Юрій Шаповалов розповів про пережите за ґратами в окупованому Донецьку проєкту Радіо Свобода – Донбас Реалії :
– Пане Юрію, ви вже місяць як вільні після понад семи років ув'язнення. Які були ваші перші думки, бажання, почуття, коли ви нарешті усвідомили, що вас звільнили?
– Перш за все була радість від звільнення. Ми вже останній час і не вірили в те, що можливий такий обмін. Було відчуття вдячності тим людям, які нас витягли. І така несподівана радість від реакції простих людей, які нас зустрічали.
Коли наші автобуси заїхали вже на територію України, спочатку представники державних структур до нас зайшли, привітали. А потім прості люди.
За ґратами було відчуття, що я залишився сам... Я дуже вдячний усім, хто займався звільненням.
Ми почули українську мову, побачили українські прапори. Люди вітали нас.
Коли я там (в ув'язненні – ред.) перебував, було відчуття, що я залишився сам, і в мене немає ані родичів, ані знайомих.
А тут представницяКоординаційний штаб з питань поводження з військовополоненимикаже: «О, ви пан Юрій, я вас знаю, ми вами займалися, ми докладали зусиль, щоб вас витягти».
І потім протягом цього місяця я весь час дізнаюся, як багато людей, зокрема і персонально мною, опікувалися і знають про мене, про мою ситуацію, допомагали мені. Це мене дещо шокувало, навіть спантеличило.
Я не був до цього готовий, але я дуже вдячний всім цим людям, які допомагали.
Досі в мене перед очима їхні обличчя, коли нас забирають, а вони залишаються
А ще залишалося відчуття такого жалю, тому що з нашого загону в Макіївській колонії трохи менше половини людей забрали в цей обмін. Залишилися хлопці, які перебувають там із 2015-го, з 2017-го року. І досі в мене перед очима їхні обличчя – коли нас забирають, а вони залишаються. Це важко сприймати.
Забрали десь 20 людей, а всього нас було трохи більш ніж 50, тобто більше 30 людей ще в Макіївській колонії. А по всій Росії таких ще багато.
«Я для себе обрав позицію – залишатися і зберігати там Україну»
– Я би хотіла вас повернути до подій весни 2014-го року , коли дуже багато донеччан виходили на мітинги за єдність України. І тоді ми побачили, що в Донецьку є дуже багато людей з проукраїнською позицією. Ви брали участь у цих мітингах. Чи припускали ви, що місто може, як і Крим, потрапити під окупацію?
– Я на той час навіть не міг уявити, що все це завершиться реальною окупацією. Ми розуміли, що ті акції проросійські були штучно створені. Це був якийсь спектакль. Тому що ми бачили, що активістів для цих мітингів привозять десь із боку Ростова. Масовку набирають з якихось донецьких бабусь, для них це така розвага – взяти участь в таких мітингах.
Ми розуміли, що ті акції проросійські були штучно створені. Це був якийсь спектакль
Це була якась добре спланована, розроблена спецоперація російських спецслужб, щоб зімітувати якісь протести на ґрунті сепаратизму. А насправді я і тоді, і потім сприймав це саме як окупацію. Що це не щось таке, що виникло, зародилося у нас в Донецьку. Це принесене ззовні.
Проукраїнських людей в самому Донецьку було більше. Може, десь в регіоні, в депресивних містечках Донеччини, де все позакривалося, людям було важко жити, нелегальна робота на копанках і таке інше, – може, там і були якісь, навіть не проросійські настрої, але антикиївські. І на цьому й зіграли росіяни.
– Мати проукраїнську позицією в Донецьку, навесні 2014-го, було досить небезпечно. І ще більш небезпечно – виходити на мітинги.
– Але люди виходили на акції. Проукраїнські настрої були весь час. І так, потрібна була сміливість, рішучість, щоб піти туди і взяти участь.
– Коли вже стало зрозуміло, що окупація сталася, і багато людей з проукраїнською позицією почали виїжджати, покидати Донецьк, ви залишилися. Чому?
– Були причини побутового особистого характеру. Ми прикинули з моєю мамою, чи можемо ми кудись поїхати. Це було і матеріально не дуже для нас прийнятно, і організаційно важко. А крім того, в мене була така думка, що цей заклик, щоб всі проукраїнські тікали з цієї території, – теж частина якогось російського сценарію.
Якщо ми всі українці, проукраїнські люди, добровільно виїдемо звідти, ми самі звільнимо нішу екологічну для росіян, що вони заселять цей ареал, і це вже не буде Україна, тому що українців там не залишиться. Тому я для себе обрав таку позицію – залишатися і зберігати Україну таким чином, щоб українці там залишалися.
– Я знаю, що ви вели в цей час блог під псевдо «Залишенець Донецький» і ви фактично описували і показували там, як живе місто в окупації. Ви розуміли, наскільки це небезпечно, що вас можуть відслідкувати, спровокувати за таку проукраїнську позицію?
– Я розумів небезпеку, але, може, недооцінював. Я не думав, що мене заарештують і будуть катувати. Ну, може, це з мого боку була така легковажність.
Вся ця підконтрольне Росії збройне угруповання, визнане в Україні терористичнимПідконтрольне Росії збройне угруповання, визнане в Україні терористичним– здавалося, щось таке вигадане, віртуальне, що якщо розкрити людям правду, розказати про це, – всі зрозуміють, що це насправді щось таке, чого не існує, а є тільки в телевізійній картинці і на папері, у чиїхось заявах. А насправді це як була Україна, так і є. І багато людей так і сприймали це.
Тому що люди виїздили на підконтрольну владі України територію, отримували пенсії, реєстрували там шлюби, народження дітей. А до «ДНРівців» всі ставилися як до чогось чужорідного. Там могли казати: «мій сусід пішов служити в «ДНР», «ДНР» сприймалося як щось чужорідне, не своє.
«Що, попався, «Залишенець Донецький?»
– Можете розповісти про затримання і про те, в чому вас звинуватили?
– Затримання відбулося неочікувано для мене. Це був початок січня 2018 року. Я повертався з роботи додому, йшов пішки і розмовляв з мамою по телефону, щоб побутові питання з'ясувати. Почув, як ззаду на мене накинулися якісь чоловіки, повалили на землю, вибили з рук телефон, натягли мішок на голову, руки стягнули пластиковою затяжкою, завантажили в автівку і відвезли вПідконтрольний РФ силовий орган на окупованій частині Донеччини, який називає себе «Міністерством державної безпеки», російською – «Министерство государственной безопасности»..
Це був такий найважчий день, коли відбувалося фізичне побиття. Мене там били кілька годин поспіль. Потім привезли на «Ізоляцію», це така сумновідома спецтюрма «МГБ».
– Вам сказали, чому вас затримали?
– Так, першою ж фразою, коли мене завантажили в автівку, була: «Що, попався, «Залишенець Донецький?». Я одразу зрозумів, що зі мною відбувається. Звинуватили мене в «шпигунстві» – «шпигунстві»на користь України. Вони постійно під час допитів, побиття намагалися дізнатися, на кого я працював, хто мій куратор, скільки я за це отримував. Такі у них були питання.
Вони не могли собі уявити, що людина може, виходячи з власної громадянської позиції, таким займатися. Вони вважали, що обов'язково за це мав хтось заплатити, хтось дати доручення.
– Ви вже згадали, що потрапили в «Ізоляцію». Страшне місце, ми знаємо це за розповідями людей, які звідти повертаються. Скільки ви там були?
– Я там пробув рівно 100 днів, з 11 січня до 26 квітня. Весь цей час мене тримали в підвальному приміщенні в «Ізоляції». Там були камери на першому поверсі, і було підвальне приміщення, де було дві, здається, одиночні камери і одна велика камера, розрахована на 20 людей. Нас там було спочатку п’ятеро, потім до чотирнадцяти десь кількість виросла. Це було приміщення без природного світла, без води, без каналізації. Там було дуже холодно, ми мерзли весь цей час.
Могли зайти і просто так, дубинкою по спині бити
Воду нам приносили в пластиковій діжці 50-літровій, а користувалися ми водою за допомогою пластикової пляшки з дірочкою в кришці і над відерцем з-під фарби. Ми так і вмивалися, і зуби чистили, і шкарпетки прали. Причому вода, коли закінчувалася, треба було гримати в двері, просити, щоб нам її принесли.
А свої фізіологічні потреби справляти доводилося в пластикову ємність 200-літрову, яку приблизно раз на тиждень треба було самим виносити вручну на двір, щоб зливати в каналізацію. Це фізично було важко.
Спали ми на таких настилах, де один до одного були покладені матраци в два яруси. І коли до нашої камери хтось заходив, ми чули, що двері відмикаються, нам треба було натягнути пакет на голову, стати на коліна спиною до дверей, руками спертися на цей поміст, де ми спали, і очікувати якихось неприємностей. Могли зайти і просто так дубинкою по спині бити чи ще якось.
– Вас там допитували?
Слідчий приховував від мене, як його звати – папери давав на підпис, прикривши папірцем своє прізвище
– Одного разу до мене туди приїжджали два оперативних співробітники «МГБ», а потім ще кілька разів викликали, відвозили автівкою в приміщення «МГБ» і там проводили допити. Вони теж супроводжувалися побиттям.
Крім побиття, там ще такі залякування: імітація розстрілу, коли до потилиці приставляють пістолет і клацають – «ой, осєчка!». Чи кажуть, що «зараз прострелимо тобі коліна», – і приставляють пістолет.
Був такий епізод, коли вони вимагали, щоб я погодився на якесь формулювання, – мені натягли поліетиленовий пакет на голову, навколо шиї замотали. І коли я вже почав задихатися, то сказав: «добре, я поставлю там свій підпис, під тим, що ви хочете».
Перші 30 днів у них вважалися як адмінарешт. І саме в ці перші 30 днів найжорстокіші були заходи.
А потім вони передали справу слідчому, призначили свого адвоката, їхнього ж «МГБшного», і тоді вже стало легше в плані фізичного насильства. Причому перший слідчий, який у мене був, – він приховував від мене, як його звати, – папери давав на підпис, прикривши папірцем своє прізвище, так, щоб я не знав. Я потім дізнався, як його звати.
– Що для вас було найважче в той час?
– Для мене тоді дуже важко переживалася відсутність контакту з рідними. Перші 30 днів не було зв'язку з мамою, а потім, коли передали справу слідчому, дозволили передачі від мами, – я зрозумів, що з нею все гаразд. Я дві передачі отримав, а потім знову перестав їх отримувати і не знав, що відбувається. Потім пройшли ці 100 днів на «Ізоляції», мене перевели до донецького СІЗО, а я так і не знав, в чому справа.
Я в зимовому взутті все літо проходив і не мав звичайних засобів, як от зубної щітки
П'ять місяців я був без зв'язку з мамою, я втрачав глузд, я не знав, що відбувається, в мене були різні припущення: чи з мамою щось сталося, чи це «уработка» з боку «МГБ», чи просто про мене якось там забули. Як я потім зрозумів – був останній варіант.
Мій перший слідчий відсвяткував 23 лютого, зламав собі ногу, пішов на лікарняний, і моя справа десь лежала, ніхто не займався, поки не передали іншому слідчому. А до того було дуже важко: перевели в СІЗО, передачі не отримував. Я в зимовому взутті все літо проходив і не мав звичайних засобів, як от зубної щітки. Все це просив у товаришів, які там поруч зі мною були.
Суд відбувся 16 квітня 2020 року. Мені винесли вирок – 13 років позбавлення волі з утриманням в колонії суворого режиму . І десь в середині червня перевезли в Макіївську колонію, де я перебував до самого моменту звільнення.
Читайте також: Бранці з 2014 року – кого повернула Україна під час нового обміну
«Я розумів, що на обмін розраховувати не доводиться»
– Я дивилася, коли відбувалися останні обміни, ще до повномасштабного вторгнення. Був великий обмін наприкінці 2019-го. А останній обмін був 16 квітня 2020-го, в день, коли вам винесли цей вирок. Як ви думаєте, чому ви не потрапили тоді на обміни?
– Я не знаю. Всередині літа 2019 року мене і ще декількох людей почали часто викликати на завершення слідства, на ознайомлення зі слідством. І багато людей, яких тоді викликали, потім потрапили на обмін 2019 року. Спочатку мене теж разом з ними возили в «МГБ», а потім раптом перестали. Я вже відчув, що щось не те.
Мій слідчий сказав: «я бачив ваше прізвище в попередніх списках, а тепер вас чогось там немає». Чому? Він сам не знав. Я зрозумів, що в обмін 2019 року я таки не потрапляю.
– В той момент, коли ви опинились в Макіївській колонії, ви, напевно, зрозуміли, що це вже надовго?
– Ну так. Хоча тоді, в 2020 році, ще діяли Мінські угоди . Ми всі сподівалися, що за обміном, який відбувся в грудні 2019 року, будуть ще великі обміни. Про це казали весь час, що це був, а ще буде якийсь більш масштабний обмін.
Ми всі там слідкували за новинами, коли відбувалися засіданняТристороння контактна група (ТКГ) з мирного врегулювання на Донбасі.кожні два тижні. Ми всі сподівалися, що ось-ось якесь рішення буде ухвалено.
Віра нікуди не дівалася, надія залишалася, але вона чим далі слабшала
І ця надія весь час була, аж до початку повномасштабного вторгнення. Коли почалося вторгнення, я особисто зрозумів, що все – це питання кудись на периферію відходить. Що вся країна у війні, що не до нас. Віра нікуди не дівалася, надія залишалася, але вона чим далі слабшала. І розумом я розумів, що не до нас, що на обмін розраховувати не доводиться. І це було справді диво, коли все ж таки змогли нас витягти .
![«Коли рідні і знайомі почали мене шукати, всі служби [угруповання] «ДНР» відповідали, що не знають, де я перебуваю», – згадує Наталія Шило](https://gdb.rferl.org/63311382-706f-4343-0802-08dd9da3aaf1_w100_r1.jpg)
«Головне – правильну установку собі дати»
– Який взагалі доступ був до інформації, до новин у колонії? У вас там була можливість слідкувати за тим, що відбувається в країні?
– У нас був телевізор, але, звісно, тільки російські канали та «ДНРівські». Потім, коли у 2023 році росіяни офіційно під свій контроль взяли колонію, включили її до складу своєїФедеральна служба виконання покарань (ФСВП) РФ, російською – Федеральная служба исполнения наказаний, ФСИН), вони взагалі залишили один кабельний канал на всю колонію, той, який вмикає адміністрація, і все. Зовсім відрізали від інформації.
Був період, коли ми намагалися (це було заборонено) за допомогою радіоприймача на FM-хвилях щось зловити з українських каналів.
Зараз ні – там фронт відсунувся і не доходить українське слово. А так з перешкодами, важко було це, але іноді вдавалося альтернативну точку зору почути.
Потім стало ясно, що це місце позбавлення волі, а воля – це найважливіше, що є у людини
– У побутовому плані в цій колонії стало легше чи складніше вам?
– Суб'єктивно для мене кожне переведення сприймалося як щось позитивне.
Коли я після «Ізоляції» потрапив у СІЗО, мені здавалося, що порівняно з «Ізоляцією» це набагато краще.
Коли після СІЗО потрапив у колонію, мені спочатку здавалося, що це якийсь піонерський табір. Потім стало ясно, що це місце позбавлення волі, а воля – це найважливіше, що є у людини.
Людина – це така істота, що пристосовується до будь-яких умов. Головне – правильну установку собі дати, щоб зберегти себе як особистість, організм свій зберегти.
У нас був окремий загін для засуджених за політичними статтями. І в той час адміністрація колонії все робила для того, щоб ми не змішувалися з кримінальною масою.
Нас тримали в окремому бараці за суцільним залізним парканом. Їжу приносили на барак. Нікуди за межі цього локального сектора не виводили.
Все змінилося, коли офіційно росіяни зайшли в 2023 році (Росія почала переводити пенітенціарні установи на окупованих територіях України під свій повний контроль на офіційному рівні в 2023 році, до того формально вони перебували у структурі угруповання «ДНР» – ред.).
«Для них самих був шок, що це все за таким сценарієм почало розвиватися»
– Як ви взагалі дізналися про те, що почалося повномасштабне вторгнення Росії? Наскільки ця подія відразу вам була зрозуміла?
– Ми, звісно, дивилися російські новини. Дивилися сумнозвіснеЙдеться про екстрене засідання Ради безпеки РФ, яке скликав лідер РФ Володимир Путін і трансляція якого відбулась ввечері 21 лютого 2022 року. Пізніше того ж вечора Путін звернувся до росіян, оголосивши, що визнав «незалежність» «ЛНР» і «ДНР». Близько 5 ранку (за Києвом) 22 лютого Путін виступив з екстреним зверненням, в якому повідомив, що ухвалив рішення про «спеціальну військову операцію» на Донбасі. За даними ДПСУ, перша колона російських танків зайшла на територію Луганської області і почалися перші ракетні та артилерійські обстріли на кордоні ще о 3:40. Це був початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну., коли [лідер РФ Володимир] Путін покликав до себе своїх наближених, як Наришкін (Сергій Наришкін, директор Служби зовнішньої розвідки РФ – ред.) там дрижав. Це ми все бачили. Але воно якось не вкладалося в голові.
До останнього моменту ніхто не міг повірити, що таке можливо. Наше повсякденне життя ніяк не змінилося. Сприйняття суб'єктивне змінилося.
Вони до місцевих, яку б вони позицію не займали, ставляться з недовірою
А з боку адміністрації колонії все було, як і було. Я гадаю, для них самих був шок, що це все за таким сценарієм почало розвиватися. Я так бачу, що їх поступово росіяни витісняють звідти. Вони ставлять своїх людей, тих, кому вони більше довіряють.
Тому що серед персоналу перший заступник начальника колонії – росіянин, начальник загону – росіянин, оперативник, режимник – також. Таких людей вони ставлять своїх. І я так розумію, що вони до місцевих, яку б вони позицію не обіймали, ставляться з недовірою. Для них все одно ці донеччани, яких вони «захищають», ніби не свої.
– Що змінилося в колонії після початку великої війни?
– Вони запровадили свої порядки і багато чого змінилося. Вони позабирали всі домашні речі, одягнули нас в арештантську робу, забрали постільну білизну, рушники і видали свої вафельні.
Обмежили, до речі, кількість передач. Тільки один раз на три місяці 20 кілограмів можна було отримувати. Ну і почали залучати до роботи. Більшість наших людей працювала чи то на швейному виробництві, чи на деревообробці.
Я спочатку працював на виготовленні снастей для риболовлі. Це було замовлення якогось приватного підприємця з Бєлгородської області [Росії].
За це максимум, що можна було отримати – десь близько 400 російських рублів. І купити, мабуть, одну-дві пачки чаю чи 4 літри молока.
Молоко не дозволялося передавати, це був дефіцитний товар. Я собі замовляв молоко. Причому магазину в колонії не було, а «отоварка», як у них це називалося, за каталогом. Можна було вибрати собі і замовити. Вони обіцяли, що це буде кожного місяця. А насправді виходило, що зробив замовлення і, може, через місяці півтора-два доїде молоко.
«Щоб провести маму в останню путь, не могло бути і мови»
– Спочатку вам передачі передавала мама, правильно?
– Так.
– Я знаю, що ваша мама померла, поки ви були в колонії. Можете розказати про те, як ви дізналися про смерть мами? Вас, може, відпустили на похорон?
– Тоді була можливість користуватися мобільним телефоном. Його не було у нас постійно, його приносили на барак, ми займали чергу і кожен 3–4 хвилини міг поспілкуватися з рідними.
Коли до мене дійшла черга, я телефоную – мама не відповідає. Такі випадки були і раніше, але цього разу я відчув одразу, що це не просто так, мама не бере слухавку.
Я ще декілька разів перезаймав цю чергу, намагався додзвонитися – не вийшло. І я тоді зателефонував людині, якій мама залишала ключі, щоб вона сходила і дізналась, що там сталося.
Наступного дня у нас не було телефону, а потім я йому зателефонував, і він мене повідомив, що сталося таке горе. Про те, щоб провести маму в останню путь, не могло бути і мови.
Він сказав, що матеріально підтримувати мене не буде. Він боїться за свою родину
– Хто тоді ховав вашу маму?
– У мене є молодший брат, але він ще з 90-х років живе в Москві. Коли я йому зателефонував, а це було не так просто, – дозволили мені на московський номер подзвонити. Він вже був у дорозі, їхав у Донецьк. І все, що стосується мами, він виконав – і поховав, і потім пам’ятник [поставив]. Все зробив, що від нього було потрібно.
А щодо мене – він сказав, що матеріально підтримувати мене не буде. Він боїться за свою родину, цим він займатися не буде, щоб не підставлятися.
– Я знаю, що ваші колеги лікарі, ваші друзі зі спілки любителів кактусів, яку ви очолювали в Донецьку, вони якось намагалися вас підтримувати, поки ви перебували в ув'язненні, збирали кошти, якось передавали вам. Ви знали про це, і яким чином потім оця підтримка, як мами не стало, відбувалася?
– Я деталей не знав. Я знав, що люди мене підтримують, але хто саме і яким чином, мені не казали.
Я дуже вдячний мамі одного з наших засуджених. Вона ризикувала, вона допомагала
Я дуже вдячний мамі одного з наших засуджених. Вона ризикувала, вона допомагала, привозила передачі в колонію не тільки мені, а й ще декільком людям, так активно допомагала.
І от ця добра жінка зі своєї ініціативи вийшла на моїх колишніх колег по роботі, по хобі, змогла організувати збір коштів і матеріальної підтримки.
Я це дуже ціную, ціную всіх, кого знаю, хто мені допомагав, і тих, кого не знаю. Я відчуваю, що я маю борг перед цими людьми.
«Збирай речі, ти їдеш на обмін»
– Чи знали ви про те, що готується обмін ось зараз, що вас будуть міняти? Коли ви дізналися?
Ми навіть боялися озвучувати це, але здогадувалися, що щось готується
– Ми не знали про обмін нічого. Про щось таке ми почали здогадуватися, коли десь тижні за два до самого обміну нам, не всім, а десь двадцяти чоловікам з загону, принесли на підпис папери, де було написано, що після звільнення після закінчення терміну перебування ми підлягаємо депортації з території Російської Федерації і на 10 років нам заборонений в’їзд на територію РФ.
Всім, хто підписував папери, ще залишалося по 5–6 років строку, і їм принесли такі папери. Ми навіть боялися озвучувати це, але здогадувалися, що щось готується. А про сам обмін ми дізналися безпосередньо вранці 13 серпня, коли нас вже забрали з колонії.
Щодо мене, тоді я вже працював на швейці, причому в другу зміну. Працював з п’ятої дня до другої ночі, і дозволялося спати до десятої ранку, не виходити на ранкову перевірку. Людям оголосили (про обмін – ред.), коли вони вийшли на перекличку, а я собі спав. Мене просто розштовхали і сказали: «Збирай речі, ти їдеш на обмін». Я ось в такому очманілому стані зібрався і поїхав.
– Напевно, найщасливіше повідомлення в той момент?
– Так, так, саме так.
– Куди поділася ваша колекція кактусів? Скільки їх там було?
Дай Боже, може колись я побачу свої рослини
– Кактусів було багато. Я займався майже 40 років колекціонуванням кактусів. Я ніколи їх не перераховував. Орієнтовно можу сказати, що якщо їх всі розставити один до одного, десь 50 квадратних метрів могла б займати ця колекція.
Мої друзі допомогли навесні 2018 року перевезти її до Донецького ботанічного саду.
І я сподіваюся, що хоча б частина колекції досі там зберігається. Там є люди, мої знайомі, які зараз доглядають за нею. Дай Боже, може, колись я побачу свої рослини. Ну а якщо ні, нехай вони поповнюють колекцію Донецького ботанічного саду.
«Після років в неволі призвичаїтися до звичайного життя, виявляється, непросто»
– Все, що ви мали, залишилося в Донецьку. З чим ви прибули з цього ув’язнення? Що ви мали своє?
– У мене була невеличка сумка, навіть пакет. Робу у нас забрали. Спортивний костюм я на себе одягнув, шкарпетки і труси з собою забрав. І все, більше нічого в мене не було.
– Виходить так, що жодних рідних у вас тут немає. І у вас тут немає житла, немає куди поселитися. Де ви мешкаєте зараз?
– Мобільні телефони нам видали одразу, як тільки відбувся обмін. Видали пакет з гуманітаркою, одяг, в який можна було переодягнутися, і всі речі першої необхідності. І потім ще декілька разів нам видавали одяг різні представники – Донецька обласна адміністрація, Київська обласна адміністрація, ще якісь фонди.
Коли потрапив мені до рук мобільний телефон, я зрозумів, наскільки я здичавів за ці сім років, що я не знаю, що це за предмет
Щодо мене, тут знайшлися мої колеги, з якими я раніше працював, які переїхали спочатку в Маріуполь, потім в Київ. Вони дуже мені допомагають, опікуються, щоб я не був один, вони про це турбуються. І потім друзі по кактусах, – я вже відвідав і виставку кактусів.
А щодо подальшого нашого перебування, щодо нас трьох лікарів (медиків, яких звільнили 14 серпня – ред.), офіс омбудсмана знайшов якийсь благодійний фонд, який хоча б на найближчий місяць нас житлом забезпечив. І вони продовжують займатися вирішенням цього питання. Побачимо, чим закінчиться. Людям пропонують різні інші варіанти, чи то гуртожиток, чи модульне містечко.
– Коли вам дали телефон, вам було кому зателефонувати? Ви пам’ятали хоч чийсь номер?
– В мене були записані декілька номерів, я вивіз ці папери з собою. Але коли потрапив мені до рук мобільний телефон, я зрозумів, наскільки здичавів за ці сім років, що я не знаю, що це за предмет, куди натиснути.
Насправді це стосується не тільки мобільного телефону, просто після цих років перебування в неволі призвичаїтися до звичайного нашого життя, виявляється, непросто. Я не думав, що це буде так. Я собі так гадав – навіщо якась реабілітація? Звільнять – і одразу в активне життя. Але все не так просто.
Я собі так гадав – навіщо якась реабілітація? Звільнять – і одразу в активне життя. Але все не так просто
Дійсно позитивні події відбуваються, але вони теж шокують і вибивають з колії. Це дуже інтенсивне спілкування – я тільки на один дзвінок чи якесь повідомлення відповів, приходить інше, а я ще не вклав в голові попереднє. Я до такої інтенсивності життя не звик.
Сім років ми сиділи там, де один день схожий на інший, де від нашої ініціативи нічого не залежить – все вирішує адміністрація і всяка ініціатива подавляється. А тут доводиться самому ухвалювати якісь рішення, тримати в голові купу різних моментів. Це збиває з пантелику, але, думаю, це справа часу.
Навіть в соцмережах, в Twitter, ту сторінку, яка в мене була, виявляється, «МГБівці» ще контролювали протягом майже півтора року і вели від мого імені. Це теж мене якось шокувало. Вони, виявляється, намагалися на гачок спіймати когось. Я сподіваюся, що ніхто не попався.
Хочу відновити свій фах, хочу включитися в це життя, щоб користь була і для мене, і для країни
Але в Twitter я зареєстрував нову сторінку, де я сказав, що це я той, хто тоді писав цим псевдонімом – «Залишенець Донецький». І така хвиля підтримки, менше ніж за добу тисяча людей підписалася і всі вітають. Мені якось не по собі навіть.
І мені якось незручно, коли пишуть, що я герой, що я все витримав. Я пишу, що я багато чого витримав, але я не герой. Герої – це хлопці, хто зараз життя віддають на передовій. Оце герої. Я постраждав дійсно, це все витерпів. Але я не вважаю, що це якийсь героїзм.
– Як ви зараз плануєте своє життя?
– Я хочу відновити свій фах, хочу включитися в це життя, щоб користь була і для мене, і для країни.
Зараз, я так розумію, країна живе цією війною, опором агресору російському. Я гадаю, що, може, я знайду, яким чином я теж буду корисний для цього. Але ще не зорієнтувався, конкретно щось сказати не можу.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org , у фейсбук , телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info . Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Форум