ЗСУ звільнили Святогірськ Донецької області: це підтвердила прес-служба Нацгвардії та численні відео військових, хоча офіційно Генштаб ще не повідомляв про взяття міста. У день звільнення Радіо Донбас.Реалії поспілкувалися із нацгвардійцем, який брав участь в операції.
– Моя група разом із іншими підрозділами відбивала атаки на місто весною. Та Росія стягувала все нові й нові сили, руйнувала мости через Сіверський Донець, і в перших числах червня ми отримали наказ відходити.
За тих обставин уже не було сенсу триматися – потрібно було зберегти власні життя, аби потім знову повернутися. Після виходу сил оборони України міст підірвали.
Шкода було, адже це був той самий відомий міст, який можна побачити на листівках зі Святогірською лаврою, але не було виходу: цим мостом росіяни могли разом із технікою спробувати пробиратися на нашу сторону.
Всі ці три місяці окупації Святогірська одна частина Сіверського Донця контролювалася нами, інша – росіянами. Лавра знаходилася на українській стороні, і там, до речі, досі залишаються люди - вимушені переселенці, втікачі з окупованих територій та районів, де точаться бої.
Наказ зачищати Святогірськ ми отримали напередодні операції. Ми заходили у місто вдосвіта на човнах.
Мали артилерійську підтримку, але, зрештою, її не довелося застосовувати – справилися пішими групами з різних підрозділів, там була не тільки Нацгвардія.
Росіяни, ймовірно, завчасно знали, що ми плануємо деокуповувати Святогірськ.
Вони поспіхом забирали з міста техніку, а з людей лишили такий собі непотріб – тих, кого, певно, не було шкода. Словом, вони особливо і не чинили опір: під час зачистки саме з нашою групою було кілька провокацій, але ми їх відбили.
У місцях, де дислокувалися, росіяни лишили купу пляшок з-під горілки.
Хотілося би, правда, розповісти щось інакше, але суцільні звалища пляшок - ось їхній рівень, і те, чим займалися у Святогірську.
Місцеві зустріли нас дуже привітно. Одна жінка вибігла на дорогу: почала махати руками, а потім сказала російською: «Боже, хлопці, ви такі гарні - не те що голодранці, які тут були». Дивно може, але такою була її емоція.
Загалом більшість тут налаштована позитивно, але нам трапився дідо, який, певно, не розібрався, що й до чого, і сказав щось там про Куп’янськ, мовляв, вже й його укропи звільнили. Ми не стали його чіпати: стара людина – що з нього взяти.
Були здивовані, що у Святогірську весь цей час працювала аптека. Таке вперше бачив, якщо чесно. Магазини не працюють, все закрите, натомість відчинена аптека. Ми не заходили, асортимент, певно ж, там не дуже, але сам факт вразив.
Замість місцевого ринку ці три місяці у місті був такий собі виїзний ярмарок. Сюди возили продукти, зокрема, з окупованої Луганщини: відкривали багажник авто і так торгували. Люди розраховувалися гривнями, а решту, розповідали, отримували у рублях.
Під час операції зі звільнення особливо не було можливості роздивлятися місто, але, на перший погляд, тут залишилися, здебільшого, люди старшого віку. Росіяни розграбували Святогірськ, але, на щастя, не встигли його зруйнувати. Сподіваюся, ми зможемо якнайшвидше повернути сюди життя.
