історики, ані виконроби якого-небудь чернігівського чи бахмацького будівельно-монтажного управління. З документальними свідченнями сучасників цитаделі, вже не кажучи про її точний історичний проект теж, як я розумію, справи досить сутужні. Але все ж «відтворили».
Добре це чи погано? З точки зору згущення місцевої екзотики і приваби туристів, напевно, цитадель свою роль зіграє. Ну, може ще який заїжджий московський Бортко вибере її антуражем для майбутнього кіношедевру, в якому історія буде висвітлюватися у «правильному» ключі. Але не більше. Бо, на відміну від палацу Розумовського, фортечний новобуд історичною пам’яткою не є. Та й, зрештою, не може бути. Надто ж, якщо врахувати зауваження поважних істориків про те, що в Батурині часів гетьмана Мазепи була мурована фортеця, а натомість «відновлено» дерев’яну «цитадель». Не знаю, як кому, а мені подібні псевдоісторичні реставрації нагадують садово-паркові «тереми», з дитячими гірками, гойдалками і невигадливою претензією на старовину. Або ресторани під стилізованими стріхами. Останнє, що бачив такого штибу, це нашвидкуруч створений на легендарній Хортиці меморіал «Запорозька Січ», із бутафорними куренями, сторожовими вежами й навіть січовою церковцею.
Краще зберігати справжнє
Зрештою, чом би й ні? Раз не лишилося автентики, то хай хоч віддалені копії, тіні копій нагадують про славну минувшину. Дійсно. Але є одна заковика. Справа в тому, що в Україні ще збереглося безліч автентичних, справжніх пам’яток старовини, які перебувають у критичному стані і безмовно волають про порятунок. Особливо у важкому, сказати б, трагічному становищі опинилися об’єкти дерев’яного зодчества. Простіше кажучи, старовинні дерев’яні церкви, які руйнуються не лише від часу, а й від дій людей – часто злочинно зумисних. Як повідомляють ЗМІ, щодвамісяці Україна втрачає одну дерев’яну церкву. А за роки незалежності їх пішло в небуття понад півтори сотні, серед яких є споруди навіть 16 сторіччя. Погодьтеся, впору вести мову про культурну катастрофу. Лишень цього року згоріли старовинні церкви на Тернопільщині, Закарпатті, в Косові на Гуцульщині, Успенська церква в Яворові на Львівщині...
Натомість, Україна і в цій царині намагається винайти велосипеда: на відновлення фантомів кидаються грубі гроші, тоді як існуючі перлини перебувають у статусі сиріт. Відтак, справа їхнього захисту, як і сама неоціненна культурно-історична спадщина посиленими темпами «йдуть угору» – димом у небеса.
(Київ – Прага)
