Забуте ім’я у справі «кримських терористів»

Його ім’я не друкують на футболках на підтримку «кримських терористів», воно не звучить на концертах на підтримку ув’язнених, йому не шлють листи в рамках міжнародних марафонів. Під тортурами він пішов на співпрацю зі слідством і дав хибні показання проти Олега Сенцова та Сашка Кольченка.

Він – це 43-річний викладач військової історії Сімферопольського інституту культури Олексій Чирній, який займав активну проукраїнську позицію та відкрито виступав проти окупації кримського півострова. Вночі 9 травня 2014 року його затримали, коли, за версією слідства, він «діставав саморобну вибухівку зі схованки». Пізніше зі скупої інформації обвинувачення ми дізнаємось, що Чирній готував вибух пам’ятника Леніну в Сімферополі. Його кримінальну справу суд прискорено розглядав у закритому режимі. Без допиту свідків, аналізу доказів, незалежного адвоката його засудили до покарання у вигляді семи років позбавлення волі в колонії суворого режиму Магаданської області.

Російська правозахисниця Зоя Свєтова, яка опікується багатьма українськими політв'язнями, пише: «Джерела, близькі до слідства, кажуть, що фігурантів справи «пасли», з ними встановили контакт, і агенти ФСБ, які тепер проходять свідками у справі. Не виключено, що хтось із засекречених свідків у справі «терористів» і займався разом із Чирнієм виготовленням бомби, призначеної для символічного підриву пам'ятника».

Про перебування Олексія Чирнія у тенетах російського слідства інформації майже немає. У липні 2014 року стало відомо, що його примусово лікували в Державному науковому центрі соціальної та судової психіатрії імені Сербського. Вже наступного місяця його перевели у психіатричне відділення Бутирської тюрми. Ув’язнені називають цей заклад «Кошкін дом», про нього ходять погані чутки. Точний час перебування Чирнія там невідомий, оскільки цей факт російська сторона зберігала в таємниці.

Зоя Свєтова, яка є членом громадської наглядової комісії і має доступ до місць несвободи, – єдина людина, яка отримала можливість побачити затриманого. «Коли я вперше побачила його в «Кошкіному домі», він здався мені дивно загальмованим: насилу розумів, про що його запитують, казав, що «голова як у тумані», що «життя моє на тому закінчене: не буде ніякого майбутнього, немає тієї країни, в якій я жив».

Олексія турбувало, що до нього не допускають українського консула, адже він, як і раніше, вважав себе українським громадянином. Він обурювався тим, що суддя Лефортовського суду назвала його росіянином. Тоді ж він написав заяву до українського консула із проханням відвідати його у психіатричній лікарні. Попри чисельні спроби та дипломатичний тиск МЗС України, консула, як і до багатьох інших українських в’язнів, не допустили.

Отак протягом довгих дев’яти місяців Олексій Чирній перебував у повній ізоляції. Перша зустріч із українським консулом Геннадієм Брескаленком у СІЗО Лефортово відбулась лише в лютому 2015 року. Тоді Олексій повідомив консулу, що до нього застосовували тортури. У квітні 2015 року, після вступу в справу незалежного адвоката Іллі Новікова, останній заявив про застосування катувань та самообмову його підзахисного під час допитів.

«Розпочався суд у справі Олексія Чирнія. Я відразу заявив, що переконаний, що він обмовив себе та інших під тиском слідства. Сам Олексій не хоче ламати угоду зі слідством, побоюється наслідків. Він розуміє, що отримає, імовірно, від 7 до 10 років, як раніше Афанасьєв. Ми домовились, що я висловлю свою позицію, а він не підтримає її і попросить суд не повертати справу в прокуратуру, а розглянути її сьогодні... Чирній – не герой, він почувається беззахисним і не вірить, що Україна може чимось йому допомогти», – прокоментував цей процес Ілля Новіков.

Відразу після цього адвоката вивели зі справи за клопотанням державного обвинувачення через «конфлікт позицій». У процесі залишились державні адвокати, які тільки формально виконували роль захисників. У квітні 2015 року Північно-Кавказький окружний військовий суд у Ростові-на-Дону виніс вирок у справі Олексія Чирнія і визнав його винним у звинуваченні в тероризмі (ч.2, ст.205 КК РФ), підготовці терористичного акту (ч.1ст.30; ч.2, ст.205 КК РФ), а також придбанні вибухівки (ч.3 ст.222 КК РФ).

Не можна вірити свідченням людини, які вона була змушена дати під тортурами. Не варто очікувати від усіх однакового рівня спротиву, коли їх життя та здоров’я знаходяться під повним контролем російських спецслужб. Досить легко захищати героїв та тримати плакати на їх підтримку. Але люди, які аби вижити були змушені змовчати, мають повне право очікувати від України захисту. У цій ситуації ми мали б стати їх голосом. Адже ми своїх не кидаємо, правда ж?

Єдиний зі звільнених громадян України зі списку LetMyPeopleGo Юрко Яценко часто згадує, як після кожної прес-конференції Євромайдану SOS на його захист слідчий приходив із роздруківками до його камери. І завдяки цьому він знав, що Україна про нього не забула, що є люди, які за нього борються. Це допомагало йому витримувати допити та погрози, довгі дні одиночки, підсаджування душевнохворих, поряд з якими він боявся спати.

Може тому Юрко Яценко, який пройшов через катування голодом, удушення, побиття, підвішування, який був змушений розрізати собі вени та вскрити живіт, аби припинити ці знущання, ні в чому не звинувачує Олексія Чорнія. Чому ж це несвідомо роблять сотні громадян, які випускають із хештегів #freeSentsov #freeKolchenko #FreeAfanasiev ім’я четвертого фігуранта цієї ж справи?

У переддень Нового року Євромайдан SOS» і «Євромайдан Прес» проводять святковий марафон і закликають відправити листівку ув’язненим за політичними мотивами в Росії та окупованому нею Криму. Перелік адрес кожного з 21 в'язнів зазначений на сторінці кампанії LetMyPeopleGo у мережі Facebook. Є серед них і Олексій Чирній.

Ми віримо, що прості теплі слова від серця допоможуть ув’язненим людям відчути атмосферу Різдва та Нового року, покажуть, що про них пам’ятають, що за них борються. І це дасть їм сили.

Адже наша солідарність сильніша за їхні тюрми.

Олександра Матвійчук, правозахисник, координатор Євромайдану SOS

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції