Рубрика «Погляд»
Кримська преса останнім часом чимало матеріалів на своїх шпальтах присвячує українцям, переважно описуючи їх як збіговисько горлорізів, що по-звірячому винищують російськомовне підростаюче покоління «вільної Новоросії», навчаючи при цьому власних дітей вигублювати поголів'я снігурів за їхнє «радянсько-російське» забарвлення. Нісенітниця? Здавалося б, цілковита. Проте, як свого часу зауважив «татусь» пропагандистської машини нацистської Німеччини Йозеф Ґебельс, «чим потворнішою є брехня, тим охочіше в неї вірять». Ось і кримчани, які перебувають майже в абсолютній інформаційній блокаді, вірять усьому, що про Україну та українців їм розповідають локальні та російські ЗМІ, – подібно до того, як середньовічні люди вірили в оповідання мандрівників про людей з собачими головами та одним оком у лобі, які населяють заморські країни.
Близькою до оповідань про «бандерівців-песиголовців», які живцем їдять немовлят, мала б стати нотатка Олексія Правдіна «Як півострів українці заселяли», яка була надрукована в № 309 газети «Крымский ТелеграфЪ» від 12 грудня 2014 року, і яка починається з радощів автора щодо факту, який не збувся і найближчим часом навряд чи збудеться: «Етнографи «незалежної» [лапки стоять в оригіналі – Прим. авт.] передбачали українізацію населення Криму до 2016 року більш ніж наполовину». Можливо, і передбачали. Не так сталося, як гадалося. Тепер, завдяки старанням антагоністів будь-якої незалежності, Кримові судилося стати русифікованим більш ніж на сто відсотків, до того ж, значно раніше за початок 2016 року.
Автор згадує, що за кілька років після проголошення державності Сполучених Штатів Америки в 1776 році Кримський півострів до свого складу долучила Російська імперія, і щиро дивується тому, що «у зв'язку з останніми подіями» американці та європейці асоціюють Крим виключно з Україною. При цьому якось забувається той факт, що Російська імперія, яка анексувала Крим 230 років тому, припинила своє існування у 1917 році. За великим рахунком Крим у суто російській власності був близько 130 років; протягом ХХ століття півострову довелося побувати і республікою соціалістичною, і республікою автономною, і незалежною державою, і областю РРФСР, і областю УРСР. За ґрунтовними ж підрахунками Росія (у формі Російської імперії та СРСР) володіла Кримом дещо менше ніж 200 років. До складу Російської імперії Крим увійшов у 1783 році і лишався до 1920 року з перервою на 1917 та 1918 рр., тобто 135 років. Під контролем Радянської Росії (в різних формах) Крим перебував у 1917 р. і з 1920 по 1954 рр. з перервою в 1941–1944 рр., тобто 32 роки. Разом виходить 167 років. Навіть якщо накинути 37 років перебування Криму в складі УРСР (1954–1991), то загалом набирається 204 роки – невеликий термін, без «українського» періоду взагалі кумедний. Нова ж анексія півострова «старими господарями» відбулася на той час, як він вже більше 22 років був частиною незалежної суверенної Української держави; власне, з огляду на цю обставину світова спільнота і розглядає Крим як тимчасово окуповану територію України.
У 1783 році анексія Криму відбувалася також усупереч будь-яким нормам міжнародного права. Докладно про це йдеться в розвідці українського історика Богдана Короленка ««Принуждение к союзу», або Як Крим «ісконно русскім» став». Дослідник зазначає, що влітку 1771 р. Кримський півострів, на території якого розташовувалося Кримське ханство під протекторатом Османської імперії, було окуповано російськими військами князя В. Долгорукого. Для «поколебания татарских орд против нынешнего их подданства» спершу було задіяно арсенал «дипломатичних» зусиль – таких, як обіцянки та щедрі хабарі; коли ж вони вичерпалися, Петербург вдався до простих, але дієвих засобів збройного «принуждения к миру», внаслідок яких у листопаді 1772 р. у Карасубазарі було підписано союзний трактат, що проголосив «незалежність» татарських народів та союз з Росією. За кілька років, 19 квітня 1783 р., Катерина ІІ, нехтуючи принципами та нормами міжнародного права, підписала маніфест, який поховав державність Криму. Подібним чином після т.зв. «референдуму» 18 березня 2014 року було підписано «Договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов». Як і більш ніж два століття тому, Крим, приєднаний до іншої держави насильницьким шляхом в односторонньому порядку, став об'єктом чужої геополітичної гри.
Перший підрозділ статті подається під заголовком: «Українці мусять бути вдячними Катерині II». Після прочитання цього рядка згадуються слова, які Гоголь вклав у вуста запорізького козака на аудієнції в імператриці: «Помилуй, мамо! Навіщо занапащуєш вірний народ? Чим прогнівили? Чи ж тримали ми руку татарина, чи погоджувалися в чомусь із турком, чи зрадили тобі вчинком чи думкою? За що ж немилість? Перед тим чували ми, що наказуєш усюди будувати фортеці від нас; потім чули, що хочеш обернути нас на карабінерів; тепер чуємо про нову негоду. Чим винне запорізьке військо? Чи ж не тим, що перевело твою армію через Перекоп і допомогло твоїм генералам порубати кримців?..».
А допомога запорожців у завоюванні Криму була таки вельми суттєвою. Як зазначає історик Владислав Грибовський, задля своїх завоювань у Північному Причорномор'ї наприкінці ХVIII ст., Російська імперія використовувала на власний розсуд і в потрібних їй обсягах людські та матеріальні ресурси України. Зазвичай запорожці, які мусили захищати імперські інтереси Росії, йшли попереду російської армії, здійснюючи розвідувальні та диверсійні функції. Так, у червні 1771 року корпус, який складався з російської легкої кавалерії та запорозьких і донських кіннотників, здійснив відволікаючий маневр, який кримці сприйняли за основний. Це дозволило головним силам росіян непомітно перетнути вали в західній частині й оточити Перекоп. Після проведення фальшивої атаки запорожці провели корпус через відмілини Сиваша, що дозволило йому зайняти позицію південніше перекопського валу. Лишаючи основні сили корпусу позаду, запорожці та донці рушили вперед. Кримці, зважаючи на їхню незначну кількість, наважилися атакувати, однак були оточені рештою кіннотників; тим часом з боку Чорного моря почали стріляти російські гармати, що й вирішило результат битви. Наступною після Перекопу ціллю було визначено фортецю Гезлеве (сучасна Євпаторія). Під час боїв за оволодіння Кафою запорожці відзначилися відбиттям контратаки кримців та турків, котрі були оточені й знищені. Останній епізод із участю запорожців у боротьбі за Крим був пов'язаний із висадкою турецького десанту біля Керчі та Ялти і початком потужного збройного виступу кримчан проти російського панування влітку 1774 р. 24 червня на Перекоп відряджено 1000 запорожців на чолі з військовим старшиною Андрієм Порохнею, котрий отримав наказ прямувати до Ак-Мечеті (сучасний Сімферополь). Згодом із Січі відрядили ще 500 запорожців під командою полковника Івана Кулика. Тож попри зухвалі твердження російської політичної міфології про здобуття Криму виключно «силою російської зброї», півострів був завойований з широким використанням сил українського козацтва, яке, за іронією, наближало власне існування до несподіваного кінця. За допомогу російським генералам «порубати кримців» «цариця лютий ворог України, голодна вовчиця» віддячила своєму «вірному народові» руйнацією Запорізької Січі та тим, що «степи запорозькі німоті ділила, та бахурям і байстрюкам люд закрепостила». Мабуть, за це українці й мусять їй дякувати.
Однак, на думку Олексія Правдіна, українці мусять бути безмежно вдячними Катерині II за те, що їхня чисельність у Криму збільшується, починаючи з XIX століття: мовляв, саме імператриця запросила мешканців Правобережної України обживати землі Таврійської губернії. Ми не можемо точно сказати, наскільки щирими виглядали ті запросини для кріпаків, яких відривали від батьківщини та переселяли на іншу землю, яка також належала не їм особисто, а російському престолові, разом з усім їхнім майном, і навіть душами. І навряд чи вдячними були цариці ті мешканці Криму, які після першої анексії півострова були з нього виселені, – зокрема греки та вірмени, які були вивезені з півострова до Приазов'я, та кримські татари, які змушені були масово виїздити до Туреччини.
У свою ж чергу російським царям таки було за що дякувати українцям, коли йшлося про Крим. У своїй статті «Приєднання та колонізація Криму кінця ХVІІІ століття: український аспект» Богдан Короленко, розглядаючи процеси колонізації Криму кінця XVIII століття, констатує провідну роль українського елементу в заселенні та освоєнні Криму, зокрема кажучи про Україну як про базу Чорноморського флоту. В 1789 році з Харківського намісництва були направлені робітники для потреб флоту та учні для навчання навігаційній справі в Херсоні. В середині 1790-х років обмундирування для адміралтейства Чорноморського флоту мало бути заготовлено Київським намісництвом, на території якого заготовлявся для флоту також ліс, який сплавлявся Дніпром на чорноморські верфі. Перші кораблі в Ахтіарській затоці презентували Дніпровську та Азовську флотилії під керівництвом запорожців; під час здобуття чорноморського узбережжя Чорноморський флот складався з 200 гребних суден, в кожному з яких було по 60 запорожців під керівництвом отамана Сидора Білого.
Розглядаючи процеси колонізації Криму кінця XVIII століття, необхідно вказати й на переважаючу питому частку українського елементу в структурі чиновницького апарату державних установ Таврійської губернії. В штатах обласних установ Криму в 1783-1796 роках українці обіймали близько 30% усіх посад. Власне, це було закономірно, адже українці були найбільш підготовленими до такої діяльності. Тому в умовах браку кадрів для комплектації штатів Таврійської губернії вони активно займали вакантні посади. Подібне становище зберігалося більш ніж століття. Так, наприклад, в.о. Євпаторійського повітового старости Байдак у своїй доповіді до Міністерства внутрішніх справ Української Держави про становище на півострові від 1 липня 1918 року зазначає: «Я познайомився з Головою повітової Земської Управи, членами та деякими громадськими та міськими діячами, які висловлювали свою радість, що нарешті прибув представник влади від Української Держави. Майже весь склад службовців у місті та більшість інтеліґенції міста – українці».
Історик Інна Демидова вважає, що тривалий час, до середини XIX століття, чисельність українців у Криму була низькою і становила не більш ніж три відсотки, а в 1920 році, згідно з переписом населення, українців на півострові було приблизно 7,4 відсотка. Однак, як можна судити з головної праці з демографії півострова — книжки Я. Водарського та ін. «Населення Криму», чисельність росіян на півострові з кінця XVIII століття та до 1850 року становила 5% (±1%) населення, а до 1858 року їх стало трохи більше ніж 12%. До 1897 року росіяни стали складати третину населення Криму, і лише до 1917 року їх стало більше половини.
За переписом 1939 року частка українців у Криму становила 13,7%; тут потрібно взяти до уваги те, що чимало кримських українців під час перепису вказували іншу національність, небезпідставно побоюючись репресій. Подібну картину, вочевидь, спостерігатимемо після оприлюднення даних «російського» перепису населення Криму, який відбувся у жовтні 2014 року. Втім, у звіті кореспондента ОУН про становище на сході, півдні та у центрі України під час Другої світової війни (весна 1943 року) вказано, що «національного складу населення перепис з 1939 р. не подав»; тут-таки зазначено, що «в 1926 р. на 718.800 душ населення Криму було за офіційними даними: 42,2% москвинів, 25% татар, 10.8% українців, 6.1% німців, 5.6% жидів, 2.2% греків, а далі шли вірмени, болгари, караїми і т.д. Число українців на Криму сильно зросло після років примусової колективізації». Отже, за своє переселення до Криму українці, слід розуміти, мають дякувати ще й Сталіну.
Російсько-царська адміністрація часто наводила в своїй статистиці українців як росіян; такої ж статистичної політики дотримувалися і російські більшовики
У матеріалі «Спогад про Крим у 1941-1945 рр.» діяч українського визвольного руху Євген Стахів подає статистичні дані про Крим з 1941 року, згідно з якими на півострові проживало 1 мільйон 100 тисяч населення, в тому числі українців – 25%, росіян – 28%, татар – 20%, німців – 6%, інших (греків, євреїв, болгар тощо) – 21%. Стахів згадує, що українське заселення Криму почалося в останнє десятиріччя XVIII ст., і впродовж перших десятиріч XIX ст. північна (степова) частина півострова була вже в переважаючій більшості українською. Російсько-царська адміністрація часто подавала в своїй статистиці українців як росіян; такої ж статистичної політики дотримувались і російські більшовики.
У «Віснику української інформаційної служби» ОУН за червень 1942 року подається матеріал «Відносини в Криму» кореспондента під псевдонімом «Яр». За словами автора, «тепер, як оцінюють місцеві Українці, є в Криму бл. 35 – до 40% українців, 30% татарів, та 15% москалів. Точно встановити не можна. ... Українці переважають у північній частині». За свідченням «Яра», українську національну свідомість у Криму «розсіяли переважно втікачі із різних областей України, які сюди заблукали, щоб згубитись із своїх місцевостей від ока ГПУ. Найбільше заблукало тут свідомих українців після періоду «розкуркулювання» й голоду в 1933 році». У виданні ОУН «Інформаційні Вісті з ОСУЗ і ПЗУЗ за останній квартал 1942 року» (грудень 1942 р.) йдеться про кількість кримського населення у «приблизно один мільйон, з них українців 38%, 37% татар, 11% москалів, 14% інших. У північній частині більшість становлять українці, у південній – татари. Джанкой (місто і район) нараховує 53% українців. Міста населені в більшості російським елементом, села – українським і татарським. В Севастополі і на Керчі був також значний відсоток українців (приблизно 30%). ... Українське населення живе головним чином по селах. За останніми офіційними даними в Сімферополі живе 18% українців. Місцевий український елемент – це вислані, «розкуркулені» і т.п. Серед сільського елементу більшість – це давні жителі Криму, національно мало свідомі, свідомі все-таки окремішності від москалів. ... Українців на Криму є сьогодні найвище 20-25 відсотків всього населення. Дозволене німцями переселення з Криму відтягнуло звідсіля в Україну яких 30-40 тисяч українців, і то тих кращих, свідомих, які дошкульно відчули більшовицьке переслідування».
У своїх звітах українські підпільники оцінювали національний склад Криму так: 35% українців, 30% татар, 30% росіян і решта – греки, вірмени, болгари, німці, грузини, євреї, караїми. Один з діячів українського підпілля в Криму під час ІІ Світової війни, Іван Мор'як, оцінює кількість українців у Криму на 25-30%, але сам визнав, що багато українців були записані в паспортах росіянами, виправивши ці дані під час перепису населення, який проводили німецькі окупанти. Під час цього перепису в Сімферополі нарахували 14% українців, у Джанкої – 51%, в районі Джанкоя – 53%. В кожному разі статистика українців, подана радянськими переписами, була сфальсифікована: українців насправді було, щонайменше, втричі більше, ніж подавали радянські офіційні дані. Багато українців прибули до Криму під час примусової колективізації, зокрема на Керченський півострів та до північних районів Криму.
На думку ж російських і кримських новоявлених істориків, зберегти позитивний баланс українського населення в Криму дозволив «подарунок» Хрущовим Криму Україні в 1954 році, коли на півострів переїхали сотні тисяч колгоспників з усієї України, в тому числі Центральної та Західної. Принагідно кримські журналісти згадують колишнього радянського політв'язня Олександра Солженіцина, якого під старість потягло було на роздуми про те, «як нам облаштувати Росію»: у своїй книжці «Росія в обвалі» Солженіцин написав, що для України «прийняття хрущовського подарунка є принаймні недобросовісним», а «привласнення Севастополя всупереч, не кажу, російським жертвам, але й радянським юридичним документам, – державна крадіжка». Шкода тільки, що в офіційній російській ідеології давній і сьогочасній не прийнято згадувати про жертви, які приніс український народ, боронячи Севастополь під час різноманітних війн, у яких їхніх інтересів з жодного боку не було, і в яких їх було просто використано як гарматне м'ясо.
За словами Інни Демидової, Хрущов постарався, щоб Крим був українським не лише де-юре, а й етнічно: «Після передачі його Україні він ще вмовляв українців заселяти Крим і скаржився мовляв, там південні люди потрібні, які люблять садочки, кукурудзу, а не картоплю». У кримському виданні також наводяться спогади члена Центрального комітету КПРС Дмитра Шепілова, який згадував, що під час чергової поїздки до Києва Хрущов, заграючи перед місцевими депутатами, промовив: «Від Криму до Росії далеченько, до України ближче. Легше буде вести різні господарські справи. Я з деким розмовляв з цього приводу. В українців, звісно, слина капає, вони будуть раді-радесенькі, коли ми їм Крим віддамо». Невідомо тільки, наскільки були раді українці перспективі взяти на баланс регіон, який практично повністю занепав через повоєнні негаразди та депортацію корінного населення.
У своїх працях доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький зазначає, що йому не доводилося читати в українській пресі ностальгічних скарг щодо втрати Україною Придністров'я, до чого теж був причетний Хрущов; у той же час ностальгічні скарги з приводу втрати Криму були поширені в російській пресі.
Що ж стосується визначення Криму як «хрущовського подарунка українцям», то виникає враження, що це сказано на глум. На той час півострів перебував у настільки занедбаному стані, що Україна, на збиток іншим своїм регіонам, була змушена вкласти у Крим величезні грошові та людські ресурси. До того ж, у 1954 році Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. Його лише з липня 1957 року можна вважати «вождем» у компартійно-радянському розумінні цього терміна. Передача Криму до складу УРСР – це лише його ініціатива, схвалена колективним керівництвом КПРС з огляду на те, що Кримом як об'єктом управління зручніше керувати з Києва, а не з Москви.
Також розголосові не піддається й та обставина, що РРФСР, передавши УРСР депресивну Кримську область, територіальних збитків не зазнала, за рахунок України значно збільшивши свої прикордонні області територіями, практично ідентичними за площею до Кримського півострова, але з більшим за чисельністю населенням, родючими чорноземами та розвиненою інфраструктурою. Тож хто й кому зробив подарунок — питання вельми дискутивне; досить детально воно розглядається у статті Петра Вольвача ««Подарунок Хрущова»: Як Україна відбудувала Крим».
До того ж, незважаючи на твердження кримських «фахівців» про те, що найзначнішим етапом українського переселення до Криму стала середина XX століття, слід зазначити, що за даними на 1959 рік українці на півострові становили 22,3% населення, росіяни ж – 71,4%.
Тим часом Олексій Правдін наводить статистичні дані з 1989 по 2001 рік, згідно з якими питома вага росіян у населенні Криму зменшилася з 67,0 до 60,4 відсотка. За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, на території Кримського півострова мешкали 2,4 мільйони чоловік, 24 відсотки з яких становили українці. За припущенням Правдіна, до 2016 року росіяни могли скласти менш ніж половину населення півострова (без Севастополя); відтак журналіст радіє, що скорочення російського населення Кримові «вже не загрожує». Перспектива післяанексійного скорочення «неросійського» населення півострова за рахунок переселення і, можливо, навіть фізичного винищення, пана Правдіна, вочевидь, не надто бентежить, — можливо, навіть навпаки, приємно зігріває душу представника «народу-переможця».
Тим часом автор матеріалу наводить думку політолога Олексія Коновалова: «Треба розрізняти такі поняття, як українець за національністю та українець за мовою, не кажучи вже про політичні погляди, оскільки на півострові, видаючи українські паспорти, наполягали на вписуванні української національності поруч із громадянством. Діти росіян автоматично стали українцями, хоча багато хто з них навіть української мови як слід не знав. Ось так і виросло нове покоління штучних українців. Але це ніяк не відобразилося на їхньому ставленні до «русского міра». Це видно за результатами референдуму: за приєднання до Росії проголосували значно більше людей, ніж росіян значиться згідно зі статистикою».
Повернення національності
Статистика, як відомо, річ мінлива. Вище ми вже згадували про те, як українці Криму повертали собі національність за часів німецької окупації півострова. Так, 28 червня 1942 року в газеті окупаційного уряду «Голос Криму» з'явилося розпорядження коменданта Сімферополя: «Всі українці, що мешкають у приміських селах 2, 4, 5 і 6 відділків поліції м. Сімферополя і які чомусь зареєструвались як росіяни і мають на руках відповідно ці паспорти, за бажання і наявності доказів щодо цього можуть звернутися з заявою до комісії того сільського управління, в районі якого вони мешкають, з проханням про встановлення їм правильної національності, у термін від 29 червня до 4 липня 1942 р. Після 4 липня комісія свою роботу припиняє, і ніякі заяви більше не розглядатимуться. Особам, українську національність яких буде доведено, відповідні відділення поліції зроблять у паспортах виправлення національності». У збережених документах-звітах СД свідчень про те, яка кількість людей скористалася цією можливістю, нема, однак за даними українського історика В. Сергійчука, за відносно недовгий період було внесено зміни до майже 4 тисяч документів мешканців одного тільки Сімферополя. Тепер порівняймо цю цифру з 3,5 тисячами кримчан, яким за короткий період (2,5 тижні замість обіцяного місяця з 18 березня по 18 квітня 2014 року) вдалося, вистоявши черги у трьох пунктах на весь Крим (!), відмовитися від отримання російського паспорта. Однак подібні блюзнірські факти примусового «автоматичного» нав'язування громадянства чомусь не бентежать різноманітних коновалових, які примудряються добачити графу «Національність» в українських паспортах, де її зроду не було, незважаючи на лобіювання її впровадження з боку українських політиків і політиканів різного штибу.
Не будемо докладно зупинятися на аналізі причин, які спонукали багатьох кримчан з прізвищами на «-енко» різко зненавидіти Україну та українців, зректися української мови, яку несила було вивчити за 23 роки, і проголосувати за «добровільне повернення Криму на історичну батьківщину», ставши «штучними росіянами». Згадаємо лише ще один факт з часів німецької окупації Криму.
Внаслідок голоду, який у 1942 році виник у Криму, багато українців переїхали з південної частини півострова до врожайних північних районів, де такого голоду не було. На той час лідери українського комітету в Сімферополі відкрили спеціальну крамницю «Український консум» і оголосили, що «тільки українцям продаватимуть борошно та інші харчі». Голова «Бюро допомоги українцям», український агроном, імені якого історія не зберегла, часто їздив по селах, збираючи провіант за вигідними цінами. Як писав очевидець цих подій, «через це в українці записувалися люди, які самі і батьки яких ніколи не бачили земель України і яким за інших обставин і на думку б не спало обернутися на українців». Скільки людей за подібних обставин погодилися б записатися в Криму українцями зараз, аби не відчувати дефіциту продуктів, електрики, ліків, грошей – можемо тільки здогадуватися.
Автор статті про українську частку в демографії Криму завершує свій матеріал так: «У XXI столітті владі України стало зрозуміло, що для українізації не обов'язково когось депортувати та заселяти територію представниками українського етносу, а досить навіяти кримчанам, що вони є українцями. Однак для цього, як зазначають аналітики, минуло недостатньо часу». Що ж – побачимо, за який час і якими методами новій «владі» Криму вдасться переконати абсолютно всіх своїх підданих у тому, що вони є росіянами, зігравши проти них тим, у чому вони десятиліттями звинувачували Україну.
Василь Порох, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
