Ірина Штогрін: Приводом для прискіпливого розгляду проблеми набуття статусу біженця стала історія російського журналіста Олександра Косвінцева. «Російський журналіст здобув в Україні політичний притулок» - такими заголовками нещодавно ряснів Інтернет та сторінки українських газет. І ми вирішили з’ясувати ситуацію, оскільки в Україні немає інституту політичного притулку. Однак є 106 стаття Конституції, пункт 26 якої каже нам наступне, цитую: «Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні».
Як повідомив Радіо Свобода Микола Єрух, директор Департаменту міграційної служби та перспективного планування Державного комітету у справах національностей та релігій - ця норма Конституції жодного разу не була задіяна.
Норма Конституції України, що передбачає право Президента надавати притулок жодного разу не була задіяна
Микола Єрух: Ідея цієї статті полягала утому, що Президент може надавати притулок визначним діячам. Але, по-перше, ніхто не визначив того, кого можна вважати такими діячами, а по-друге, ця норма виступає абсолютно дискримінаційною стосовно інших категорій мігрантів. Тому це положення Конституції не діє. Більше того, проект закону про притулок, який пройшов перше читання років вісім тому, до цих пір не прийняли. А на мою думку, діючий закон про біженців абсолютно поглинає цю норму Конституції.
Ірина Штогрін: Олександром Косвінцев в свою чергу теж підтверджує, що не звертався до Президента Віктора Ющенка з проханням про притулок, а пройшов усталену процедуру набуття статусу біженця.
Олександр Косвінцев: Я звертався за консультацією до юридичної служби представництва Комісара ООН у справах біженців. Там розповіли мені про особливості українського законодавства і пояснили, що я можу звернутися до будь-якої міграційної служби, у будь-якій області. Туди треба подати заяву і отримати довідку, що ви перебуваєте у процедурі набуття статусу біженця. Якщо ж буде відмовлено, можна знову подавати документи. У мене заяву взяли і усі документи. Їх вивчали міністерство внутрішніх справ і СБУ. А остаточне рішення винесла міграційна служба. І це рішення було позитивним. Адже я надав повний пакет документів, що засвідчували – мене переслідували з політичних мотивів
Ірина Штогрін: Саме те, що російський журналіст Олександр Косвінцев основними підставами для набуття статусу біженця назвав політичне переслідування і стало, очевидно, причиною повідомлень про «отримання політичного притулку». Що ж саме повідомив Косвінцев українській міграційній службі про причини міграції до України?
Олександр Косвінцев: Це було переплетення двох обставин. По-перше, я як журналіст довгий час займався журналістськими розслідуваннями. У цих розслідуваннях фігурували високі чини Кузбасу, Кемеровської області. Серед них був і губернатор, дуже впливова людина у Росії - Аман Тулєєв. Я писав про корупцію та про інші дуже неприємні історії. І по-друге, я вступив до Об’єднаного демократичного фронту і організовував приїзд Гарі Каспарова до Кемерово. Влада чинила усілякі перешкоди. Але нам вдалося все провести успішно. Одразу після цього я відчув великий тиск. Перша провокація – мене не пустили на літак, зняли з рейса, чинили потужний психологічний тиск через неправедний суд. Прокуратура порушила справу. Я відчув небезпеку і почав діяти, щоб цю ситуацію вирішити.
Ірина Штогрін: Олександр Косвінцев подавав документи до Львівського управління у справах національностей і міграції. Начальник управління Богдан Заверуха повідомив, що справа російського журналіста розглядалася цілий рік і що росіяни дуже рідко звертаються із проханням про набуття статусу біженця. Найчастіше це роблять вихідці з Азії.
Чого хочуть ці люди? Що їх спонукає шукати кращої долі в Україні? З якими труднощами вони тут стикаються?
Леся Бакалець: У рідній країні жити вони не можуть, а де інде їх не хочуть. Вони - шукачі притулку і в Україні по декілька років не можуть отримати статус біженця. А отже і право на працю, створення сім’ї та проживання на даній території. Більшість таких людей у кращому випадку мають тільки тимчасове посвідчення. Є таке у курда Рібара з Ірану. Після партизанського минулого та ураження вибухівкою він вирішив тікати з батьківщини. Мріяв потрапити до Німеччини, а люди, яким заплатив гроші, завезли його в Україну. Вже три роки він чекає на статус біженця. І поки що – марно:
Рібар: Три роки – це дуже багато. Чекати і нічого не знати. Мені навіть невідомо, чи взагалі можливо мені зараз жити в Україні. Я можу тут одружитися, я можу тут створити сім’ю, знайти роботу?
Леся Бакалець: Рібар працює час від часу і де прийдеться, в основному на ринках. І хоча знає чотири мови і вивчив п’яту – російську, на нормальну роботу його без документів ніхто не бере. Через відсутність омріяного паспорту біженця з правоохоронними органами Рібар також зустрічається дуже часто. І вже знає, як з ними правильно розмовляти.
Рібар: Хочуть грошей. Дивляться документи, кажуть забираємо. Даєш 20 гривень, 30 гривень – звільняють.
Леся Бакалець: У вірменки Седи можливості давати хабарі немає. Вона хворіє вже не перший місяць, а тому нічого не заробляє. Міграційна служба тимчасової довідки їй не дала. Жінка має тільки довідку від ООН, що не має юридичної сили. І номер телефона свого лікаря.
Седа: Якщо якісь проблеми і виникають, я даю номер свого лікаря, який підтверджує, що я на обстеженні, лежу в лікарні, або лежала.
У своїй країні я жити не можу, бо мене там уб’ють. Я просто прошу мені допомогти
Леся Бакалець: Отримати статус біженця для Седи зараз намагається представництво Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Росії та Молдові. Рібар же самостійно періодично навідується до міграційної служби. Але поки що там тільки змінюють дату на його тимчасовому документі. Рібар каже, що хоче визначеності – нехай Україна або вже приймає його, або депортує. Бо зараз він фактично не може ні виїхати з країни ні залишатися у ній.
Рібар: Я тут біженець. Я попросив у цієї держави, у цих людей - дозвольте мені тут жити! У своїй країні я жити не можу, бо мене там уб’ють. Я просто прошу мені допомогти.
Леся Бакалець: Проблеми у потенційних біженців починаються ще на кордоні. Багатьом відмовляють ще одразу - за спрощеною процедурою, оскільки не бачать підстав для того, щоб залишити людину в країні. Також бракує перекладачів, а отже люди далеко не завжди розуміють, що їм треба робити. Регіональний радник представництва верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Росії та Молдові Наталія Прокопчук стверджує, що шукач притулку ще на кордоні має отримати інформацію про правила набуття статусу біженця в Україні.
Наталя Прокопчук: За Законом України про біженців, на державну прикордонну службу України покладено такі повноваження, як інформувати про процедуру визначення статусу біженця, і якщо людина вирішила звернутися, вона може передати свою заяву до органів міграційної служби чи через представників МВС чи через представників державної прикордонної служби. Це є право людини, але правозастосовча практика, звичайно так відбувається не завжди.
Леся Бакалець: Після перетину кордону людина направляється звернення до регіональної міграційної служби. Наскільки ефективно вона працює?
Наталя Прокопчук: Україна підписала Конвенцію про статус біженця, а також інші міжнародні конвенції та угоди. Наразі проблема полягає у тому, щоб якомога повніше та ретельніше їх дотримуватися. За останні дев’ять років органи міграційної служби та державний комітет у справах національностей та релігій реформувалися вісім разів. І були такі випадки, коли протягом півроку міграційні служби не приймали заяв на отримання статусу біженців як таких.
Леся Бакалець: Поки справа про надання статусу біженця розглядається, шукачеві притулку надають хоч якісь документи?
Наталя Прокопчук: Залежить від того, на якому етапі процедури людина знаходиться, там є щось п’ять чи шість посвідчень, і постійно є затримка у видачі цих документів. Тому що їх настільки багато, і це настільки складна процедура. А коли людина без документів, її у будь-який момент можуть депортувати з країни, або затримати міліція. Тоді людина дійсно стає дуже і дуже вразливою.
Леся Бакалець: Право на працю шукач притулку не має, жити йому також немає за що. А держава надає матеріальну допомогу?
Наталя Прокопчук: Єдина одноразова допомога складає 17 гривень. І більшість людей за нею навіть не з’являються. Тому що, навіть доїхати з Одеси до Києва, наприклад, більше витрат буде на дорогу».
Леся Бакалець: Біженці для України – це скоріше тягар, чи такі люди можуть приносити користь державі?
Наталя Прокопчук: Звичайно, якщо правильно врегулювати міграційні процеси, зробити якісь інвестиції в інтеграцію біженців, вони можуть приносити користь державі. По-перше, своїми знаннями, по-друге своєю працею. Вони можуть працювати і платити податки. Чому б ні?
Це репутація країни як демократичної держави, чи країни, яка порушує ці демократичні норми
Леся Бакалець: Якщо Україна порушує статті Конвеції про статус біженців, чи несе вона за це відповідальність?
Наталя Прокопчук: Жодного механізму покарання, як такого його немає. Це репутація країни, репутація країни як демократичної, чи країни, яка порушує ці демократичні норми. Якщо вже України підписала Конвенцію про статус біженця, чи підписала Європейську Конвенцію про запобігання тортурам, таким чином вона вже взяла на себе зобов’язання її виконувати.
У 2007 році статус біженця в Україні отримали лише трохи менше п’ятдесяти осіб Ірина Штогрін: Насправді ж отримати легалізацію в Україні із правом працювати хочуть набагато більше людей. У чому ж полягає складність набуття статусу біженця?
Микола Єрух: У поданні заяви про надання статусу біженця немає жодної складності. Мігранту достатньо в усній формі повідомити чи прикордонникам чи співробітникам правоохоронних органів про бажання набути статус біженця. Усіх забезпечують перекладачами. Проводиться кілька співбесід. Натомість, складність полягає у з’ясуванні причин, які людина декларує пояснюючи свою бажання покинути батьківщину. Багато часу йде на перевірку фактів, на аналіз ситуації в країні, з якої прибула людина. Чи справді у тому регіоні точаться воєнні дії? Чи справді там переслідують за релігійні чи політичні переконання.
Ірина Штогрін: Зрозуміло, що не від доброго життя люди стають біженцями. І абсолютно природним виглядає прагнення людини знайте кращі умови для життя.
Україна ж поки що, для переважної більшості мігрантів, є цікавою лише, як транзитна країна. Але про це вже в іншій програмі.
Як повідомив Радіо Свобода Микола Єрух, директор Департаменту міграційної служби та перспективного планування Державного комітету у справах національностей та релігій - ця норма Конституції жодного разу не була задіяна.
Норма Конституції України, що передбачає право Президента надавати притулок жодного разу не була задіяна
Микола Єрух: Ідея цієї статті полягала утому, що Президент може надавати притулок визначним діячам. Але, по-перше, ніхто не визначив того, кого можна вважати такими діячами, а по-друге, ця норма виступає абсолютно дискримінаційною стосовно інших категорій мігрантів. Тому це положення Конституції не діє. Більше того, проект закону про притулок, який пройшов перше читання років вісім тому, до цих пір не прийняли. А на мою думку, діючий закон про біженців абсолютно поглинає цю норму Конституції.
Ірина Штогрін: Олександром Косвінцев в свою чергу теж підтверджує, що не звертався до Президента Віктора Ющенка з проханням про притулок, а пройшов усталену процедуру набуття статусу біженця.
Олександр Косвінцев: Я звертався за консультацією до юридичної служби представництва Комісара ООН у справах біженців. Там розповіли мені про особливості українського законодавства і пояснили, що я можу звернутися до будь-якої міграційної служби, у будь-якій області. Туди треба подати заяву і отримати довідку, що ви перебуваєте у процедурі набуття статусу біженця. Якщо ж буде відмовлено, можна знову подавати документи. У мене заяву взяли і усі документи. Їх вивчали міністерство внутрішніх справ і СБУ. А остаточне рішення винесла міграційна служба. І це рішення було позитивним. Адже я надав повний пакет документів, що засвідчували – мене переслідували з політичних мотивів
Ірина Штогрін: Саме те, що російський журналіст Олександр Косвінцев основними підставами для набуття статусу біженця назвав політичне переслідування і стало, очевидно, причиною повідомлень про «отримання політичного притулку». Що ж саме повідомив Косвінцев українській міграційній службі про причини міграції до України?
Олександр Косвінцев: Це було переплетення двох обставин. По-перше, я як журналіст довгий час займався журналістськими розслідуваннями. У цих розслідуваннях фігурували високі чини Кузбасу, Кемеровської області. Серед них був і губернатор, дуже впливова людина у Росії - Аман Тулєєв. Я писав про корупцію та про інші дуже неприємні історії. І по-друге, я вступив до Об’єднаного демократичного фронту і організовував приїзд Гарі Каспарова до Кемерово. Влада чинила усілякі перешкоди. Але нам вдалося все провести успішно. Одразу після цього я відчув великий тиск. Перша провокація – мене не пустили на літак, зняли з рейса, чинили потужний психологічний тиск через неправедний суд. Прокуратура порушила справу. Я відчув небезпеку і почав діяти, щоб цю ситуацію вирішити.
Ірина Штогрін: Олександр Косвінцев подавав документи до Львівського управління у справах національностей і міграції. Начальник управління Богдан Заверуха повідомив, що справа російського журналіста розглядалася цілий рік і що росіяни дуже рідко звертаються із проханням про набуття статусу біженця. Найчастіше це роблять вихідці з Азії.
Чого хочуть ці люди? Що їх спонукає шукати кращої долі в Україні? З якими труднощами вони тут стикаються?
Леся Бакалець: У рідній країні жити вони не можуть, а де інде їх не хочуть. Вони - шукачі притулку і в Україні по декілька років не можуть отримати статус біженця. А отже і право на працю, створення сім’ї та проживання на даній території. Більшість таких людей у кращому випадку мають тільки тимчасове посвідчення. Є таке у курда Рібара з Ірану. Після партизанського минулого та ураження вибухівкою він вирішив тікати з батьківщини. Мріяв потрапити до Німеччини, а люди, яким заплатив гроші, завезли його в Україну. Вже три роки він чекає на статус біженця. І поки що – марно:
Рібар: Три роки – це дуже багато. Чекати і нічого не знати. Мені навіть невідомо, чи взагалі можливо мені зараз жити в Україні. Я можу тут одружитися, я можу тут створити сім’ю, знайти роботу?
Леся Бакалець: Рібар працює час від часу і де прийдеться, в основному на ринках. І хоча знає чотири мови і вивчив п’яту – російську, на нормальну роботу його без документів ніхто не бере. Через відсутність омріяного паспорту біженця з правоохоронними органами Рібар також зустрічається дуже часто. І вже знає, як з ними правильно розмовляти.
Рібар: Хочуть грошей. Дивляться документи, кажуть забираємо. Даєш 20 гривень, 30 гривень – звільняють.
Леся Бакалець: У вірменки Седи можливості давати хабарі немає. Вона хворіє вже не перший місяць, а тому нічого не заробляє. Міграційна служба тимчасової довідки їй не дала. Жінка має тільки довідку від ООН, що не має юридичної сили. І номер телефона свого лікаря.
Седа: Якщо якісь проблеми і виникають, я даю номер свого лікаря, який підтверджує, що я на обстеженні, лежу в лікарні, або лежала.
У своїй країні я жити не можу, бо мене там уб’ють. Я просто прошу мені допомогти
Леся Бакалець: Отримати статус біженця для Седи зараз намагається представництво Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Росії та Молдові. Рібар же самостійно періодично навідується до міграційної служби. Але поки що там тільки змінюють дату на його тимчасовому документі. Рібар каже, що хоче визначеності – нехай Україна або вже приймає його, або депортує. Бо зараз він фактично не може ні виїхати з країни ні залишатися у ній.
Рібар: Я тут біженець. Я попросив у цієї держави, у цих людей - дозвольте мені тут жити! У своїй країні я жити не можу, бо мене там уб’ють. Я просто прошу мені допомогти.
Леся Бакалець: Проблеми у потенційних біженців починаються ще на кордоні. Багатьом відмовляють ще одразу - за спрощеною процедурою, оскільки не бачать підстав для того, щоб залишити людину в країні. Також бракує перекладачів, а отже люди далеко не завжди розуміють, що їм треба робити. Регіональний радник представництва верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Росії та Молдові Наталія Прокопчук стверджує, що шукач притулку ще на кордоні має отримати інформацію про правила набуття статусу біженця в Україні.
Наталя Прокопчук: За Законом України про біженців, на державну прикордонну службу України покладено такі повноваження, як інформувати про процедуру визначення статусу біженця, і якщо людина вирішила звернутися, вона може передати свою заяву до органів міграційної служби чи через представників МВС чи через представників державної прикордонної служби. Це є право людини, але правозастосовча практика, звичайно так відбувається не завжди.
Леся Бакалець: Після перетину кордону людина направляється звернення до регіональної міграційної служби. Наскільки ефективно вона працює?
Наталя Прокопчук: Україна підписала Конвенцію про статус біженця, а також інші міжнародні конвенції та угоди. Наразі проблема полягає у тому, щоб якомога повніше та ретельніше їх дотримуватися. За останні дев’ять років органи міграційної служби та державний комітет у справах національностей та релігій реформувалися вісім разів. І були такі випадки, коли протягом півроку міграційні служби не приймали заяв на отримання статусу біженців як таких.
Леся Бакалець: Поки справа про надання статусу біженця розглядається, шукачеві притулку надають хоч якісь документи?
Наталя Прокопчук: Залежить від того, на якому етапі процедури людина знаходиться, там є щось п’ять чи шість посвідчень, і постійно є затримка у видачі цих документів. Тому що їх настільки багато, і це настільки складна процедура. А коли людина без документів, її у будь-який момент можуть депортувати з країни, або затримати міліція. Тоді людина дійсно стає дуже і дуже вразливою.
Леся Бакалець: Право на працю шукач притулку не має, жити йому також немає за що. А держава надає матеріальну допомогу?
Наталя Прокопчук: Єдина одноразова допомога складає 17 гривень. І більшість людей за нею навіть не з’являються. Тому що, навіть доїхати з Одеси до Києва, наприклад, більше витрат буде на дорогу».
Леся Бакалець: Біженці для України – це скоріше тягар, чи такі люди можуть приносити користь державі?
Наталя Прокопчук: Звичайно, якщо правильно врегулювати міграційні процеси, зробити якісь інвестиції в інтеграцію біженців, вони можуть приносити користь державі. По-перше, своїми знаннями, по-друге своєю працею. Вони можуть працювати і платити податки. Чому б ні?
Це репутація країни як демократичної держави, чи країни, яка порушує ці демократичні норми
Леся Бакалець: Якщо Україна порушує статті Конвеції про статус біженців, чи несе вона за це відповідальність?
Наталя Прокопчук: Жодного механізму покарання, як такого його немає. Це репутація країни, репутація країни як демократичної, чи країни, яка порушує ці демократичні норми. Якщо вже України підписала Конвенцію про статус біженця, чи підписала Європейську Конвенцію про запобігання тортурам, таким чином вона вже взяла на себе зобов’язання її виконувати.
У 2007 році статус біженця в Україні отримали лише трохи менше п’ятдесяти осіб Ірина Штогрін: Насправді ж отримати легалізацію в Україні із правом працювати хочуть набагато більше людей. У чому ж полягає складність набуття статусу біженця?
Микола Єрух: У поданні заяви про надання статусу біженця немає жодної складності. Мігранту достатньо в усній формі повідомити чи прикордонникам чи співробітникам правоохоронних органів про бажання набути статус біженця. Усіх забезпечують перекладачами. Проводиться кілька співбесід. Натомість, складність полягає у з’ясуванні причин, які людина декларує пояснюючи свою бажання покинути батьківщину. Багато часу йде на перевірку фактів, на аналіз ситуації в країні, з якої прибула людина. Чи справді у тому регіоні точаться воєнні дії? Чи справді там переслідують за релігійні чи політичні переконання.
Ірина Штогрін: Зрозуміло, що не від доброго життя люди стають біженцями. І абсолютно природним виглядає прагнення людини знайте кращі умови для життя.
Україна ж поки що, для переважної більшості мігрантів, є цікавою лише, як транзитна країна. Але про це вже в іншій програмі.
