Відмінності на рівні стратегій та інструментів державної діяльності
Розглядаючи ті важелі впливу, котрі має і використовує Росія у стосунках із Україною, спершу варто звернути увагу на обставини, що надають можливість використання цих важелів. Безперечно, це географічна та історична близькість обох країн і народів, перебування обох держав у недалекому минулому в одному конгломераті Радянського Союзу, родова спільність пострадянського населення і спільність інтересів пострадянських еліт.
Це об’єктивні обставини. Що ж стосується суб’єктивних, то серед них і широкі мережі різноманітних агентських проникнень на територію України, і наявність впливової Церкви, яка контролюється Московським патріархатом, бізнесові конгломерати, домінування Москви на українському інформаційному полі та у сегменті розваг і багато іншого.
Зосередимо увагу саме на суб’єктивних чинниках, розглядаючи обидві країни, як системні політико-управлінські конгломерати.
І тут відразу впадають в око суттєві відмінності, які, на мій погляд, породжують і будуть породжувати ту асиметрію не на користь України, котра виникла, виникає, і, можливо, буде виникати надалі у стосунках між двома державами. Україна в сенсі стратегічного існування все ще залишається на рівні телеономічному, цебто цілі та стратегії України, її інструментальні та оперативно-виконавчі структури, котрі забезпечують виконання стратегій, працюють на рівні задоволення основних інстинктів та справляння життєвих нужд, що нагадує спосіб функціонування найпростіших живих організмів. Росія в сенсі стратегічного існування знаходиться в дещо іншому положенні.
За багатьма параметрами діяльність Російської держави є переважно реактивною, цебто існує реагування на зовнішні подразники (виклики та можливості). Частково ж ця діяльність виходить на проактивний рівень, тобто – вироблення і забезпечення виконання власних стратегій, які при тому мають досить професійний рівень, підтвердженням чого є факт того, що в останні роки Росія спромоглася досягти важливих (хоча й неоднозначних) результатів на геополітичній шахівниці.
Антиселекція українських еліт вправно використовується Кремлем
Відтак, нинішня Росія певною мірою нагадує свого лідера Володимира Путіна в юному віці (цебто такого собі маленького розбишаку, який ганяє паличкою по асфальту хробака), а хробак – це і є Україна з її телеономічною стратегічною позицією. Таким чином, український політикум реагує цілком правильно і біжить в бік від того, хто може цією паличкою його штрикнути чи зробити ще щось гірше. Безперечно, це не є ані фаховою, ані державницькою позицією, а, цілком відповідно до існуючого системного утворення – держави Україна, є дією на рівні найпростіших реакцій.
Доки системне позиціювання України буде залишатися на цьому рівні, не буде покращення не лише в сенсі відносин із Росією, а й загалом у світі глобальної інтеграції.
Як же Україна потрапила у таке становище? Це дуже багатопланове питання і воно, можливо, не має однозначного вирішення. Утім, не варто все списувати на панування комуністів. На мій погляд, найголовнішим є той принцип, який діяв фактично протягом усіх 17 років української незалежності, особливо з 1994 року, коли прийшов до влади другий Президент України Леонід Кучма зі своєю командою і, відповідно, ті сили, які його підтримували. Тоді селекція української еліти перетворилася на селекцію за дуже цікавими принципами: «бідовості» та «сервільності».
Фактично ці критерії сформулював свого часу сам Леонід Кучма. Сервільність – так, якщо без красивих слів, зветься основна риса, котру він хотів би бачити в діячах різних рангів в Україні. Друга риса – так звана бідовість, тобто цілковита безпринципність і абсолютна всеїдність. Нерозбірливість ані в засобах, ані у цілях. Ці сервільні і бідові «хлопчики» та «дівчатка» створили в українській еліті багатошарові кола, які оточують центральну владу і відсторонюють суспільство від владних важелів і, відповідно, від засобів вирішення політичних, економічних та інших суспільних проблем.
Так звана українська еліта на сьогодні репрезентована людьми, що відносяться за ментальними та іншими характеристиками до типу дрібних базарних торгівців, лакеїв і «проффесорів» із великої дороги. З відповідним рівнем освіченості, інтелектуальності і рефлексами. І якщо Україна як країна і як нація, безперечно, відбулася, то як держава із всіма відповідними інституціями, вона фактично відбулася формально. Оскільки ті утворення, які пробують видати за інституції, є лише бездарною імітацією, того що є навіть у не найбільш розвинутих державах світу. А той прошарок, котрий тужиться називатися елітою, є просто купкою паразитуючих і цілковито невідповідних рівню еліти за своїми параметрами осіб, що за селекцією Кучми і його команди та їхньою волею потрапили на верхотуру.
Корабель, що прямує штормовим морем без вітрил, керма і капітана
І доки якісь революційні зміни не змінять еліту і не відновлять інституції держави України до того нормального рівня, котрий є в світі, політика України не зміниться, й експансія Росії буде продовжуватися. Якщо ж вона буде продовжуватись довго, то це може призвести і до втрати Україною своєї незалежності де-факто та й, власне, і де-юре.
Що це так, засвідчила реакція українського політикуму та влади на внутрішню і світову кризу. Найкраще охарактеризовано це в європейських інституціях, де порівняли Україну, що найбільше потерпає від економічної кризи на європейських теренах, із кораблем, котрий прямує штормовим морем без вітрил, керма, без капітана і, власне, без команди. Це і є результатом тих процесів, що призвели до антиелітизації політичних й економічних командних груп та до впровадження в Україні найпримітивніших стратегій функціонування державного механізму.
Про те, що українське суспільство здатне подолати зазначену кризу, промовисто засвідчили події, які назвали Помаранчевою революцією. Суспільство інтуїтивно спробувало відторгнути гангреноподібні процеси кучмізму й оздоровитися. І те, що з цього вийшло небагато, зовсім не означає, що суспільство не змогло виконати бажане. Просто процес оздоровлення йде набагато повільніше, ніж міг би відбуватися за умови, щоб хоча на самій політичній верхотурі знаходилися відповідальні, високоінтелектуальні та патріотичні люди.
Внутрішні причини клінічної телеономії української влади
Звідки виникла така фатальна прірва в царині державного управління між нинішніми Росією і Україною, котрі начебто виросли з однієї «радянської шинелі»? Причина полягає тут не в тому, що Україна генетично не спроможна створити власні інституції. Це зовсім не так. Адже в російських стратегічних інституціях українці складають частку, яка набагато перевищує їхній відсоток в населенні Російської Федерації. Частково роль у стратегічному відриві Росії від України відіграв той факт, що Російська Федерація успадкувала вже готові відповідні структури Радянського Союзу. Проте це не є ключовим чинником.
На мій погляд, найважливішими тут є два чинники. Перший – згадана вже елітна антиселекція минулого олігархічного режиму. Другий чинник – що в нинішній Росії питанню вироблення сучасних цілей і стратегій приділяється велика увага, підкріплена ресурсами, що переважають більш ніж на порядок ті, що виділяються в Україні, і, очевидно, ефективніше використовуються. Також сприяє російському відриву те, що російська влада, яка не страждає на надмірну повагу до інтелектуальних прошарків, та й загалом до людей розумової праці, водночас розуміє їх утилітарну цінність. І в цьому разюча відмінність Кремля від Банкової, яка з часом не послаблюється, а посилюється, отже, вплив з боку Москви на українські «еліти» стає все більш потужним та ефективним.
Телеономія – якість цілеспрямованості структур та функцій в живих організмах, які виринають з їхньої еволюційної історії та адаптації заради репродуктивного успіху.
(Київ – Прага)
Розглядаючи ті важелі впливу, котрі має і використовує Росія у стосунках із Україною, спершу варто звернути увагу на обставини, що надають можливість використання цих важелів. Безперечно, це географічна та історична близькість обох країн і народів, перебування обох держав у недалекому минулому в одному конгломераті Радянського Союзу, родова спільність пострадянського населення і спільність інтересів пострадянських еліт.
Це об’єктивні обставини. Що ж стосується суб’єктивних, то серед них і широкі мережі різноманітних агентських проникнень на територію України, і наявність впливової Церкви, яка контролюється Московським патріархатом, бізнесові конгломерати, домінування Москви на українському інформаційному полі та у сегменті розваг і багато іншого.
Зосередимо увагу саме на суб’єктивних чинниках, розглядаючи обидві країни, як системні політико-управлінські конгломерати.
І тут відразу впадають в око суттєві відмінності, які, на мій погляд, породжують і будуть породжувати ту асиметрію не на користь України, котра виникла, виникає, і, можливо, буде виникати надалі у стосунках між двома державами. Україна в сенсі стратегічного існування все ще залишається на рівні телеономічному, цебто цілі та стратегії України, її інструментальні та оперативно-виконавчі структури, котрі забезпечують виконання стратегій, працюють на рівні задоволення основних інстинктів та справляння життєвих нужд, що нагадує спосіб функціонування найпростіших живих організмів. Росія в сенсі стратегічного існування знаходиться в дещо іншому положенні.
За багатьма параметрами діяльність Російської держави є переважно реактивною, цебто існує реагування на зовнішні подразники (виклики та можливості). Частково ж ця діяльність виходить на проактивний рівень, тобто – вироблення і забезпечення виконання власних стратегій, які при тому мають досить професійний рівень, підтвердженням чого є факт того, що в останні роки Росія спромоглася досягти важливих (хоча й неоднозначних) результатів на геополітичній шахівниці.
Антиселекція українських еліт вправно використовується Кремлем
Відтак, нинішня Росія певною мірою нагадує свого лідера Володимира Путіна в юному віці (цебто такого собі маленького розбишаку, який ганяє паличкою по асфальту хробака), а хробак – це і є Україна з її телеономічною стратегічною позицією. Таким чином, український політикум реагує цілком правильно і біжить в бік від того, хто може цією паличкою його штрикнути чи зробити ще щось гірше. Безперечно, це не є ані фаховою, ані державницькою позицією, а, цілком відповідно до існуючого системного утворення – держави Україна, є дією на рівні найпростіших реакцій.
Доки системне позиціювання України буде залишатися на цьому рівні, не буде покращення не лише в сенсі відносин із Росією, а й загалом у світі глобальної інтеграції.
Як же Україна потрапила у таке становище? Це дуже багатопланове питання і воно, можливо, не має однозначного вирішення. Утім, не варто все списувати на панування комуністів. На мій погляд, найголовнішим є той принцип, який діяв фактично протягом усіх 17 років української незалежності, особливо з 1994 року, коли прийшов до влади другий Президент України Леонід Кучма зі своєю командою і, відповідно, ті сили, які його підтримували. Тоді селекція української еліти перетворилася на селекцію за дуже цікавими принципами: «бідовості» та «сервільності».
Фактично ці критерії сформулював свого часу сам Леонід Кучма. Сервільність – так, якщо без красивих слів, зветься основна риса, котру він хотів би бачити в діячах різних рангів в Україні. Друга риса – так звана бідовість, тобто цілковита безпринципність і абсолютна всеїдність. Нерозбірливість ані в засобах, ані у цілях. Ці сервільні і бідові «хлопчики» та «дівчатка» створили в українській еліті багатошарові кола, які оточують центральну владу і відсторонюють суспільство від владних важелів і, відповідно, від засобів вирішення політичних, економічних та інших суспільних проблем.
Так звана українська еліта на сьогодні репрезентована людьми, що відносяться за ментальними та іншими характеристиками до типу дрібних базарних торгівців, лакеїв і «проффесорів» із великої дороги. З відповідним рівнем освіченості, інтелектуальності і рефлексами. І якщо Україна як країна і як нація, безперечно, відбулася, то як держава із всіма відповідними інституціями, вона фактично відбулася формально. Оскільки ті утворення, які пробують видати за інституції, є лише бездарною імітацією, того що є навіть у не найбільш розвинутих державах світу. А той прошарок, котрий тужиться називатися елітою, є просто купкою паразитуючих і цілковито невідповідних рівню еліти за своїми параметрами осіб, що за селекцією Кучми і його команди та їхньою волею потрапили на верхотуру.
Корабель, що прямує штормовим морем без вітрил, керма і капітана
І доки якісь революційні зміни не змінять еліту і не відновлять інституції держави України до того нормального рівня, котрий є в світі, політика України не зміниться, й експансія Росії буде продовжуватися. Якщо ж вона буде продовжуватись довго, то це може призвести і до втрати Україною своєї незалежності де-факто та й, власне, і де-юре.
Що це так, засвідчила реакція українського політикуму та влади на внутрішню і світову кризу. Найкраще охарактеризовано це в європейських інституціях, де порівняли Україну, що найбільше потерпає від економічної кризи на європейських теренах, із кораблем, котрий прямує штормовим морем без вітрил, керма, без капітана і, власне, без команди. Це і є результатом тих процесів, що призвели до антиелітизації політичних й економічних командних груп та до впровадження в Україні найпримітивніших стратегій функціонування державного механізму.
Про те, що українське суспільство здатне подолати зазначену кризу, промовисто засвідчили події, які назвали Помаранчевою революцією. Суспільство інтуїтивно спробувало відторгнути гангреноподібні процеси кучмізму й оздоровитися. І те, що з цього вийшло небагато, зовсім не означає, що суспільство не змогло виконати бажане. Просто процес оздоровлення йде набагато повільніше, ніж міг би відбуватися за умови, щоб хоча на самій політичній верхотурі знаходилися відповідальні, високоінтелектуальні та патріотичні люди.
Внутрішні причини клінічної телеономії української влади
Звідки виникла така фатальна прірва в царині державного управління між нинішніми Росією і Україною, котрі начебто виросли з однієї «радянської шинелі»? Причина полягає тут не в тому, що Україна генетично не спроможна створити власні інституції. Це зовсім не так. Адже в російських стратегічних інституціях українці складають частку, яка набагато перевищує їхній відсоток в населенні Російської Федерації. Частково роль у стратегічному відриві Росії від України відіграв той факт, що Російська Федерація успадкувала вже готові відповідні структури Радянського Союзу. Проте це не є ключовим чинником.
На мій погляд, найважливішими тут є два чинники. Перший – згадана вже елітна антиселекція минулого олігархічного режиму. Другий чинник – що в нинішній Росії питанню вироблення сучасних цілей і стратегій приділяється велика увага, підкріплена ресурсами, що переважають більш ніж на порядок ті, що виділяються в Україні, і, очевидно, ефективніше використовуються. Також сприяє російському відриву те, що російська влада, яка не страждає на надмірну повагу до інтелектуальних прошарків, та й загалом до людей розумової праці, водночас розуміє їх утилітарну цінність. І в цьому разюча відмінність Кремля від Банкової, яка з часом не послаблюється, а посилюється, отже, вплив з боку Москви на українські «еліти» стає все більш потужним та ефективним.
Телеономія – якість цілеспрямованості структур та функцій в живих організмах, які виринають з їхньої еволюційної історії та адаптації заради репродуктивного успіху.
(Київ – Прага)
