Київ – Подія, яка відбулася нещодавно в Українському домі, звичайно ж, є знаковою і аж ніяк не вичерпується репортажними звітами в ЗМІ. Власне, в переповненій залі того вечора не завадило б побувати комусь із владців, і то найчільніших. Бо йдеться про презентацію не просто книги. По суті, йшлося про концепцію стратегічного розвитку України, про її геополітичні пріоритети. І зробили це не академії з інститутами, не доморощені політологи, котрих уже більше, ніж слюсарів-сантехніків і, звичайно ж, не лемішкові персонажі з кабмінів чи парламентів. Це плід роздумів однієї людини. Кажу про Оксану Пахльовську – письменника, культуролога, професора Римського університету «Ла Сап'єнца», котра разом зі столичним видавництвом «Пульсари» представила на суд громадськості книгу «Ave, Europa!»
Ця збірка публіцистики останнього десятиріччя не лише вкотре засвідчила надзвичайно яскраву і масштабно мислячу особистість автора. Яскраві та розумні, хоч подекуди, а таки трапляються в Україні. Пані ж Оксана, як ніхто інший, заторкує найболючіші, найпосутніші проблеми українського буття, робить анатомічний розтин різних його сфер – від політичних до соціокультурних.
А найголовніше питання, смислове осердя книги полягає у виборі України між Європою та Євразією. Саме по цій межі, переконана Оксана Пахльовська, проходить українське «бути чи не бути?» Причому, як аргументовано доводить автор, мову потрібно вести не про входження України до Європи, а про повернення, про реінтеграцію, позаяк Україна до європейського контексту входила віддавна.
Пахльовська свідома того, що останнім часом і в сусідніх державах, і в самій Україні зростає роль тих сил, які агресивно не сприймають українську незалежність. Тому, наголошує Пахльовська, нині вкрай необхідне створення продуктивного поля, щоб системно опиратися цій ситуації. І тут на перший план виходить культура, яка, за Пахльовською, становить невралгічний центр всієї проблематики.
Саме культурна, інтелектуальна інтеграція до Європи має навіть передувати інтеграції політичній. Інша річ, чи достатньо осмислені ці процеси і чи має Україна конкретні пропозиції для Старого Світу, перепитує автор. Ну, дивлячись яка, додаєш і собі подумки. Адже, як зазначив у виступі на презентації академік Іван Дзюба, «...сьогодні вже майже побудували Україну без українців». Може, ще й тому в Оксани Пахльовської не викликала великого ентузіазму пропозиція поета Бориса Олійника скласти бізнес-план для українських державців, розписати їм, високочолим, по пунктах: «що робити» і «куди йти далі». Як зазначила автор «Ave, Europa!», вона вже давно не тішить себе романтичними ілюзіями, покладаючись лишень на особисті зусилля індивідуума. Тобто, на кожного з нас.
Партизани в Берліні
Темі культурних пропозицій для Європи, а надто ж аспекту «індивідуальних зусиль» на цьому шляху якнайкраще відповідає ще одна подія. А саме: на 59-му Берлінському Міжнародному кінофесті, котрий пройде з 5 по 15 лютого, буде представлено український короткометражний фільм. Більше того: українська стрічка вперше за останні сім років змагатиметься за головну нагороду фестивалю — «Золотого ведмедя».
Фільм режисера Мирослава Слабошпицького «Діагноз» уже включений до Berlinale shorts, куди ввійшли ще 28 стрічок з усього світу. Втім, за головні нагороди будуть боротися лише 11, серед яких і робота українця. Успіх? Безперечно. Хоча за ним не варто вбачати монументальний фасад держави. Як зазначив письменник Михайло Слабошпицький, батько й мимовільний продюсер режисера, короткометражка добулася до Берліна партизанським рейдом. У тому сенсі, що не було не те що державного фінансування, а й звичайнісінької підтримки Міністерства культури. Була батьківська, це факт, – старшому Слабошпицькому довелося навіть продати власну бібліотеку, аби 15-хвилинна стрічка набула реальних вимірів. Ну й допомогти сину-режисеру із розсиланням фільму по різних кінофестах. На Берлінале «Діагноз» помітили і, на подив самих її творців, включили до конкурсної програми. Фільм, певна річ, представлятиме не лишень українського митця Мирослава Слабошпицького, а й державу Україна.
Гіркуватий комізм ситуації підсилює ще й той факт, що Мирослав уже шостий рік працює в Росії, на студії «Ленфільм». В Україні талановитому молодому режисеру місця, певна річ, немає. Справді, таки діагноз.
(Київ – Прага)
Ця збірка публіцистики останнього десятиріччя не лише вкотре засвідчила надзвичайно яскраву і масштабно мислячу особистість автора. Яскраві та розумні, хоч подекуди, а таки трапляються в Україні. Пані ж Оксана, як ніхто інший, заторкує найболючіші, найпосутніші проблеми українського буття, робить анатомічний розтин різних його сфер – від політичних до соціокультурних.
А найголовніше питання, смислове осердя книги полягає у виборі України між Європою та Євразією. Саме по цій межі, переконана Оксана Пахльовська, проходить українське «бути чи не бути?» Причому, як аргументовано доводить автор, мову потрібно вести не про входження України до Європи, а про повернення, про реінтеграцію, позаяк Україна до європейського контексту входила віддавна.
Пахльовська свідома того, що останнім часом і в сусідніх державах, і в самій Україні зростає роль тих сил, які агресивно не сприймають українську незалежність. Тому, наголошує Пахльовська, нині вкрай необхідне створення продуктивного поля, щоб системно опиратися цій ситуації. І тут на перший план виходить культура, яка, за Пахльовською, становить невралгічний центр всієї проблематики.
Саме культурна, інтелектуальна інтеграція до Європи має навіть передувати інтеграції політичній. Інша річ, чи достатньо осмислені ці процеси і чи має Україна конкретні пропозиції для Старого Світу, перепитує автор. Ну, дивлячись яка, додаєш і собі подумки. Адже, як зазначив у виступі на презентації академік Іван Дзюба, «...сьогодні вже майже побудували Україну без українців». Може, ще й тому в Оксани Пахльовської не викликала великого ентузіазму пропозиція поета Бориса Олійника скласти бізнес-план для українських державців, розписати їм, високочолим, по пунктах: «що робити» і «куди йти далі». Як зазначила автор «Ave, Europa!», вона вже давно не тішить себе романтичними ілюзіями, покладаючись лишень на особисті зусилля індивідуума. Тобто, на кожного з нас.
Партизани в Берліні
Темі культурних пропозицій для Європи, а надто ж аспекту «індивідуальних зусиль» на цьому шляху якнайкраще відповідає ще одна подія. А саме: на 59-му Берлінському Міжнародному кінофесті, котрий пройде з 5 по 15 лютого, буде представлено український короткометражний фільм. Більше того: українська стрічка вперше за останні сім років змагатиметься за головну нагороду фестивалю — «Золотого ведмедя».
Фільм режисера Мирослава Слабошпицького «Діагноз» уже включений до Berlinale shorts, куди ввійшли ще 28 стрічок з усього світу. Втім, за головні нагороди будуть боротися лише 11, серед яких і робота українця. Успіх? Безперечно. Хоча за ним не варто вбачати монументальний фасад держави. Як зазначив письменник Михайло Слабошпицький, батько й мимовільний продюсер режисера, короткометражка добулася до Берліна партизанським рейдом. У тому сенсі, що не було не те що державного фінансування, а й звичайнісінької підтримки Міністерства культури. Була батьківська, це факт, – старшому Слабошпицькому довелося навіть продати власну бібліотеку, аби 15-хвилинна стрічка набула реальних вимірів. Ну й допомогти сину-режисеру із розсиланням фільму по різних кінофестах. На Берлінале «Діагноз» помітили і, на подив самих її творців, включили до конкурсної програми. Фільм, певна річ, представлятиме не лишень українського митця Мирослава Слабошпицького, а й державу Україна.
Гіркуватий комізм ситуації підсилює ще й той факт, що Мирослав уже шостий рік працює в Росії, на студії «Ленфільм». В Україні талановитому молодому режисеру місця, певна річ, немає. Справді, таки діагноз.
(Київ – Прага)
