160 років тому, в 1864 році, в Російській імперії були запроваджені земська і судова реформи. Земська реформа стосувалася місцевого самоврядування. Для частини підросійської України запровадження земств мало неабияке значення. Наприклад, в 1918 році за гетьманства Павла Скоропадського главою уряду був Федір Лизогуб, який до того був головою полтавського губернського земства, а один з провідних опозиціонерів Симон Петлюра очолював Всеукраїнський союз земств.

Більше про ці реформи та їх значення для історії України «Історична Свобода» говорила з істориком, дослідницею ХІХ століття Тетяною Водотикою.

– Що спонукало російського імператора запровадити місцеве самоврядування? І наскільки широкі повноваження він йому дав?

– Земську і судову реформи треба розглядати в ширшому контексті великих модернізаційних реформ 1860–1870 років. Причина цих реформ – небажання пасти задніх. Те, що Російська імперія пасе задніх, яскраво показала Кримська чи то Східна війна 1853–1856 років. Стало очевидно, що Російська імперія не спроможна дотримуватися тих темпів розвитку, які показували інші імперії, наприклад, Британська. Тому приходить розуміння: треба щось міняти.

Найперше – це скасування кріпацтва. Серед іншого, це стимулювало ринок праці, давало можливість тим людям, які спроможні щось змінювати, інструменти таких змін. Зрозуміло, що під чуйним контролем і наглядом центрального уряду. А то, раптом, вони назмінюють щось не те!

Крім касування кріпацтва, складовою великих реформ стали: міська реформа, себто самоврядування міст, судова, земська і військова реформи. Основна задача земської реформи – дати можливість та інструменти вирішення місцевих проблем тим, хто може це реально робити, але під наглядом влади.

Земська реформа не була поширена на всю територію підросійької України одразу. Правобережна Україна не отримала земств.

– Отримала, але десь через 50 років.

– Так, лише в 1911 році Петро Столипін (глава імперського уряду в 1909–1911 роках – ред.) поширив земську реформу на територію Правобережної України. Так сталося через острах російської влади перед польським впливом. Адже двічі впродовж ХІХ століття були польські повстання: 1830–1831 та 1863–1864 років. Більшою чи меншою мірою вони зачепили Київську, Подільську і Волинську губернії. А тут у 1864 році – земська реформа. Зрозуміло, що жодних, навіть найпростіших і найбезневинніших інструментів впливу на стан справ на тій території, де нещодавно було повстання, давати не хотіли. Але на Лівобережній Україні земства були відразу. А також у Херсонській, Таврійській та Катеринославській губерніях.

У чому полягала суть земської реформи? Створювали земську думу й управу – самоврядування та його виконавчий орган – на рівні повіту і губернії. Земствам давали п’яту частину податкових зборів і право стягувати земський збір.

Але тут відразу протиріччя. Земства могли отримувати земський збір, але не мали інструментів примусу до стягнення земського збору. Тобто ресурс можна було взяти лише з доброї волі, якщо людина хоче сплатити. Якщо не хоче – примусити земства не могли.

– Податківці не могли прийти?

– Не могли.

Але якийсь ресурс був для того, щоб вирішувати місцеві питання: від утримання тюрем до освіти, поширення сільськогосподарських знань, ведення статистичного обліку, охорони здоров’я.

Центральна влада місцевому самоврядуванню делегувала ті проблеми, які було важко вирішити централізовано. З тієї ж причини тоді підтримували на державному рівні благодійність. Тому що це дозволяло вирішити, наприклад, питання охорони здоров’я. Мовляв, давайте дамо медальку підприємцю, а він зробить лікареньку, щоб уряду не довелося витрачатися на неї, а натомість закласти якийсь броненосець. Так само було і з земствами.

Поширення початкової освіти, охорона здоров’я, статистичний облік – це все були масштабні питання, враховуючи географічні обсяги і різнорідність різних регіонів Російської імперії. Зрозуміло, легше було віддати все це на відкуп місцевому самоврядуванню. І місцеве самоврядування, зазвичай, більш-менш справлялося. Тому що бачимо, наприклад, зростання рівня життя. Тому що земський лікарі й фельдшери, якісь елементарні вакцини – все це стало доступно. Пам’ятаю, на першому курсі історичного факультету у нас викладач питав: який факультет у київському університеті в другій половині ХІХ століття був найбільш популярний? Медичний! Тому що земства потребували медиків.

– А земському лікарю пацієнт мав платити чи це був безкоштовний лікар?

– Для пацієнта це був безкоштовний лікар.

Земства мали право наймати третіх осіб для виконання тих чи інших, як ми зараз сказали б, підрядів. І завдяки цьому сформували середовище інтелігенції – консультантів і підрядників, які продавали свої інтелектуальні послуги. Це лікарі, вчителі, агрономи, ветеринари. Вони могли заробити «живі» гроші і витрати їх, наприклад, на написання і видання якоїсь просвітницької роботи.

– Наскільки успішно справлялися земства з цими завданнями? Якщо врахувати, що на початку ХХ століття заледве чверть населення була письменною, то з освітою не дуже справлялися. А як справлялися, скажімо, з медициною?

– Це дуже залежало від регіону. Але, як показують дослідження матеріалів призовів до війська, у другій половині ХІХ століття антропометричні показники – зріст і вага призовників – зростали. Це пояснюється покращенням харчування і доступу до системи охорони здоров’я. Як на мене, це показник того, що земства справлялися.

– Отже, земці на власний розсуд могли більше вкласти у медицину чи в освіту. І як вони визначалися?

– В Україні земства мали в пріоритеті сільське господарство, статистику та українську справу. Наприклад, Чернігівське губернське земство було серед лідерів статистичної думки і публікацій. Маємо чудову земську статистику того регіону. І маємо подружжя Олександра та Софії Русових, які займалися і статистикою, і освітою. Маємо, наприклад, того ж самого Бориса Грінченка, який також деякий час у земствах працював.

Ви згадали добу Української революції. В Україні земства створили середовища для розвитку українського руху, середовища однодумців. Але в пріоритеті була сільське господарство, а відтак агрономічна освіта, далі освіта початкова й охорона здоров’я та статистика.

– Влада, коли запроваджувала земства, не хотіла, щоб вони займалися політикою. Але, судячи з революційних подій 1905–1907 років, не кажучи вже про 1917 рік, земства дуже активно включилися в політику. Тобто влада не хотіла, але земства все-таки займалися політикою?

– Справді, влада цього не хотіла і проєктувала земства таким чином, щоб контроль над ними тримали великі землевласники. Це залежало від права обрати і бути обраним. Там був встановлений відповідний майновий ценз і поділ на курії. До першої курії належали великі землевласники, які мали понад 200 десятин землі (понад 220 гектарів – ред.) або велику нерухомість; до другої ­– мешканці міст, які мали певне майно або рівень доходів, до третьої – селяни. Звичайно, тільки чоловіки. Про жоден гендерний баланс не йшлося.

Але ви згадуєте події, які сталися через 40 років по тому, як земства вже функціонували. Покоління вже змінилося. Сформувалося нове покоління інтелігенції в іншому середовищі. Вони вже не були так пов’язані з дворянством. Соціальна структура земств та їхні управлінські структури змінилися. Зрозуміло, що нові люди ставили перед собою нові цілі. І ці нові цілі вже були політичні. Еволюціонували люди, які були залучені в це середовище.

– А як так сталося, що під час Першої світової війни Союз земств і міст («Земгор», як його тоді скорочено називали) став одним із постачальників російської армії? Зокрема, Симон Петлюра в цьому «Земгорі» займався питаннями постачання армії. Тобто армія – це щось таке державне і централізоване, а тут раптом під час війни земства займаються її постачанням.

– Це знову ж таки питання обов’язкових державних повинностей. Очевидно, державі було зручно скинути частину матеріально-технічного забезпечення на, як ми зараз кажемо, волонтерів. Зрештою, у земств були ресурси і знання, як це зробити. Ну, і не треба відкидати ідеологію. На початку війни був патріотичний сплеск. Тому немає нічого дивного.

Попервах земствам було заборонено мати між собою партнерські відносини. Та попри це люди, які працювали ось такими найманими консультантами і виконавцями, переміщалися між земствами. Очевидно, що земства на неформальному рівні мали налагоджену комунікацією, яка спрацювала після 1914 року.

– Отже, спочатку влада не схвалювала, коли земства між собою мають контакти. Але все-таки ці контакти виникли і навіть виникла організація, яка об’єднує земства?

– Очевидно. Тому що не можна спинити воду, яка тече. Коли є практично в кожній губернії ця інституція, і вони мають спільні цілі, ресурси та персонал, спільні якісь завдання, звичайно, вони все одно будуть комунікувати. Той же Русов спочатку у херсонському земстві, а потім у чернігівському.

Повторю, земства проєктувалися під жорстку станову структуру Російської імперії, яка не еволюціонувала. Навіть той же ж згаданий перепис 1897 року все одно говорить про: поміщики, селяни, міщани і таке інше. Хоча реальна соціальна структура суспільства вже давно була набагато строкатіша.

– Станова система справді довго зберігалася. Але ще одна реформа того ж року – судова. Якщо до цього кожен стан судився за якимось своїм правом, то тут було запроваджене відкрите і змагальне судочинство, для всіх станів одне. Щоправда, селянські дрібні справи десь на рівні волості вирішували, але для кримінального судочинства, для справ серйозних був запроваджений єдиний суд. Які це мало наслідки?

– Цю судову реформу вважають однією з найбільш прогресивних та послідовних з усіх модернізаційних реформ 1860–1870-х років.

Відбулося запровадження мирових, тобто позастанових судів. З’їзди мирових суддів з певною періодичністю відбувалися. Якщо якусь справу не розглянули в суді першої інстанції, то її розглядав з’їзд мирових суддів, а далі апеляційний суд. Хоча спеціальні суди, наприклад, військовий суд, все одно залишалися.

Змагальність процесу – це адвокат, прокурор і суд присяжних, які, як і зараз, вирішують: винна люди чи ні. А якщо визнали винним, то потім вже суддя покарання обирає. Яскравий приклад того, наскільки ця реформа була послідовна і успішна – це «справа Бейліса».

– Коли київського міщанина звинувачували у тому, що нібито він вчинив ритуальне юдейське вбивство.

– Так, єврея Менахема Менделя Бейліса звинуватили у тому, що він здійснив ритуальне вбивство православного хлопчика Андрія Ющинського. І, звичайно, хвиля антисемітизму була просто неймовірна. Київ просто поділився на антисемітів і на тих, хто підтримував Бейліса. Між іншим, із цією справою пов’язана неприємна сторінка історії родини Сікорських. Тому що лікар-психіатр Іван Сікорський, батько авіаконструктора, виступав на суді і говорив, що євреї можуть зробити ритуальне вбивство, бо у них, мовляв, такий мозок.

– Лікар таке казав?!

– Різні лікарі бувають. Треба перевіряти.

Але єврейська спільнота, очолювана видними євреями міста, винайняла кращих адвокатів. Серед них був, наприклад, Арнольд Марголін, який потім був дипломатом УНР. І попри таку антисемітську позицію влади і хвилю «чорнухи», саме змагальність процесу і наявність суду присяжних забезпечили виправдальний вирок Бейлісу. Тоді 12 присяжних поділилися навпіл – шестеро вважали, що він винний, шестеро – що ні. Якщо ділиться навпіл суд присяжних, людина визнається невинною. Отже, змагальність і відкритість процесу, наявність адвоката і суду присяжних зіграли позитивну роль. Чи не успіх це? Безумовний успіх.

– І це при тому, що влада підтримувала обвинувачення. Можливо, не стільки саме обвинувачення, скільки ось цю хвилю антисемітської істерії.

– Влада зробила навіть більше. Адже слідчі знайшли реальних причетних до вбивства. Це були скупники краденого, люди з кримінальним минулим і теперішнім. У них були інші мотиви, абсолютно не ритуальні. Їх знайшли і мали притягнути до відповідальності. Але влада вирішила, що винен Бейліс.

– Тобто влада запроваджувала реформи, які в перспективі дали результат, якого ця влада, можливо, й не хотіла?

– А так часто буває, коли запроваджуєш реформи.

Я займаюся історією бізнесу. Правова рамка, прозора і зрозуміла, яка пояснює взаємодію бізнесу та держави, є абсолютною необхідністю в усі часи. І ця судова реформа дала дуже багато в цих питаннях, знанні своїх прав, віри в те, що ти можеш себе захистити. Правосвідомість дуже піднялася і невдовзі забезпечила ті ж революції. Адже люди усвідомили, що мають право протестувати і вимагати від держави.