Люди розповідають моторошні подробиці свого полону, а ви навсібіч обертаєте головою, щоб побачити деталі підвалу. Це «Заручники війни» – проект у форматі віртуальної реальності, що розповідає історії людей, які пережили утримання в підвалах угруповань «ЛДНР». На міжнародному фестивалі кіно про права людини Docudays презентували епізоди майбутнього фільму. Що таке VR-фільм? І чи не перетворюється за допомогою новітніх технологій трагедія – на гру?
«Це стає трохи твоєю історією, наче досвід, який ти пережив», – говорить, щойно знявши VR-окуляри, Сергій Зайченко. Він працює у Центрі громадянських свобод, а тому бачить фрагменти фільму вже не вперше. «Додається персоналізація, бо VR показується тільки для однієї людини, прямо перед твоїми очима, і ти відчуваєш, що перебуваєш там, у середині. Не так, як новини, що просто вискакують на екрані монітору», – каже Зайченко.
Деякі місця, де незаконно утримували людей під час окупації частини Донбасу російськими гібридними силами, нині розташовані вже на підконтрольній Україні території.
Відтак журналісти мали змогу відзняти їх. Саме у цій обстановці пригадують свій полон підприємець Анна Гузь, волонтер Ірина Бойко, ветеринар із Луганська Олександр Грищенко, місцевий депутат з Донеччини Віктор Ахшимін та інші. Від ста днів до 6 місяців – стільки ці люди пробули в застінках проросійських угруповань.
«Це дає більше відчуття реальності: ось те, що людина бачила перед своїми очима, – ділиться після перегляду VR-відео Анна Романовська, журналістка UATV. – Це реальність, те, що відбувається з людьми, і ти можеш відчути – зі страхом – що ти можеш бути частиною цієї реальності. Це лякає, так. Хочеться після перегляду зняти окуляри і перепочити хвилинку. Страшно уявити, як було цим людям. Всі герої говорять по два-три речення, але навіть від цих двох-трьох речень стає моторошно».
«Я можу сказати відвідувачам, що вони будуть у повній безпеці, але відео дійсно може бути для когось трохи страшним», – говорить менеджер з комунікацій Центру громадянських свобод Сергій Зайченко.
Віртуальна реальність створена, найперше, для розваг – наприклад, реалістичних ігор. Чи доречно застосовувати цю технологію для трагедій?
«Правозахисникам дуже важливо не відриватися від населення, яке, можливо, не так глибоко обізнане в проблемах на сході України, – вважає Сергій Зайченко. – І щоб доносити ці питання, треба говорити тією мовою, яку люди розуміють – це VR-технології, якісь активності в інтернеті, щось сучасне, що використовується брендами для розваг. Якщо розважальні технології правильно використати, це допомагає правозахисникам доносити важливі меседжі».
Підготовка фільму здійснюється спільними зусиллями Центру громадянських свобод, Фундації «Відкритий діалог», Радіо Свобода та The Farm 51 за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». На прем'єру фільму чекайте незабаром.
До презентації «Заручників війни» правозахисники приурочили кампанію на підтримку ухвалення в Україні закону про воєнних злочинців: Центр громадянських свобод вважає, що в умовах війни, що нині триває в Україні, є категорія злочинів, яка більше не може регулюватися звичайним законодавством.
Координатор проектів Центру, адвокат Марина Ліліченко звертає увагу, що зараз в Україні немає взагалі такого поняття, як воєнний злочин.
– У чому ж різниця?
– Ми маємо розуміти, що злочини, які скоюють під час воєнного конфлікту, не кримінальні, вони підпадають під юрисдикцію міжнародного гуманітарного права, вони мають кваліфікуватись як міжнародні злочини. Якщо ми засуджуємо усіх, хто скоював злочини проти наших громадян на сході України або в Криму, за звичайним кримінальним нашим законодавством (тобто це просто буде умисне вбивство, наприклад), то це не буде правильно. Ці злочини, міжнародні злочини, кваліфікуються зовсім по-іншому й відповідальність за них інша. Ці злочини не підпадають під амністію.
Якщо ж ми говоримо про справедливе покарання за злочини, які відбувалися й, не дай Бог, відбуватимуться, то вони мають правильно кваліфікуватися за міжнародним законодавством, і в Кримінальному кодексі має бути цілий розділ, присвячений цим злочинам – це і злочини проти людяності, і воєнні злочини. Не можна судити терориста, який убив громадян України, чи того, хто катував людей у підвалах, він не може бути просто засуджений за статтею, там, 258-а, злочинна терористична організація, він має нести покарання у відповідності до Женевських конвенцій.
– Який міжнародний досвід?
– Більше ніж 120 країн світу ратифікували Римський статут. Ратифікація Римського статуту – так, вона розширює повноваження судів, якщо говорити про міжнародні злочини, то вони потім підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.
Але тут ми даємо механізм для України – не чекати ратифікації Римського статуту, а покарати вже зараз, уже сьогодні, тобто Україна може без МКС (Міжнародного кримінального суду – ред.) засудити тих, які катували в полоні людей. Ратифікувати, звісно, потрібно, але ми розуміємо: в перспективі це дуже складно.
Україна, на жаль, відтермінувала ратифікацію, й от мені цікаво: як будуть відбуватися події, тому що в червні закінчуються терміни відстрочки ратифікації Римського статуту. Я так розумію, що буде відтермінування ще далі ратифікації. Тому ми не чекаємо, ми маємо внести ці зміни у Кримінальний кодекс уже зараз і не чекати, не покладати надії на ратифікацію Римського статуту.
– Проводити слідство і судити за воєнні злочини, якщо така кваліфікація з'явиться, будуть звичайні суди та вже існуючі слідчі органи України?
– Так. У нас немає військових судів – просто відповідальність буде інша. Це будуть ДБР, СБУ, прокуратура військова, але суди потім уже будуть розглядати по-іншому й, власне, тоді будуть брати міжнародну практику й правильно засуджувати людину – не так, як у нас звикли засуджувати, а будуть застосовувати міжнародну практику, практику МКС.
