Вона народилася і все життя жила в Маріуполі. Була свідком першої окупації міста російськими гібридними силами у 2014-му, а потім пережила 86 днів запеклих боїв під час повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Без їжі, без води, без зв’язку, без світла і тепла.

Вона бачила, як люди гинули просто на вулиці, як вистрибували з вікон палаючих багатоповерхівок, як ловили голубів, щоб не померти з голоду. Каже, єдиним бажанням було – вижити або загинути миттєво разом з усіма.

Вона довго не наважувалася виїхати з окупації, але коли це зробила, то не змогла повернутися до своїх рідних. Росія влаштувала одну з найжорсткіших фільтрацій у московському «Шереметьєво» і не пропустила її. Каже, окупанти забрали у неї дім двічі: спершу – зруйнувавши рідне місто і перетворивши його на братську могилу, а потім і позбавивши можливості повернутися.

Що довелося пережити під час блокади Маріуполя? На що Росія перетворює місто? Як відбувається фільтрація? Про все це жителька Маріуполя розповіла Радіо Свобода. З міркувань безпеки ми не називаємо її ім’я.

– Усе своє життя я прожила в Маріуполі і планувала й далі там жити, якби не Росія. Після звільнення у 2014-му ми «переступили» через все, що пережили, і місто почало розвиватися.

Маріуполь став сучасним і прогресивним, і ми цим дуже пишалися.

Вперше російські гібридні сили захопили частину Маріуполя навесні 2014 року. 13 червня 2014-го українська армія звільнила місто. У 2021 році Маріуполь входив до десятки найкомфортніших міст України та очолював рейтинг прозорості Transparency International.

Наше життя до 24 лютого було цілком звичайним, до війни ніхто не готувався. Всі ходили на роботу, жодного ажіотажу чи паніки – все змінилося саме 24 лютого. У мене був вихідний, я прокинулася, написала родичам «Як ви? Що у вас?» – і на тому все. Вибухало десь далеко, ми думали, що це на кілька днів – як у 2014-му.

Облога Маріуполя: як вижили

Усвідомлення того, що війна прийшла в Маріуполь надовго наздогнало мене 1 березня, коли вночі стався приліт біля нашого будинку. Це було як у кіно, ніби твій дім потрусили, як коробку з сірниками. Спалах, гучний звук, підлога вібрує, вимикається світло. Стало шалено страшно. Тільки тоді до мене дійшло, що закінчиться це не скоро, що все значно-значно серйозніше.

Ми вирішили знайти укриття і пішли до бомбосховища Драмтеатру. Якраз перед нами в будівлю зайшов чоловік. Ми підходимо і з усіх сил смикаємо двері – а вони не відчиняються. У цей момент почалася стрілянина і нам довелося повернутися додому.

За підрахунками Texty.org.ua, у лютому 2022 року оборону Маріуполя тримали 5,7 тисячі українських захисників. Тоді як їх атакувала російська армія чисельністю 18-22 тисячі осіб. Оборона міста тривала 86 днів – з 24 лютого по 20 травня 2022 року.

5 березня остаточно зник зв’язок, перші повідомлення від знайомих надійшли наприкінці квітня. Нас вже не пускали в інші райони, скрізь стояли блокпости.

Мене з’їдало зсередини те, що я не знала, де мої родичі, що з ними, як їм допомогти... Пам’ятаю, як прийшла до їхнього будинку, але не знайшла нікого. Потім весь вечір не могла перестати плакати, бо не знала, чи живі вони.

Ми орієнтувалися на «мені знайомий із сусіднього району сказав» або «ми по радіо почули». В якийсь момент почалися розмови про те, що Дніпро та Запоріжжя вже «під «ДНР». Лише через декілька днів ми дізналися, що це був фейк.

Ми були в повній ізоляції. Дуже страшна ситуація була із «зеленими коридорами». Іноді ще можна було спіймати українське радіо, і чуєш: дали «зелений коридор», можна їхати, потім – ні, коридор не дали, пізніше – колону розстріляли. І все це протягом кількох годин. І в голові такий сумбур!

Навіть якби у нас був особистий транспорт, не впевнена, що ми наважилися б їхати. Але люди, на свій страх і ризик, відчайдушно намагалися вирватися з Маріуполя. Мої знайомі вийшли з міста пішки, з дітьми на руках.

24 лютого «Укрзалізниця» запустила безкоштовні евакуаційні потяги, втім, вони виїжджали з Маріуполя напівпорожні. З 1 березня російська армія заблокувала всі виїзди з міста. А російська влада – допомогу з підконтрольної Україні території, йдеться у звіті HRW . Таким чином Росія застосовувала навмисну «тактику голоду», такий висновок юристи з організації Global Rights Compliance подали до МКС у Гаазі.

Укриття ми знайшли неподалік будинку – відносно хороше, з дерев’яною підлогою, але переповнене людьми і без можливості приготувати їжу. Тому всі ходили додому.

Коли активно почала бомбити російська авіація, а вуличні бої стали безперервними – бігати туди-сюди стало зовсім небезпечно. Аж моторошно стає: скільки разів ми були на волосину від смерті!

Чуєш приліт, біжиш і шкірою відчуваєш як сипляться осколки, і думаєш: блін, я за пів метра від них!

Одна моя знайома з родиною півтора місяці просиділа у підвалі школи. Хлопці із ЗСУ приносили їм їжу, вони здружилися. І от вона розповідала, що вони сиділи у підвалі, а хлопці – воювали, приходили – йшли. З часом стало приходити на одну людину менше, потім – ще на одну… В якийсь момент у підвалі закінчилася їжа, три шматки засоленого сала вони розділили на 30-40 людей. У них померла жінка, через обстріли її довго не могли поховати...

Це дуже складно, тому тих, хто весь час просидів у підвалах вважаю героями.

Ми через 12 днів повернулися додому. Так, це було дуже страшно, «картонні» стіни не врятували б нас від прямого прильоту. Але вдома – легше.

Складно було з їжею. У нас ніколи не було якихось запасів, бо не було такої звички.

Врятувало те, що у бабусі були якісь закрутки і крупи. Коли військові відкрили продуктовий склад у нашому районі, ми змогли взяти кілька пачок макаронів, вівсянки і цукру. Тому їли два рази на день.

Прокидалися рано – з 5-6 ранку починалися перестрілки і бомбардування. О 8-9 – снідали, о 14-15 – обідали. А годині о 18 намагалися лягати спати, по-перше, щоб не хотілося їсти, а по-друге, що ще було робити?

За даними Human Rights Watch , на початку березня в Маріуполі були заблоковані приблизно 450 тисяч цивільних осіб. Українська омбудсманка Людмила Денисова повідомляла , що станом на травень 2022 року в місті залишилося близько 170 тисяч українців.

У багатьох ситуація була ще гіршою – люди ловили голубів, готували їх, їли тварин, вбитих прильотами. Не пам’ятаю випадків, коли б їх убивали навмисно, щоб з’їсти, але от щойно вбиту снарядом собаку – так.

Мене навіть пригощали бульйоном, який зварили на голубах. В якийсь момент, здавалося, що птахів у місті стало помітно менше. У багатоповерхівках не було води, люди топили і відстоювали сніг, ходили по воду до джерел, але багато, хто не повертався.

Дуже багато людей гинуло, бо не отримували жодної допомоги.

Щоб не згоріти живцем, люди з верхніх поверхів самотужки спускалися на зв’язаних простирадлах.

Мене вразила історія дівчини, яка вистрибнула з четвертого поверху палаючого будинку. Обвалився під’їзд і їй ніхто не міг допомогти. Мабуть вона вирішила, що це її останній шанс... У неї були відкриті переломи, вона не вижила.

Коли стаються прильоти по Києву – туди відразу прямують ДСНС, швидкі, а у Маріуполі такого не було.

У маріупольців немає тригера на сирену, бо ми не знали, що це таке. Про вибухи дізнавалися вже, коли прилітало.

Поранених і загиблих діставали сусіди, і це щастя, якщо у під’їзді жила медсестра. Люди кричали з-під завалів, стогнали, просили про допомогу, але часто ніхто не міг їм допомогти.

Удар по Драмтеатру

Увесь березень тривали безперервні бої. На вулиці щосекунди був ризик отримати кулю чи уламок в голову.

У будинку ти постійно вслухаєшся у свист і гуркіт, безкінечно присідаєш і падаєш на підлогу, з єдиною думкою – хоча б не у твій будинок.

13 березня ми повернулися додому, а 14-го у двір прилетів снаряд. Тепер це мій другий день народження.

Пам’ятаю, як на нервах затіяла прибирання, і раптом все затихло. Коли летить у вас – спочатку тихо, потім глушить вибухова хвиля і знову тиша. Мене врятував автомобіль сусіда, який взяв на себе всі уламки снаряду.

Саме тоді вбило жінку на нашій вулиці. Ми чекали поліцію, когось, хто її забере, щоб поховати. Я згадала, що у бомбосховищі з нами був знайомий із патрульної поліції, ми пішли туди, а він вже без форми і каже: «а все, нас розпустили, сказали, що тепер кожен сам за себе».

Так ми дізналися, що поліції у Маріуполі більше немає.

Разом із сусідами ми викопали яму і поховали цю жінку прямо на вулиці. Вона так і залишилася невідомою. У її руках були затиснуті ключі, мабуть, бігла додому. І все... Потім ми лише спостерігали як після прильотів на тому місці додавалися одна, дві, три могили. Так у нас на вулиці виросло ціле кладовище. Часом мені не вірилося, що це відбувається з нами.

Коли росіяни почали стріляти з кораблів – це були постійні недольоти-перельоти. Їхньою ціллю була «Азовсталь». І ніхто не зважав – чи це інфраструктура чи житловий будинок.

Авіабомбою вдарили у Драмтеатр, цивільну будівлю...

Всі знали, що там ховаються тисячі жінок з дітьми. Довкола не було військових об’єктів, та й взагалі ніяких об’єктів не було, то треба було дуже постаратися отак «промахнутися»… Я вважаю, що це була цілеспрямована атака, щоб залякати мирних людей.

Згідно з аналізом Human Rights Watch та доповіддю Amnesty International, найімовірніше, атаку здійснили російські літаки, які скинули дві 500-кілограмові бомби на дах театру. Вони пробили будівлю і вибухнули в головному залі, ймовірно, на рівні сцени, і могли містити механізм сповільненої дії. За різними оцінками, внаслідок бомбардування загинули від 300 до 600 людей

Тоді говорили, що нібито загинули всі, хто перебував на першому поверсі, а бомбосховище витримало і звідти вийшло чимало людей. Завали розбирали жителі найближчих будинків просто голими руками, комунальні служби тоді вже не працювали.

Ми розуміли, що ці завали ніхто не розбере і швидше за все, багато людей загинуть, бо їх нікому врятувати. Я триста разів перехрестилася, бо ми теж мали бути там.

Коли ми прийшли туди у травні, здавалось, що не все так страшно, але коли підійшли ближче, побачили величезну глибоку дірку.

Це дуже страшно, складно уявити, що пережили люди, які були там.

«Неможливо просто переступити через таку кількість горя»

Наприкінці квітня ми вперше вийшли в місто за гуманітаркою, бо вже не було чого їсти. У мене стався шок, від того, що я побачила. Я не могла зрозуміти, де я знаходжуся, не могла впізнати вулиці, якими все життя ходила. Я не могла повірити...

За інформацією ООН, 90% житлових будинків Маріуполя були пошкоджені або зруйновані, а 350 тисяч жителів змушені були залишити свої домівки після лютого 2022 року.

Довкола все розбите. На вулицях лежать обгорілі тіла людей і їх частини, трупи тварин, стирчать саморобні хрести. Людей хоронили, де доведеться – перед під’їздами, в клумбах, біля тротуарів.

Ти йдеш і не відчуваєш жодних емоцій – у душі якась порожнеча. Мозок не розуміє як реагувати на те, що місто, люди, життя – геть зруйновані.

Трупний запах в районі Драмтеатру зберігався ще дуже довго, подув вітер – і ти вже його відчуваєш. Поруч Червоний хрест роздавав гуманітарку – там неможливо було стояти. Ми займали чергу і відходили. Я сумніваюся, що звідти дістали всіх загиблих.

Цей запах я запам’ятала на все життя. Він довго стояв у Маріуполі, особливо в районі ЦУМу, бо завали ніхто не розбирав, а це 4-5 поверхів. І ми припускаємо, що там також було дуже багато жертв.

Навіть у травні, коли ринки вже були відкриті, непокриті тіла людей залишалися на вулицях біля «Азовсталі». Дуже багато загиблих, цей масштаб не вкладається в голові.

Загинула уся родина мого родича. Вони не захотіли переїжджати до нас на район. Поїхали на Лівий берег, вирішивши, що там безпечніше, і опинилися прямо під «Азовсталлю». Ми досі не знаємо всіх обставин, припускаємо, що вони просто не витримали такої кількості авіаударів. Загинули чоловік, дружина, двоє дітей... Досі не всіх знайшли. І мабуть вже не знайдуть.

Жодні запити не дають результатів. Можливо, просто згребли будівельне сміття і вивезли, і там вже нічого не знайдеш. Тим більше, коли це авіаналіт... У районах під «Азовсталлю» місця живого не було, тому когось шукати дуже складно...

Неможливо просто переступити через таку кількість горя. Неможливо забути до кінця, що відчував сидячи під бобами в Маріуполі. Весь цей жах, який тривав ці кілька місяців, ніби перекрив всі щасливі спогади. Досі головна моя асоціація з Маріуполем – безкінечний страх. Коли я чую слово Маріуполь, одразу згадую як лежу вночі, чую гуркіт літака і молюся, щоб не поцілило у будинок, або щоб померли всі одразу.

Втрачені люди

Більшість загиблих, кого можна було знайти – нібито знайшли у 2022-му. Є багато історій, коли люди поверталися до своїх приватних будинків, куди, звісно, жодні комісії не заходили, і на подвір’ї знаходили тіла загиблих чи могили.

Рештки тіл загиблих з-під завалів діставали ще в лютому 2023 року, про це звітувала російська окупаційна влада міста. З березня 2022 року до лютого 2023 року було поховано щонайменше 10 284 людини. Такі дані оприлюднила HRW після аналізу знімків п’яти місцевих цвинтарів, наголошуючи, що це суттєво занижена кількість загиблих.

Похованих вздовж проспектів, на вулицях, біля будинків – перепоховали. Інше питання – як тепер їх знайти... Адже ніхто не робив потрібних експертиз, або робили їх дуже безладно, а з їхніми базами – дуже складно.

Ми, наприклад, випадково дізналися, що родич, якого ми довго шукали, помер і похований не в Маріуполі. Виявилося, що була евакуація. Інший родич у березні вийшов за дровами, був обстріл – і все, людини немає. Ми не знаємо, чи він загинув, чи його поховали. Його все ще нібито шукають... Таких історій дуже багато.

Я була на новому маріупольському цвинтарі. Дуже моторошно виглядає… Це нескінченні ряди дерев’яних хрестів: лінія, лінія, лінія, хрести, хрести, хрести. А на хрестах тих немає імен – тільки порядкові номери…

Життя в окупації

Після закінчення активних бойових дій ми, звісно, видихнули, життя стало більш-менш стабільним. Порівняно з тим, як нас бомбили з літаків, воно стало набагато кращим.

З’явилася можливість заробити, відвідати кав’ярню, замовити товари в інтернет-магазинах... Перші оголошення «роблю нігті/вії» я побачила вже у червні 2022 року. Це вже виглядало як нормальне життя. Але не можна сказати, що стало легше. Ми ніби потрапили в іншу реальність.

Думаю, у багатьох людей, які чекали «русский мир» не співпали очікування і дійсність. Вочевидь, вони сподівалися, що їх «врятують» – дадуть класні високі зарплати, нове житло. Але нікому нічого не дали.

Російська влада масово вилучає житло українців, які були змушені тікати з Маріуполя під час війни. Згідно з розслідуванням BBC Verify, з липня 2024 року окупаційна «адміністрація» міста визначила до конфіскації щонайменше 5 700 будинків. Усе це – майно цивільних людей, які були змушені залишити місто або загинули під час облоги у 2022 році.

Для когось майже нічого не змінилося – як працював за п’ятиденним графіком, так і працює, лише отримує зарплату в іншій валюті. Багато хто радів, що не потрібно віддавати кредити Україні.

Хтось став жити краще за рахунок обставин, десь, знаєте, встиг. Я чула історії людей, які раніше нічим не займалися, сиділи вдома, а потім почали щось продавати, десь «наварювати», і зараз мають свій бізнес.

Спочатку у Маріуполі з роботою було складно. У травні 2022-го – переважно розбирали завали, прибирали вулиці. Російських підрядників ще не було, тому платили непогано. Багато маріупольців не йшли працювати в держструктури, навіть на керівні посади, бо боялися потрапити під закон про колаборантів.

Чоловікам знайти роботу було значно легше ніж жінкам. Чоловік на будівництві, навіть підсобним робітником, міг отримувати 60-70 тисяч рублів, жінка – 30-40. Але загалом, роботи вистачало, бо постійно щось відкривалося нове.

Особисто я місяць відпрацювала у сфері послуг за 15 тисяч, і зрозуміла, що просто не вивезу таке життя. Як вижити тим людям, яким треба винаймати житло, взагалі не уявляю... Вартість продуктів, одягу та всього іншого – орієнтована на зарплату мінімум 30 тисяч. Тому, звісно, складно.

Щодо дозвілля, то там його майже немає. Є клуб, де займаються віртуальною реальністю, і караоке – це все. Молодь розважалася тим, що каталася на машинах.

Раніше маріупольці збиралися біля Драмтеатру, а тепер народ сходиться на «Тисячі дрібниць» біля площі Свободи. Сьогодні о 20:00 вулиці міста порожні, раніше таке складно було уявити.

Бачила діда Вову – це один із символів Маріуполя. Місцеві пам’ятають, як він танцював вулицях в яскравих костюмах. Зараз він знову виходить у центр міста – і для когось це надія на краще.

Коли я бачила позитивного діда Вову на тлі зруйнованого міста – для мене цей контраст дуже болючий.

На перший погляд у Маріуполі постійно щось будують, але відновили не так уже й багато. Жителі міста розділилися на тих, хто каже, що дуже повільно, і тих, хто говорить: радійте, що хоч щось для вас роблять.

Старі квартири забрали, нічого не дали, а нові – продають

Восени 2022-го почали реконструкцію центральних вулиць. Відновили кілька пошкоджених будинків. У центрі міста з розмахом будують нові ЖК.

Разом з тим, частину міста розібрали під нуль. Зокрема, в районі «Азовсталі» знесли цілий мікрорайон. І це все були п’яти- і дев’ятиповерхівки. Уявити скільки це квартир, сімей, життів загалом… На тлі цього – відновлення видається мізерним. Я не знаю, як психіка може залишатися здоровою в таких умовах, тільки якщо віриш, що це все на краще...

Російська окупаційна влада неодноразово заявляла , що щорічно планує «переробляти 1,5 млн тонн будівельного сміття», а отриманий матеріал використовувати для будівництва. Тобто відновити зруйноване місто планують за рахунок залишків, що колись були чиїмись будинками і речима.

За великим рахунком, як виглядає ситуація? На місці знесених будинків будують житлові комплекси, які потім виставляють на російських сайтах як іпотечні. У людей виникає дисонанс: старі квартири забрали, нічого не дали, а нові – продають під іпотеку.

Навіть якщо підрядник вирішив відновити будинок, немає гарантії, що квартира залишиться за власником, навіть якщо він фізично перебуває в Маріуполі.

Є позитивні історії, але їх мало.

Будинок моїх знайомих був частково зруйнований, і підрядник пообіцяв, що квартири відбудують за старим плануванням і залишать власникам.

На Лівому березі було чимало будинків, де два під’їзди пошкоджені, а два – цілі, там живуть люди і йти їм нікуди. Я думаю, що всі бачили фотографії з надписами на стінах «живуть люди – відновіть будинок».

Нове житло отримати майже нереально.

Умовно – якщо три стіни твого приватного будинку стоять, то він вважається придатним до життя. Максимум, можуть дати якусь компенсацію, якої, звичайно, не вистачить навіть на ремонт. Але люди досі сподіваються.

Чимало житла купують росіяни.

З 2022-го їх заїхало дуже багато: працюють на будівництві, відкривають бізнеси. І ціни на квартири, звичайно, не такі, як у Москві. Вони ж дивляться на перспективу, Маріуполь – місто біля моря, колись буде курортом.

За даними Маріупольської міськради , у Маріуполі в 2025 році частка місцевих жителів і осіб, які приїхали з Росії, зрівнялася і становить 50 на 50%.

Раніше «новими маріупольцями» називали переселенців із окупованих територій Донецька та Луганська. Зараз же це таджики, киргизи, які працюють на будівництвах.

Тому чимало місцевих взяли російські паспорти і поїхали у пошуках кращого життя у Ростов, Краснодар, Москву. З часом серед жителів Маріуполя зростає невдоволення щодо приїжджих.

Наразі всі протести у Маріуполі мовчазні. Це все або вдома на кухні, або десь у мережі.

Раніше у нас постійно були якісь акції, наприклад, регулярно вимагали, щоб закупили фільтри на завод. Раніше можна було зайти в тролейбус і у повний голос «рознести» владу. Зараз цього краще не робити, бо є багато людей, які можуть «настукати».

По місту розвішані прапори РФ, так званої «ДНР» («ДНР» – угруповання, що було створене Росією на окупованій частині Донеччини і визнане в Україні терористичним – ред.), прапори Радянського Союзу. Ну як... як там може бути не складно?

Коли ми ходили в Маріуполі через блок-пости, російські військові постійно «докуповувалися» до татуювання – а що за татуювання, а навіщо ви їх робили. І ти такий стоїш: блін, ну робили, бо хотіли. Одного разу мене попросили показати плечі, перевіряли чи є натертості від зброї. Я кажу: «хлопці, у мене поганий зір, я нічого не бачу, який з мене стрілок».

Щоразу ми проходили по 5-6 постів і на кожному запитують одне і те ж – документи, татуювання, мозолі.

Я як людина, яка прожила в окупації чимало часу, знаю, наскільки там складно залишатися при своїй думці. Як мінімум, тебе не зрозуміють, або почнуться непотрібні розмови. У такій атмосфері дуже легко втрачається самоідентифікація тебе, як українця.

Коли ти звідусіль чуєш, що Україна погана – це впливає на твою психіку. Вдома я себе називала не інакше як неонацисткою. Коли ти щодня перебуваєш у такій атмосфері, то дуже легко зламатись...

«Світло» в окупації

Протягом двох років життя в окупації моєю маленькою втіхою було волонтерство. До мене зверталися знайомі з проханнями знайти чи провідати родичів, подивитися, що з їхньою квартирою, відшукати тварин.

Це був такий світлий шматок мого життя у зруйнованому Маріуполі.

Часто це було складно, іноді – нестерпно. Тобі надсилають адресу, приїжджаєш – а там нічого немає, все згоріло. І так 9 з 10 випадків – згоріле, розбите, згоріле, розбите, згоріле... А тобі треба про це написати людям... Після таких поїздок я «відходила» по 3-4 дні.

Є одна історія, яка досі доводить мене до сліз. Мені написала дівчина з закордону, у якої в Маріуполі залишилися брат з інвалідністю, який сам не пересувається, і мама.

Вона не могла з ними зв’язатися і попросила поїхати перевірити, чи все з ними окей.

У мене була купа власних справ, а це був якийсь неблизький район, і я відклала поїздку на наступний день. І ввечері вона мені пише: «Щойно я дізналася, що моя мама загинула. Мій запит неактуальний»...

Потім я кілька разів їздила до її брата, допомагала з документами, з побутом. Ви і уявити не можете, як це людині на візку залишитися самій в окупації у зруйнованому місті...

Велика кількість людей просили вивезти їхніх тварин, а я не могла цього зробити... Був би у мене власний транспорт, я б каталася регулярно. Відчувати, що ти безсила, дуже важко.

За роки окупації мені кілька разів вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Щоразу я везла десятки передач, розуміючи, що у людей дуже мало можливостей щось надіслати. У перевізників вартість посилки від 50 євро, за які тобі можуть один документ – листочок А-4 перевезти.

Після кожного повернення до Маріуполя поверталася моя депресія. Це дуже влучний опис окупації: ти у вакуумі, взаперті, у бульбашці.

Після кожної поїздки я знову жила думками про наступну. І от одного разу – повернутися додому мені не вдалося.

Дорога в окупацію

Дорога в окупацію і звідти – завжди була складною, але багато людей щодня намагаються її подолати. У когось не вийшло укорінитись в іншому місці, у когось – хворіють чи помирають родичі, хтось намагається врятувати житло.

За моїми спостереженнями, у 2023-24 роках повернулося дуже багато людей. І мабуть продовжують повертатись в Маріуполь.

Я не знаю, чи буде їх пускати Росія, бо тих, хто виїхав – ніби як списали. Навіть якщо людина «за», то треба буде дуже постаратися, щоб це довести і пояснити, чому вона жила не там. Так, Маріуполь розбитий, в окупації, але все одно для людей це рідне місто.

Дехто згоден терпіти рублі та Росію, але бути вдома.

Я максимально відтягувала момент отримання якихось російських документів. Останній рік це було тяжко, але можливо. З урахуванням того, що я не влаштовувалася офіційно на роботу – я могла тягнути час. Зрештою, російського паспорта у мене немає.

Російська окупаційна влада оголосила , що завершила паспортизацію на окупованих територіях України. Згідно з російським законодавством, всі, хто не отримав російські паспорти, будуть визнані «іноземцями». Таким чином, Росія матиме формальне підґрунтя для масових депортацій або інших форм тиску, зазначили в українському Центрі нацспротиву.

Росіяни завжди створювали проблеми на кордоні через український паспорт. І якщо, приміром, літніх людей майже не чіпали, бо ніби що з них взяти? То попресувати саме молодь, я іншого слова не знайду, це за милу душу.

Один з найяскравіших прикладів – під час перетину пункту пропуску Росія-Естонія мене намагалися пов’язати з кимось нібито із «Азову».

Спочатку були якісь дурні запитання, мовляв, у вас тут музика виконавця, який визнаний іноземним агентом Росії. А потім – чи знаєте ви хто така «Наталія Вовк», я не знала, потім показали фотографію, я відповіла: ні, я все ще не знаю, хто це. Потім сказали, що це дівчина з «Азову» і що у мене її контакти в телефоні.

А контакт був підписаний «Наталя (перевізник)», тобто звичайний контакт для людей, які кудись їздять, для маріупольців – тим більше. І почалося – «як це ви не знаєте, а може ви взагалі їдете не зі своїм телефоном?». Я так розумію, розрахунок був на те, що людина злякається і видасть якусь інформацію.

Наталія Вовк – громадянка України, яку ФСБ назвала підозрюваною у вбивстві Дар’ї Дугіної. У Росії її назвали нібито бійчинею полку «Азов» – у Нацгвардії це спростували.

Потім мене викликали ще раз – плюс-мінус так само пройшло наше спілкування і мені сказали «ладно, йдіть».

На запитання, що мені далі робити з цим номером – видалити? Тому що я ж буду далі їхати, мені взагалі такі проблеми не потрібні, відповіли – ні, нічого не видаляйте, просто скажіть, що вас вже перевіряли. У тих, хто мав російський паспорт, таких проблем не виникало.

У людей різні історії. Батьки моєї знайомої поїхали до неї у Європу на два тижні, але назад у Маріуполь їх вже не пустили, поставили штамп про заборону в’їзду на 25 років.

Фільтрація у Шереметьево

У 2023-му Росія закрила всі наземні шляхи через Прибалтику. Закрила для тих, хто має український паспорт.

Єдиний спосіб дістатися до Маріуполя – літаком через «Шереметьєво». Якби у мене був російський паспорт, я могла би будь-яким шляхом потрапити додому.

З 16 жовтня 2023 року єдина можливість для громадян України потрапити на окуповану територію – через аеропорт «Шереметьєво» у Москві. Окрім стандартної перевірки, кожен, хто прибув повинен пройти фільтрацію. Люди заповнюють анкети, здають відбитки пальців, зразки ДНК. Всі девайси підключають до «криміналістичного софту», що дає змогу перевірити навіть видалені файли.

Я їхала спочатку – автобусом до Мінська, потім – літаком до «Шереметьєво». Там мій шлях і скінчився.

Все почалося на кордоні Польщі та Білорусі. Окрім загальної перевірки, українці мали пройти додаткове анкетування і співбесіду.

Допити проводили не звичайні прикордонники, а працівники служби безпеки Білорусі. З розповідей інших я зрозуміла, що буде «весело».

Я працюю онлайн і завжди у смартфоні маю купу картинок і шаблонів, вони знайшли їх і почалося – чому це у мене в телефоні, чим я займаюся, чому не працюю в Маріуполі. Був дуже великий тиск і зневага.

Я зрозуміла, що «обстановочка накаляється». І в одну мить один з них мені каже: «ну все, ты дальше не едешь, мы тебя разворачиваем обратно». Я в паніці: як це не їду, у мене там рідні, у мене там все.

Переді мною була жінка, у якої запитували – як вона знімає свою українську пенсію в Бердянську. Вона пояснила, що давно працюють «обнальщики», яким переказуєш гривні, а вони тобі – готівкові рублі. Їх така відповідь не задовольнила і вони намагалися телефонувати її чоловікові. Словом, відбувалося щось незрозуміле.

Цей прийом я називаю «покошмарити українців». Зрештою, покошмарили і відпустили. Хоча щастить не всім. Бачила, як до Польщі не випустили родину з Херсонщини, точніше пропустили всіх, окрім немовляти, бо не було російського свідоцтва про народження, а лише «денеерівське».

Білоруські прикордонники дуже бояться когось пропустити, бо прилетить по шапці. Вони ж з Росією «дружні» країни.

В аеропорт «Шереметьєво» ми прилетіли десь опівночі. Пасажирів з українськими паспортами вишикували в окрему чергу. У нас забрали документи, дали заповнити таку ж анкету про зв’язки із ЗСУ і повели до зали очікування, де були лише українці.

За три години мене покликали заповнити ще одну анкету, «відкатали» пальці, зробили фото в профіль й анфас. У мене було відчуття, що я щось накоїла, і мене «приймають» у якесь відділення поліції.

Потім ми здали всю техніку, телефони, ноутбуки з паролями. Ще одне анкетування і бесіда. Між цими етапами може пройти як година, так і кілька. У моєму випадку все це тривало десь годин сімнадцять.

На допит мене запросили вже вранці. Насправді, він був дуже звичайним, іншим хоча б питання «цікаві» ставили.

Аналізуючи всю ситуацію, розумію, що рішення щодо мене було ухвалене значно раніше.

Мене запитували «по класиці» – з ким і де мешкаю, хто залишився в Маріуполі, куди їздила, що робила. З провокативного лише – «як ти ставишся до СВО?». Тобто чогось суперскладного не було. І це тривало протягом 30-40 хвилин, хоча в середньому займає десь півтори години.

Багатьом ставили запитання, на кшталт, «чого ви туди їдете, там же русня?», «якщо до цього вас все влаштовувало, що зараз змінилося?», «хто такі орки?», «зараз йде війна чи СВО?», «чий Крим?». Тобто запитання з мемів.

У нашій черзі була жінка, яка їздила до родичів в Україну і про всяк випадок залишила російський паспорт вдома. Вона сказала, що забула його, їй надіслали скани на електронку і її першою пропустили. Так ось у неї так само легко пройшла «співбесіда». І я сподівалася, що все буде добре. У мене не було ніякого плану «Б». Я навіть на нігті записалася після приїзду.

І ось – рішення. Як це взагалі відбувається? Зачитують прізвища, віддають речі, але до останнього нічого не кажуть. Я вже видихнула, що все окей. І ось всі прямують одним коридором, тільки одні йдуть прямо в аеропорт, а інших заводять в кабінет направо, де кажуть «до побачення, телебачення». З моєї маленької групи, не пустили мене і ще одного чоловіка.

Коли мене завернули в коморку – три на півтора метри, я зрозуміла, що щось не так. Працівник тільки почав говорити, а у мене – «впала штора». Він зачитує з папірця: «Я вынужден вам сообщить, что вам запрещён въезд в РФ, и вы ближайшим самолётом вылетаете обратно». У мене почалася істерика, я його перестала ні бачити, ні чути, опустилася на підлогу, довкола туман – цей відрізок у мене просто стерся з пам’яті.

Він мені каже «поднимайтесь», а я просто не можу, у мене підкошуються коліна. Він мене вивів у термінал, там були українці, яких також не пустили, вони теж були в паніці, плакали, намагались щось з’ясувати.

Але ФСБшники – не ті люди, від яких можна чекати якогось розуміння чи співчуття. Чого чекати від особи, яка фільтрує людей?! Вони можуть тобі посміхнутися, а в тебе все перевертається всередині від жаху.

Причину заборони ніхто не пояснює, просто «ні» і все.

Ще можна здогадатися, коли відбувається щось провокативне, приміром, була жінка, у якої знайшли україномовну пісню Полякової, вони її навіть включали в кабінеті.

У таких випадках люди можуть припустити, що напевно через це не пустили. У мене ж все було настільки окей, що зрозуміти причину складно, єдина версія – знайшли щось в телефоні або в досьє.

До речі, перед оголошенням рішення вони беруть зразок ДНК. Мені іноді смішно від того, наскільки росіяни помішані на цих базах, вони прямо кажуть: «у нас єсть база на то, база на эта».

Фотографують зі всіх сторін, беруть відбитки пальців, долонь, всього, чого тільки можна. У мене тільки що відбиток язика не брали. Мабуть, це якийсь КГБшний прикол.

Звичайно, в Маріуполі я постійно думала про те, що в будь-який момент можуть «постукати». Але, по-перше, я дуже обережно підходила до інформації, яку публікувала в соцмережах: не те що чогось патріотичного, у мене навіть негативу в бік Росії не було.

Але політика така: якщо ти не ходиш в майці з триколором, то до тебе є питання. Або ти кажеш, що це «СВО» і «освобождение», або ти не з нами. Якщо ти не з нами, то ти проти нас.

Нас було досить багато тих, кого не пустили. З 6-7 людей, які зі мною в автобусі їхали, не пустили двох. Коли ми їхали сухопутними шляхами, не знаю, ким треба було бути, щоб тебе не пустили. А тут – за лайк, за пісню, за донати – це взагалі щось страшне для них. Навіть якщо це було до 2022 року. Вони максимально фільтрували всіх.

Я, думаю, вони бояться, таких як я. Вони бояться всіх, хто їх може не підтримати.

Знаю одну жінку, яка планувала переїхати до доньки, вона вже 20 років живе у Росії. Але її так само розвернули. В Україні у неї залишився син, але він не в ЗСУ. Її на допиті запитали – якщо житиме в Росії, і їй одного разу подзвонять і скажуть щось замінувати, інакше нашкодять її сину, що вона обере. Це ілюструє, наскільки цинічні ці люди. Їхня єдина мета – відсортувати рис від гречки: ось це треба, а це – ні.

Мені не ставили жодного штампу у паспорті, просто видали папірець. Якщо ставлять штамп, то там зазначено це 5, 10 чи 25 років, зазвичай це 25 чи навіть 50 років заборони.

Людей зі «штампом» у Мінську зустрічала поліція, яка мала їх супроводжувати, щоб вони залишили територію Білорусі.

У моєму папірці написано, що мені присвоєний статус персони нон-грата «до окончания СВО» і «ФСБ считает пребывание в стране нежелательным» – це фікція. Дехто намагається їх оскаржувати. Кажуть, у них є бази, кому їх видавали, але то таке.

Я чула історії, коли люди навіть з «папірцем» проривалися в Маріуполь, їхали на наступну добу, потрапляли на іншу зміну – і все було окей. Якщо тобі не поставили штамп, ти можеш хоч 10 спроб робити. Але у мене, по-перше, не було стільки коштів, тому що дорога у моєму випадку коштувала близько тисячі євро, а, по-друге, сил ще раз спробувати. Я дуже довго відновлювалась після цього досвіду і не факт, що відновилась.

Мій Маріуполь

Зі мною сталося те саме, що більшість маріупольців пережили у 2022-му, коли під бомбами залишали свої домівки. За один день у тебе забирають все, що ти маєш.

Це сприймається як те, що у тебе в одну секунду зламалось життя, вже вдруге.

Мабуть, мені треба просто подякувати Всесвіту за те, що зробив за мене цей вибір. Я планувала виїхати, але не таким чином. Я не бачу свого життя у тому Маріуполі, яким він став за окупації.

Найскладніше було те, що всі плани на життя вмить зруйнувалися.

Ти розумієш, що не потрапиш додому, швидше за все вже не побачиш бабусю і дідуся живими... У тебе й так вкрали «дім», ти живеш в окупації, а тут – останнє забрали.

Я знала, що там ніколи не буде свободи. Не скажу, що у мене колись було бажання ходити з транспарантом по вулиці. Але... для мене свобода є однією з базових цінностей в усьому. Я хочу слухати пісні, які я хочу. Я хочу лайкати те, що я хочу. У мене там цього ніколи не буде. Тому склалось, як склалось.

Ніхто з моїх родичів не чекав Росію, але вони завжди були невдоволені владою, є такі, що з 2014 року трохи симпатизували РФ… Але десятиліття російської пропаганди зробили свою справу. Бо, приміром, зараз дехто з родичів вважає, що це не Росія мене не впустила додому, а що мені не варто було нікуди їхати. Це дуже боляче.

В окупованому Маріуполі завжди відчувався загальний смуток. Я переглядаю старі фото з друзями, і мені здається, що зараз це інші люди. Здається, що ці посмішки, які були у нас до війни, не повернуться ніколи.

Для більшості Маріуполь назавжди залишиться містом втрат, містом смертей. Швидше за все, Маріуполь колись відбудують, але це не буде тим Маріуполем, яким він був, це буде нове, інше місто.

У мене з 2022 року атрофувався м’яз планувати та мріяти. Здається, що це не має сенсу, бо може настати ще один день, коли всі плани зруйнуються. Але у чому я впевнена – якщо Маріуполь звільнять, я поїду туди волонтерити. Ми тисячі разів це обговорювали в нашому локальному чаті. Я реально кину все і поїду. Бо це мій Маріуполь.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.