Україна має 100 живописних полотен Володимира Винниченка завдяки добрій волі Української вільної академії наук у США.
Повернення мистецької спадщини Винниченка на батьківщину розпочалося ще 9 років тому, коли УВАН у США передала через Віктора Ющенка (на той час Прем’єр-міністра України) Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України 89 одиниць збереження: оригінальні олійні картини, акварелі, альбоми з рисунками, а також 14 картин інших художників, що належали родині письменника. Пізніше передали ще 10 картин.
І це лише краплина у морі справи повернення до України її культурної спадщини.
Цей процес розпочався ще з 1992 року із створення Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей.
Перший очільник цієї комісії Олександр Федорук вважає, що тепер умови для такої роботи погіршилися, адже немає консолідації влади. А у перші роки незалежності України навіть комуністи підтримували справу розшуку та повернення культурного спадку. У той час було створено багато міжурядових комісій України із різними європейськими країнами, тільки Росія відмовилася від створення такої комісії.
Справа істориків, дипломатів і розвідників
Україна має спеціальну Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. Створили її ще у 1999 році, а завдання й досі не втратили актуальності. Бо йдеться про, повернення в Україну втраченої історико-культурної спадщини; виконання контрольно-наглядових функцій у сфері переміщення культурних цінностей; координацію роботи органів державної влади щодо вивезення; ввезення культурних цінностей.
Розшуком українських раритетів за кордоном також займаються дипломати, історики, архівісти, мистецтвознавці і співробітники Служби зовнішньої розвідки України.
Справа пошуку є не менш складною і тривалою, аніж справа повернення. Тому лише новим законом про репатріацію культурних цінностей проблему не вирішити, вважає голова парламентського комітету з питань культури та духовності Володимир Яворівський.
До розробки такого закону повинні долучатися усі небайдужі і професійні люди, а разом з цим ні на хвилину немає припинятися міждержавний, міжурядовий, міжкультурний діалог з країнами, в яких наразі зберігається те, що є культурною спадщиною українців.
Мова йде про мільйони об’єктів і про тисячі архівів
Українська культурна спадщина за кордоном розпорошена по музеях, архівах і приватних колекціях.
Частина багатства належить свідомим українцям, які збирали та зберігали архіви, твори мистецтва, рукописи. З ними треба вести діалог, приймати від них щедрий дарунок і потім належно його описувати і розміщати. А є скарби, які лежать у сховищах закордонних музеїв і не те, що їхнє повернення, а навіть ідентифікація – є великою проблемою.
Це, наприклад, все, що було вивезене Меншиковим із Батурина.
Неможливо назвати точні цифри того, що є складовою української культури, але ще формально не належить Україні.
Мова йде про мільйони об’єктів і про тисячі архівів. І ще навіть далеко не все описане і відоме. Але кожна країна, яка себе поважає веде невпинну дипломатичну боротьбу за повернення своєї культурної спадщини.
Україна це робить повільно. Державним діячам ніколи за політичною боротьбою, а культура досі фінансується за залишковим принципом і музеї та архіви не мають можливості належно описати, розмістити й показати те, що вже у них зберігається.
(Київ – Прага)