Україна поступово переходить на західне озброєння. Воно, за словами української влади, вже дає певний паритет із російськими силами вторгнення. Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» розбираються, чому Україні доводиться переозброюватися під час повномасштабної війни, як довго «проживе» в українській армії радянське озброєння і скільки знадобиться часу для повної відмови від нього.
У кількох кілометрах від передової із замаскованої гармати, щойно лунає команда «Вогонь!», виривається полум'я, а у людей довкола у вухах починає дзвеніти. Гільза 100 мм снаряду зі скрипом випадає на землю і затягує українських військових димом. Той самий процес повторюється кілька разів. Так артилеристи ведуть вогонь із закритої позиції по бронетехніці противника, пояснює командир гармати МТ-12 «Рапіра» Дмитро.
– В основному, по танках працюємо. А зараз – не знаємо. Тому що на таку дистанцію ми ще не працювали сьогодні.
– Далеко зараз стріляли?
– На 5600
– Для гармати це..?
– Це майже максимум. Максимум – 8. Таким типом снаряда – це 6. Ще 400 метрів – і це буде максимум польоту.
Боєприпасний голод
Цій «Рапірі», судячи із заводського клейма – 50 років. Хоча потужності снарядів, аби пробити теж старі, але вже 30-річні танки, не завжди вистачає, такі гармати активно і ефективно використовують у війні, коректуючи вогонь із безпілотників. Розрахунок про свої цілі і результати стрільб дізнається пізніше – на позиціях знають лише цифри координат.
«Це вважається артилерійська снайперська гвинтівка. Тому що в неї похибка промаху дуже мала. Вона дуже точно стріляє. Перед цим там працювали пару днів тому – теж були успіхи. П'ять або чотири цілі знищили чи пошкодили. Нам так не доповіли. Ми просто приїхали, відпрацювали і поїхали», – каже артилерист Дмитро.
«На початку війни доводилося стріляти прямим наведенням. Зараз працюємо з закритої [позиції]. Змінюються гармати в нас. Підбивали нам гармату, ранили. По-всякому бувало. Це вже, напевно, четверта гармата, з якою ми «фунцикліруєм». Не перша. Дуже старенька, дуже старенька, але ефективна. Як бачите – добряче «шугає» людей», – додає Євген, який передає координати на гармату від командирів.
Розрахунок знищував техніку і прямим наведенням, і з закритих позицій. Останнє зараз – це один з елементів прикриття військ на передовій. Євген каже – через те, що гармата «в літах», працюють нею лише засвітла, тому кожен день в артилеристів схожий.
«Нам завчасно кажуть, що завтра ми виїжджаємо на роботу. У такий-то час. Відповідно, ми до цього моменту підготовлені. Якщо нам завтра на 8-у ранку – ми ще раніше сюди приїжджаємо, готуємося. Та й, загалом, увесь день на роботі. Приїжджаємо вже пізно ввечері – помилися, поїли і спати. Якщо кажуть, що знову завтра на роботу – та ж процедура. Якщо не кажуть на роботу, не викликають – то, відповідно, вихідний. Випрали, помилися, поїли, приготувалися. Звичайний день».
На запитання, чи багато у них буває вихідних, Євген із усмішкою відповідає: «Та не особливо. Війна в країні, які вихідні!»
Про те, чому на фронті досі використовують 50-річні гармати Донбас Реалії розповідає експерт з питань артилерійського озброєння Петро П'ятаков.
«Основна задача їх – боротьба з танками і з рештою цілей, які розташовані на передньому краї. Звичайно, можна казати, що їхня роль на даний момент значно зменшилась, тому що є дуже ефективні піхотні засоби боротьби з танками, такі як Javelin, NLAW, MILAN і та ж «Стугна-П» наша, але в неї є які хороші якості? В неї є підкаліберний снаряд, який дозволяє пробивати в принципі любу броню».
Як і для «Рапіри», так і до інших радянських гармат, снарядів до неї усе менше. Доводиться імпортувати залишки з-за кордону. Більш крупні калібри у 122 і 152 мм можливо придбати і нові, але виробляють їх на місяць приблизно стільки ж, скільки Україні потрібно на день бойових дій – про це не під запис журналістам розповідали в Міноборони України ще кілька місяців тому. Через це процес переозброєння на натовський калібр і техніку в ЗСУ запустили ще у перші місяці війни.
Що змінити в першу чергу?
«Щодо пріоритетів, то, насправді, потрібно все. Потрібна і артилерія, потрібна і важка бронетехніка, вкрай потрібні засоби протиповітряної оборони, вкрай потрібні винищувачі... Тобто якщо ми говоримо про перехід на саме «натівске» озброєння, то все це озброєння працює у системі взаємопов'язаній, коли кожен елемент доповнює інший. І, виходячи з цього, вже вибудовується навіть тактика його використання. Як саме буде розкладатися пріоритет можливо наприклад побачити вже – на першому місці стояла артилерія, потім далекобійні ракетні системи, зараз мова пішла про зенітно-ракетні комплекси і йдеться про винищувачі», – розповідає експерт-оглядач порталу «Defense Express» Олег Катков.
Непростим залишається питання отримання систем протиповітряної оборони і бойових літаків. Україна вже точно отримає кілька західним комплексів ППО – від Німеччини Iris-T, а від США – NASAMS. Цього усе ще недостатньо, а от із винищувачами – усе ще складніше. У США поки погоджують закон для підготовки українських льотчиків – йде мова про 100 млн доларів.
В першу чергу підлягають заміні такі зразки озброєння в калібрі 152 міліметра, як 2С3 і Д-20Петро П'ятаков
«Мені дуже не подобається коли говорять, що нам не потрібні F-16 чи F/A-18. Чому непотрібні? А в нас немає бази, де б вони сідали, приземлялись. Так давайте будувати цю базу. Давайте робити підземні сховища, давайте вчитись, нарешті, воювати і працювати одночасно. Росія як сусід – не пропаде. Нам з ними жити вічно, тому ми маємо зараз перебудувати свою оборонну і логістичну життєдіяльність так, щоб максимально зберегти наявну матеріально-технічну допомогу від партнерів і максимально ефективно наносити вогневе ураження ворогу», – каже керівник військового напрямку фонду «Повернись живим» Андрій Римарук.
Проблема радянської артилерії
Першими західними гарматами в українській армії стали M777. Згідно із відкритими даними, в Україні зараз їх 136 – і це найбільш масова західна гаубиця у збройних силах. Проблема із дефіцитом снарядів калібру 152 мм, фактично, виникла ще на другому місяці війни, тому перехід на калібр 155 мм виявився настільки стрімким. У той же час в армії ще сотні радянських систем і їх продовжують використовувати в боях. Що потрібно замінити, розповідає Петро П'ятаков.
«В першу чергу, на мою думку, підлягають заміні такі зразки озброєння в калібрі 152 міліметра, як 2С3 і Д-20, – каже він. – Д-20 взагалі були витягнуті зі складів, вони не були на озброєнні в Збройних силах. Фактично їх потянули після 2015 року, коли були втрати 2С3. В чому там проблема 2С3? Проблема в гусеничній базі, база там СУ-100П. Ця база широко застосовувалась в радянській армії, але вона невдала, скажімо так. І там є низка таких конструктивних особливостей, які пов'язані з радянською ідеологією створення зброї. Ці СУ-100П вже не можуть їздити – це просто головний біль командирів, який відновлюють для того, щоб можна було стріляти, їздити. Якщо «самохідка» не їде – ну значить толку з тої гармати ніякого. Ні з захищеності, нічого. Тому вони і морально застарілі, і фізично застарілі – їх треба в першу чергу змінювати».
За підрахунками Петра П’ятакова на заміну гармат 152 калібру необхідно близько півтори сотні західних аналогів. Вже кілька підрозділів отримали M109 – за дальністю стрільби у 20 км – це пряма заміна для радянських «Акацій». А ще у ЗСУ використовують французькі, польські, чеські і німецькі САУ – кожної із систем по кілька батарей. Є контракт на купівлю пів сотні польських «Крабів» і ста PzH 2000. Яка система стане основною у ЗСУ – зрозуміти поки важко.
«Дозвіл на виробництво цієї сотні Panzerhaubitze – це перший етап у цьому багаторівневому процесі. Це показує бажання у довгостроковій перспективі підтримувати Україну цими типами висококласного озброєння як у Німеччині, так і в партнерів у Європі і Північній Америці. Вірогідно, перші системи надійдуть у 2026 році або навіть пізніше. Є значний інтерес від європейських користувачів – країн ЄС і НАТО – нарощувати армії, враховуючи бажання Росіє вторгатися до інших країн», – каже Рафаель Лосс, експерт Європейської ради з міжнародних відносин.
«Треба просто розуміти те, що будь-яке озброєння, яке нам передається, воно передається після комплексу всіх заходів з налагодження не тільки навчання операторів цієї зброї, а і навчання осіб, яку будуть цю зброю експлуатувати та підтримувати в дієздатному стані. Тобто мова йде про розгортання взагалі всього базису логістики абсолютно нового озброєння. Абстрактна самохідна артустановка – це не тільки гармата, це не тільки приціли. Це і ходова частина, яку треба регулярно обслуговувати, тому що ці системи зараз працюють 24/7. Ніхто не відміняв звичайні поламки, а тим паче постійне, регулярне і просто вкрай необхідне технічне обслуговування», – пояснює складності із західним озброєнням для України Олег Катков.
Окрім 155 мм новими для ЗСУ стали гармати калібру 105 мм. Такі гаубиці Україна вже отримала від США, Великої Британії та Італії. Формально можна говорити про те, що вони замінять калібр 122 мм – це 2С1 «Гвоздика» і Д-30.
«В нас просто боєприпасів немає, то діватися немає куди. Ну і зношені стволи – ми теж повинні це розуміти. По стрільбі, будемо так казати, якщо в Д-30 ти стріляєш 2 снаряди, то 105 мм системою ти повинен вистріляти 3 снаряди. Приблизно по вазі тоді воно буде відповідати. По дальності вони зараз практично однакові, активно-реактивний снаряд далі стріляє, ніж Д-30. По тактичним характеристикам ясно, що поводитись на вогневій позиції з гарматою 105 мм [краще], вона удвічі легша ніж наша Д-30. Їх можна таскати – «уазіком», напевне, не потягнеш, але за якимось «хамером» – можна чіпляти», каже Петро П'ятаков.
Наявних боєприпасів на 70-80 кілометрів не вистачає. Нам потрібно знищувати логістичну компоненту ворога на глибині від 100 до 200 кілометрівАндрій Римарук
105 мм гармат необхідно, як мінімум, півтори сотні. Стільки ж, на переконання П’ятакова, необхідно HIMARS. Поки Україні обіцяють близько 30, у той же час міністр оборони Резніков заявляв, що для вирівнювання ситуації на фронті потрібно 50, а для контрнаступу – 100 систем.
«В першу чергу це збільшення артилерійської компоненти. Друге – збільшення реактивних систем. Я зараз говорю не тільки про пускові установки а саме спектр боєприпасів, тому що в нас наявних боєприпасів на 70-80 кілометрів не вистачає. Нам потрібно знищувати логістичну компоненту ворога на глибині від 100 до 200 кілометрів – це для нас стратегічно важливо. Нам потім буде вкрай важко обстрілювати на передній лінії і вкрай важко оцю логістику розпорошувати вздовж фронту», – каже Андрій Римарук.
«Є величезний інтерес до американських HIMARS – Естонія якраз розмістила замовлення на них. Ще є потенціал для України, аби отримати їх з американських складів і арсеналів. Але в довготривалій перспективі їх виробництво це те, що має підштовхнути американська сторона. Інша проблема для України – поглинути системи, які надав Захід. Тому що кожна із них потребує специфічної підготовки, певного ланцюжка для її підтримки. І координація цих ланцюжків для експлуатації, боєприпасів, пального для десятків систем випробовує українські можливості – поки все вдається, але очевидно, що тиск буде меншим із переходом на кілька конкретних систем, які передадуть країни НАТО Україні, аби в майбутньому сфокусуватися на них», – каже Рафаель Лосс.
«Калашников» теж зникне?
Після вторгнення доводиться заміняти навіть піхотне озброєння – американські гранатомети Mk-19 замість радянських АГС-17, різноманітні кулемети, гранати та багато чого іншого. Частина підрозділів використовує навіть стрілецьке озброєння калібру 5.56 замість масових автоматів Калашникова.
Збройні сили України мають перейти взагалі на західну систему озброєння в принципі, і це задача, яка у мирний час вирішується протягом десятирічОлег Катков
«Якщо ми беремо переозброєння в комплексі, то стрілецьке озброєння буде, напевно, останнім. Тому що гранатомети у нас закордонні з'являються, снайперський напрямок і так вже відсотків на 60 «сидить» на закордонному озброєнні. А стрілецька ланка – щоб замінити повністю оці всі автомати, оці всі радянського виробництва АК, АКМ, АКС , ПК, ПКМ – це, мені здається, буде в останню чергу. У нас боєприпасів на 5,45 і 7,62 вистачає. Але для того, щоб повноцінно переходити на стрілецьку, повністю замінювати її – нам потрібно, все ж таки, відкривати свій перший патронний завод. Але ми розуміємо, що в умовах війни, де б ти його не відкрив, як би він не функціонував – туди будуть прилітати крилаті ракети», – каже Андрій Римарук.
«Мова йде про те, що Збройні сили України мають перейти взагалі на західну систему озброєння в принципі і оця задача, яка у мирний час вирішується протягом десятиріч, насправді. Якщо ми візьмемо Польщу, то там ще досі на озброєнні були і радянські гармати, радянські винищувачі, досі на озброєнні радянські зенітно-ракетні комплекси, стрілецьке озброєння. Тобто це вкрай довгий шлях і це треба розуміти, але нам намагаються його максимально прискорити і деякі речі відбуваються просто за місяці», – пояснює масштаб процесу Олег Катков.
Польський досвід переозброєння
«Озброєння, яке ми передаємо до України – танки, бойові машини піхоти чи артилерію – це велика кількість того, що є в наявності у наших збройних сил. Якщо взяти наші САУ «Краб» – Польща передала їх в Україну 36 штук. В нас їх було, якщо не помиляюсь – 96. Кожна третя з тих, що ми маємо в наявності, поїхала в Україну. Так само якщо говоримо про танки. В Україну були надіслані майже всі танки Т-72 різних модифікацій, які є на озброєнні збройних сил Польщі. А це, як мінімум, половина, а можливо і більше того, що має в наявності польська армія», – перераховує частину допомоги Україні головний редактор порталу Даріуш Матерняк.
Для Польщі переозброєння почалося наприкінці 90-х і цей процес досі не завершений. Через розпочату Росією війну з Україною він значно прискорився ще у 2014-му – але, попри це, потрібні ще роки і мільярди доларів. І не лише на придбання техніки, каже Матерняк.
«Після 2014 року були певні процеси, – зазначає він. – Ми знали, що буде потрібно змінювати. Найкращий приклад – бойові машини піхоти. В нас на озброєнні БМП-1, яким років 50. Це, звісно, не відповідає ніяким стандартам на сьогоднішній день. Останні 10 років була робота над сучасним БМП Borsuk, який має стати на озброєння збройних сил Польщі найближчим часом. Цей процес, він, так чи інакше, пішов, але, можливо, не так швидко. Зараз йде дискусія щодо танків Abrams, які Польща закупила в США. Зараз почалися поставки дещо старшої версії цього танку. З 2024 року мають початися поставки 250 танків цього типу у його найбільш сучасній версії. Це буде приблизно 350 танків нового типу, які мають бути в Польщі. Яким має бути їх обслуговування, якою має бути логістика, навчання екіпажів і так далі. І на це потрібно дуже багато грошей».
Найновіший польський оборонний контракт – із Південною Кореєю. Придбають тисячу танків К2, гаубиць К9 і три ескадрильї літаків FA-50. Перша партія має надійти вже цьогоріч.
«48 літаків FA 50 – це 12,5 мільярдів злотих. Це приблизно 3,5 мільярда євро. Танки К2, які Польща планує купити у Південної Кореї – це, приблизно, 60 мільярдів злотих, тобто 15-17 мільярдів євро. Це дуже великі гроші. І за часом десь 10-15 років. Так чи інакше – це дуже велике навантаження, але це інвестиція в нашу безпеку. Ми маємо себе захистити, не маємо можливості розраховувати на когось іншого», – пояснює значні витрати на оборонку Матерняк.
Більшість країн Заходу десятиліттями скорочували витрати на оборону – армії ставали меншими, як і оборонні замовлення. Склади, після допомоги Україні, у багатьох порожніють. Тому тепер запускається масштабний зворотній процес накопичення озброєння, каже Рафаель Лосс.
«Докладаються зусилля, аби прискорити виробництво артилерійських снарядів та інших видів боєприпасів для головних систем озброєння, але, очевидно, можна зробити більше. І ми бачимо, що в Берліні, в контексті посилення виробництва, розміщують великі замовлення аби розрухати промисловість в напрямку масового виробництва артснарядів та інших боєприпасів. Ринок прийде до цього у найближчі роки. І потрібно починати раніше, щоб бути впевненими, що не лише західні країни посилять готовність власних армій, але й Україні постачатимуть необхідну кількість артбоєприпасів, пального, запчастин і так далі».
Виробляти своє чи купувати за кордоном?
У той же час в Україні залишається власний оборонно-промисловий комплекс, але на 24 лютого в армії було не так вже й багато саме українського озброєння і техніки. Виняток – різноманітні безпілотники, що виробляються і зараз. Свою ефективність довели проєкти КБ «Луч» – «Вільха» і «Стугна», але ракет, не враховуючи протитанкових, у військах було зовсім мало. Не так давно вдалося запустити серійне виробництво БТР-4, але йдеться про невелику партію. Та й коли справа стосується бронетехніки – вона, здебільшого, залишалася радянського типу. Росла кількість, хіба що, повнопривідних броньованих автівок, вироблених в Україні. Втім, українських ОПК і далі може успішно існувати, зазначає Олег Катков.
«Це не є якоюсь великою проблемою в тих умовах, які зараз для нас відкрились, бо не треба взагалі розглядати наш оборонно-промисловий комплекс як якусь закриту екосистему, – каже він. – Якщо ми розглянемо будь-яку західну країну, її ОПК, то ми побачимо відкриту систему, яка працює з іншими країнами. Ми от, наприклад, закупили близько півсотні «Крабів». А що таке «Краб»? Це ліцензійна версія шасі з Кореї, плюс ліцензійна башта від АС-90 від британців, плюс ліцензійний ствол від німців. Що з цього польського? Система управління вогнем і виробництво цієї машини саме у Польщі. Це нові компетенції, нові можливості. От це один із прикладів як країна, яка не мала до цього власного виробництва артилерійських систем, зробила це і опановувала всі необхідні для цього технології».
Виробництво більш складного озброєння – протикорабельних або протиповітряних ракет, літаків і військово-морської техніки вимагає зовсім інших ресурсів і коштів. А головне – часу. Тому на цьому етапі Україні вигідніше все це купувати на Заході, наводить аргументи Андрій Римарук.
«Навіщо вкладати гроші в розробку, проєктну діяльність і витрачати на це сотні мільярдів гривень, якщо можна просто їх перенаправити на закупівлю вже готового? Вже готове, обкатане і стоїть на озброєнні десятків чи навіть сотень країн, – каже він. – Я не бачу в цьому сенсу. І коли ми починали роботу з новим головнокомандувачем, були в складі робочих груп щодо перегляду державних конструкторських розробок... Вони висмоктували просто десятки, сотні мільярдів гривень з держбюджету, але, по факту, ми нічого не отримували. Давайте дивитись в реальність. [Потрібно] купувати готове. І готувати матеріально-технічну базу для сучасного озброєння».
Зараз Україні потрібно абсолютно все – бронетранспортери і прості джипи, піхотне озброєння і безпілотники, керовані ракети і специфічні системи для сил спецоперацій або моряків – усе, аби протистояти Росії, яка готувалася до війни роками.
«Давайте не забувати, що Росія зі своїм військовим потенціалом і їхній оборонний комплекс – 60-70% якого це майже закритий цикл виробництва. В них резерв необмежений і вони ще не застосували повністю весь спектр свого озброєння і не всю кількість особового складу. Нам потрібно до цього готуватись, тому що якщо Росія вже почала це робити – вона буде робити до кінця», – зауважує Андрій Римарук.
Лише сам факт того, що Україна має західне озброєння – критичний для ведення війни. Адже багато в чому радянське – зношується, ламається або втрачається в боях і це відбувається безперервно. Поступово Україна має значно переозброїтися, але важлива швидкість, масштаб і постійність постачань із Заходу. Як і більш серйозна техніка. Адже об’єм допомоги – усе ще недостатній і вона не повинна зупинитися, навіть якщо війна затягнеться – а це означає більше боєприпасів, зброї і підготовки людей. І для усього цього в України без західної допомоги немає ресурсів.
