Гуцули й ацтеки
Якщо вірити просунутим «виданням», в столиці вирує культурне життя – від людних концертів і вернісажів до не менш модних мистецьких party та презентацій. Щоправда, за глянцем і фуршетним блиском досить часто зяють банальні порожнечі, такий собі художній «секонд-хенд». З іншого боку, хутірським снобізмом відгонять твердження деяких провінційних літературних сорок, що, мовлялечки, «Київ мертвий». Це теж неправда, позаяк яскраві події в культурному житті столиці, хай і нечасто, а таки трапляються. Одна з них – презентація книги Василя Портяка «Новели», що відбулася в музеї Тараса Шевченка. Власне, правильніше це назвати не просто презентацією, а представленням авторів та їхніх творів, що номінуються на здобуття Національної премії імені Шевченка. Ну, Шевченківській премії-2008, лавреати якої визначаться буквально днями, ми ще присвятимо окремий випуск «Культ-Майдану». А зараз просто кілька слів про «Новели» та їхнього автора Василя Портяка. Його знають як майстра психологічної новели, який пише за стефаниківською формулою – коротко й страшно. Ну, можливо, не завжди страшно, але обов’язково драматично, емоційно й надзвичайно ощадливо. Від часу першої новели «Мицьо і Вовчур», опублікованій на початку 80-х у журналі «Дзвін» («Жовтень») і привітаної Романом Іваничуком, Портяк створив всього близько трьох десятків новел, закорінених переважно в гуцульському світі. Кількісно, звісно, цей доробок не йде ні в яке порівняння з продукцією любителів кучерявого легкопису. Водночас їхні тексти й поряд не стояли з енергетичним, сконденсованим портяківським письмом, яке багато хто називає «сенсорними згустками», а відтак їхнього автора – провідним сучасним українським новелістом. Зрештою, чом би й ні? Адже став Хуан Рульфо, автор 15 новел і однієї повісті, не лишень мексиканським класиком, а й хрестоматійним автором всього іспаномовного світу. Причому без жодного стосунку до Шевченківської премії.
Невловимий Джо
Під кінець тижня канал СТБ здмухнув пил з давнього совєтського «істерну», фільму «Невловимі месники». Півтори години кінолокшини від «Мосфільму» зразка 1967 року, на думку СТБ, для українського глядача були явно недостатніми. Тому твориво режисера Едмунда Кеосаяна та Сергея Єрмолінського продовжилося документальною стрічкою «Невловимі месники. Невідома версія». У ній підтоптані та облізлі творці «шедьовру» розчулено згадують епізоди зйомок та бідкаються, що не все зняте кінодобро ввійшло до остаточної версії фільму. «Готовий фільм коротший за первинний майже на чверть», – побивається коментатор за кадром, пояснюючи, що головною тому причиною стала радянська цензура. Ще трохи, і творців вірнопідданої побрехеньки впору заносити в ранг дисидентів і борців руху опору. При цьому хоча б слово мовилось про те, що маємо до діла не лишень зі звичайнісіньким кіномотлохом, а ще й зі стопроцентним історичним фальсифікатом, який претендує на зображення подій громадянської війни в Україні. Зображення, зазначу, з позицій відверто антиукраїнських, де пришелепкуватих степових аборигенів геройськи побивають етнічно безстатеві «валєркі», «ксани» та всілякі інші «щусьонкі». Але коментаторський голос продовжує вібрувати від захоплення, перераховуючи всі чесноти «Невловимих», а дурний хохол продовжує й на другому десятку Незалежності ремигати отруйну кіножуйку сорокарічної свіжості. Зрозуміло, що найдієвішою реакцією на такі штучки може бути лише одне: створення незалежного інформаційного простору, а відтак і потужної вітчизняної кіноіндустрії, яка б інтерпретувала минувшину й сьогодення не з чужого голосу. Як зрозуміло й те, що станеться це не зовсім скоро. Втім, прожитковий мінімум національної й просто людської гідності не завадило б мати вже сьогодні. Ба більше – вчора…
(Київ – Прага)
Якщо вірити просунутим «виданням», в столиці вирує культурне життя – від людних концертів і вернісажів до не менш модних мистецьких party та презентацій. Щоправда, за глянцем і фуршетним блиском досить часто зяють банальні порожнечі, такий собі художній «секонд-хенд». З іншого боку, хутірським снобізмом відгонять твердження деяких провінційних літературних сорок, що, мовлялечки, «Київ мертвий». Це теж неправда, позаяк яскраві події в культурному житті столиці, хай і нечасто, а таки трапляються. Одна з них – презентація книги Василя Портяка «Новели», що відбулася в музеї Тараса Шевченка. Власне, правильніше це назвати не просто презентацією, а представленням авторів та їхніх творів, що номінуються на здобуття Національної премії імені Шевченка. Ну, Шевченківській премії-2008, лавреати якої визначаться буквально днями, ми ще присвятимо окремий випуск «Культ-Майдану». А зараз просто кілька слів про «Новели» та їхнього автора Василя Портяка. Його знають як майстра психологічної новели, який пише за стефаниківською формулою – коротко й страшно. Ну, можливо, не завжди страшно, але обов’язково драматично, емоційно й надзвичайно ощадливо. Від часу першої новели «Мицьо і Вовчур», опублікованій на початку 80-х у журналі «Дзвін» («Жовтень») і привітаної Романом Іваничуком, Портяк створив всього близько трьох десятків новел, закорінених переважно в гуцульському світі. Кількісно, звісно, цей доробок не йде ні в яке порівняння з продукцією любителів кучерявого легкопису. Водночас їхні тексти й поряд не стояли з енергетичним, сконденсованим портяківським письмом, яке багато хто називає «сенсорними згустками», а відтак їхнього автора – провідним сучасним українським новелістом. Зрештою, чом би й ні? Адже став Хуан Рульфо, автор 15 новел і однієї повісті, не лишень мексиканським класиком, а й хрестоматійним автором всього іспаномовного світу. Причому без жодного стосунку до Шевченківської премії.
Невловимий Джо
Під кінець тижня канал СТБ здмухнув пил з давнього совєтського «істерну», фільму «Невловимі месники». Півтори години кінолокшини від «Мосфільму» зразка 1967 року, на думку СТБ, для українського глядача були явно недостатніми. Тому твориво режисера Едмунда Кеосаяна та Сергея Єрмолінського продовжилося документальною стрічкою «Невловимі месники. Невідома версія». У ній підтоптані та облізлі творці «шедьовру» розчулено згадують епізоди зйомок та бідкаються, що не все зняте кінодобро ввійшло до остаточної версії фільму. «Готовий фільм коротший за первинний майже на чверть», – побивається коментатор за кадром, пояснюючи, що головною тому причиною стала радянська цензура. Ще трохи, і творців вірнопідданої побрехеньки впору заносити в ранг дисидентів і борців руху опору. При цьому хоча б слово мовилось про те, що маємо до діла не лишень зі звичайнісіньким кіномотлохом, а ще й зі стопроцентним історичним фальсифікатом, який претендує на зображення подій громадянської війни в Україні. Зображення, зазначу, з позицій відверто антиукраїнських, де пришелепкуватих степових аборигенів геройськи побивають етнічно безстатеві «валєркі», «ксани» та всілякі інші «щусьонкі». Але коментаторський голос продовжує вібрувати від захоплення, перераховуючи всі чесноти «Невловимих», а дурний хохол продовжує й на другому десятку Незалежності ремигати отруйну кіножуйку сорокарічної свіжості. Зрозуміло, що найдієвішою реакцією на такі штучки може бути лише одне: створення незалежного інформаційного простору, а відтак і потужної вітчизняної кіноіндустрії, яка б інтерпретувала минувшину й сьогодення не з чужого голосу. Як зрозуміло й те, що станеться це не зовсім скоро. Втім, прожитковий мінімум національної й просто людської гідності не завадило б мати вже сьогодні. Ба більше – вчора…
(Київ – Прага)
