Коли останні захисники «Азовсталі» виходили – за наказом вищого командування – у полон, прикордонник Денис Сторожук пірнув у темну каналізаційну шахту під заводом – щоб спробувати вибратися з окупованого Маріуполя самотужки. За кілька годин до цього він разом із побратимами знищив зброю, промаркував тіла загиблих для майбутньої евакуації й написав прощальну записку, а потім підірвав кілька гранат, щоб ніхто не сумнівався в його смерті. Каже: від самого початку знав, що не піде у полон – надто добре пам’ятав побратимів, які вижили після розстрілу колон під Іловайськом і виходили полями до їхніх позицій.

Тоді, каже Сторожук, він ще не знав, що опиниться в тилу противника, проживе майже рік в окупації, передаватиме інформацію українським військовим, а ФСБ оголосить на нього справжнє полювання. Настільки показове, що прокремлівський російський канал навіть зняв про нього фільм.

• Як він вийшов із «Азовсталі» і опинився в окупованій Амвросіївці?
• Як виживав і що бачив на захопленій території?
• Яким чином допомагав українським військовим?
• І чому, попри все, зрештою опинився у полоні?

Про це та багато іншого – підполковник Державної прикордонної служби Денис Сторожук розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Денисе, який ваш найяскравіший спогад із «Азовсталі»?

– Головний спогад – це перша година після того, як я сховався в каналізаційній системі. З цього все почалося. Спочатку ще на адреналіні, до кінця не усвідомлюючи, що зі мною відбудеться навіть за декілька годин. Але думка, що я маю це зробити, мною керувала.

Шалене серцебиття, дуже загострений слух, чуєш навіть те, що, здається, раніше не чув. І вжух – я вже в люку, кришку натягнув на місце, і все, я в маленькому сховищі. Ось з цього починаються мої всі спогади.

– Тут варто сказати, що коли захисники Маріуполя, за наказом вищого командування, виходили з «Азовсталі» у полон, ви вирішили цього не робити, а шукати власний шлях. Ви вирішили втікати.

– Річ у тім, що коли Маріуполь був уже в оточенні, я розумів, що, швидше за все, навіть якщо нам дозволять виходити, то це все закінчиться «Іловайськом-2» або чимось подібним.

Коли стався «Іловайськ», я вже проходив службу і якраз перебував поряд з тими місцями, де наших хлопців під час виходу колон розстрілювали. Всі, хто зміг, виходили полями, і коли доходили до наших позицій... Я бачив цей жах, цих хлопців, які без води, без їжі по полях повзли достатньо велику відстань.

У серпні 2014 року битва за Іловайськ перетворилася на трагедію, відому як «Іловайський котел». Так званий «зелений коридор», погоджений із російським Генштабом, обернувся дорогою смерті: під час виходу українських військових і добровольців розстріляли. За офіційними даними, загинули 366 бійців, 429 були поранені, близько 300 потрапили в полон.

Тому я розумів, що, швидше за все, навіть якщо нас будуть випускати, то під час виходу колон ми будемо знищені.

– Як ви потрапили на «Азовсталь»?

– Ми входили до складу Сил оборони міста. Там визначили, що місце нашої дислокації – територія заводу «Азовсталь». Тобто відпочивали і загоювали рани на заводі, а бойова позиція у нас була у місті. У моєму випадку – на Лівому березі Маріуполя. Поступово нас відтісняли до заводу, і оборона міста звузилася до периметру «Азовсталі».

– Як би ви описали ситуацію, яка тоді була?

– Це був гігантський шквал артилерії – і корабельної, і авіаційної. По нас летіло все, що тоді мали росіяни. Кожну годину рельєф заводу змінювався: зараз будівля є, а через 10-15 годин її вже немає.

Будівлі ходили ходуном, ніби старі дерев’яні сараї. І це при тому, що вони були бетонні – саме в таких ми перебували.

Мого командира й побратимів буквально за кілька днів до завершення оборони міста накрив авіаудар – одну частину будівлі рознесло вщент, а за нею обвалилася й та, де вони ховалися. Купа пилу – будівельного, металургійного... Ми не могли швидко їх розкопати. Вочевидь, у них були зламані руки чи ноги, але здебільшого всі задихнулися. Тоді загинули шестеро наших.

– А що для вас особисто тоді було найстрашніше?

– Напевно, усвідомлення, що звідти ми живими вже не повернемося. Саме тому я й вирішив виходити самотужки – бо в полон не вірив. Образ усього українського був саме у нас, у тих підрозділах, що обороняли місто. І для ворога ми були головними ідеологічними противниками.

На той момент у мене вже підростала донька, я знав, що вона виїхала з окупованого міста. Тобто дитина є. А будинок із деревом – це вже не про Маріуполь історія. Тому, в принципі, якийсь життєвий мінімум я виконав.

І тоді думаєш: якщо вже помирати, то зробити це максимально якісно – забрати з собою якомога більше ворогів. Якщо у твоїй смерті є бодай натяк на те, що держава зможе вистояти й залишитися державою – у цьому вже є сенс. Принаймні я бачив це так на той час.

Останні дні на «Азовсталі»

– Яким був ваш останній день на «Азовсталі»? Ви його пам’ятаєте?

– Якщо чесно, я пам’ятаю кожен день на «Азовсталі». Щодня був зайнятий чимось конкретним: десь треба було знайти інструмент, десь – зробити заготовку з їжею, десь – підготувати плаваючий засіб чи гідрокостюм.

Ми думали: можливо, сьогодні з’явиться дірочка в обороні – і ми намагатимемося вийти. А може, вона буде не тут, а там. Тому таких комплектів потрібно мати декілька. І треба все розкласти по заводу так, щоб можна було легко дістатися до тієї точки, максимально швидко і непомітно.

І тому треба було мати варіант, і як виплисти, і як вийти пішки, як сховатися, як надати собі медичну допомогу. І навіть план «Ж» мав бути. До всього треба бути готовим.

– Коли ви ухвалили остаточне рішення, що не підете в полон?

– Коли святкували День прикордонника – 30 квітня. Я говорив зі своїм керівником, який, на жаль, загинув. І сказав йому чітко: якщо дійдемо до фінальної точки – я в полон не піду. Я розумів, що з 2014 року на мене вже є справи (на окупованих територіях – ред.), мене точно катуватимуть, допитуватимуть. І я не знав, чи витримаю. Якщо вже попадусь – то так, але добровільно не здамся.

Пан Куцук відповів: добре, якщо вже буде крапка – тоді так. Але поки немає наказу про припинення оборони, ми – підрозділ і ми обороняємось. Я сказав: саме так, я з цим абсолютно згоден.

Тоді вже ходили чутки, що нібито припливе якийсь корабель із Туреччини й усіх нас евакуюють. Гарна казочка, щоб ми ще тиждень чи десять днів потримались. Можливо, це тоді й допомогло, але я відразу зрозумів, що цього не буде.

– Ви згадали, що ще з 2014 року на окупованих територіях щодо вас були порушені справи. Ви – підполковник Державної прикордонної служби, служили на Донбасі ще до 2022 року. Коли для вас почалася війна?

– Знаєте, моя війна почалася ще у 2014-му. Я служив на кордоні з Росією з 2010 року. Перші атаки на наші підрозділи – це знищення нашого поста технічного спостереження в населеному пункті Обрив, біля Новоазовська.

Коли російські диверсанти, спецпризначенці висаджувалися в нас у тилу, з використанням зброї, гранатометів – у нас були перші жертви. Тоді стало зрозуміло: війна не десь там – вона вже тут. Просто на той час вона мала інший вигляд: якісь «зелені чоловічки» воюють.

У ніч на 5 липня 2014 року російські найманці атакували пост технічного спостереження «Обрив» (Новоазовський район, Донецька область), використавши міномети. Внаслідок нападу один український прикордонник загинув, ще троє отримали важкі поранення.

Каналізаційний люк замість полону

– День, коли всі виходили в полон, яким він був для вас?

– Я пам’ятаю цей день. Наш старший пішов до керівництва, повернувся й сказав: готуємось, хлопці, завтра здаємось у полон. Уже того дня почали виводити поранених – окремо, колоною, а потім сказали: завтра наша черга.

Мурахи по шкірі. Мій мозок був настільки втомлений, що відключався – навіть думати було важко. Ходиш і намагаєшся тримати себе в руках, вдихати глибше, щоб наситити мозок киснем і він краще працював.

Я всю ніч не спав. Останні приготування. Ще раз все обдумував – так чи ні, чи краще разом з усіма. У мені боролися два «я»: одне казало – усі йдуть у полон і ти йди, інше – ні в якому разі. Думав, як зробити так, щоб навіть якщо всі вийдуть і помітять, що одного не вистачає, то нічого не сказали. Для мене це був переломний момент – коли вирішив, що залишаюся на заводі самостійно.

Зранку, щойно зійшло сонце, ми порозбирали й зіпсували всю нашу зброю, всю техніку. Але потім я дивився, як половина техніки навіть завелася. Можливо, з труднощами, але орки змогли завести половину техніки. Ми навіть не встигли її спалити.

У поліетиленові мішки склали тіла наших загиблих побратимів – підписали, промаркували. Бо ми мали виходити в полон, а гуманітарні місії, коли зайдуть, повинні були розмінувати завод і забрати тіла, щоб потім передати їх батькам уже на підконтрольній території.

І я пішов допомагати. Для багатьох це було психологічно занадто важко, бо це ж тіла наших хлопців. А я... не те, щоб звик, але якщо вже прийняв свою смерть, то до чужої ставився простіше. Тоді вже якось легше це сприймав.

Потім написав записку: «У моїй смерті нікого не виніть. До побачення». Це була така собі передсмертна, прощальна записка. Потім зірвав парочку гранат – щоб всі чули, що тут щось гепнуло, і думали, що я загинув. І все. Після цього перша група зібралася за списком і потихеньку рушила пішки дорогою.... Я дивився на це все і думав: ну от, перші пішли...

І після цього – «Добрий день, люку». Сховався там, познайомився з його мешканцями. Спочатку думав, що там вуж, а то була жаба. І ще муха – вона не вилітала, жила там і гуділа. Я їй кажу: «Не гуди, мені треба послухати». Вона – чікс, і тихо. Я сміявся сам із себе, але справді з нею розмовляв. І вона мене ніби розуміла.

«Дезертирував з полону»: справу веде ДБР

– Зараз щодо вас порушена справа. Розкажіть, як вона просувається.

– Я б сказав: до цих пір відкрита. Її відкрили ще в 2022-му, після того, як я не вийшов у полон.

– Тут потрібно сказати, що це «дезертирство», так?

– Так, це стаття 408 – дезертирство. Грубо кажучи, мене вважають таким, що «дезертував з полону».

Справу не закривають, бо слідство веде ДБР. У них величезна кількість справ. Маю інформацію від знайомих в ДБР, що щодо мене було прохання від мого військового керівництва, щоб справу не закривали швидко, щоб не поспішали. Для чого це зроблено – можу лише здогадуватись. Спочатку я ставився до цього спокійно: поки я відновлююсь і відпочиваю від служби, хай розслідують, хай закривають.

Але пройшов уже рік. Можете собі уявити: ніяких слідчих дій практично не було. Єдиний допит – у жовтні минулого року, якщо я не помиляюсь. Після того – абсолютна тиша.

І вже це настільки… інколи смішно, бо ми з хлопцями телефонували один одному: багато тих, хто повернувся з полону, також мають відкриті справи в ДБР за дезертирство – з подачі нашого прикордонного керівництва. І ці справи досі не закриті, а деякі з цих хлопців уже навіть служать далі.

– Як наявність цієї справи впливає на ваше життя зараз?

– По‑перше, я – не на службі. Мої банківські рахунки заморожені. Я не можу влаштуватися на роботу, бо для цього потрібно бути на обліку в ТЦК. А в ТЦК мене не беруть на облік, бо я не знятий зі служби в частині – а в частині не можуть зняти, бо триває слідство. Тобто виходить замкнене коло. Єдине, що можу – шукати тимчасові заробітки. Я не маю доступу до державних програм відпочинку й реабілітації військових.

У Держприкордонслужбі України, куди Радіо Свобода звернулося за коментарем, підтвердили, що у травні 2022 року щодо підполковника Дениса Сторожука було порушене кримінальне провадження за статтею про дезертирство. У ДПСУ зазначили, що не впливали на розслідування. Водночас у ДБР повідомили, що інформацію щодо справи можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора.

– Ви хотіли б повернутися до війкової служби?

– Звичайно. Моя справа ще не завершена. Я вважаю: якщо вижив у таких умовах, був звільнений і повернувся, то значить – я ще маю встигнути зробити те, чого не встиг.

Як і куди вийшов із «Азовсталі»

– Скільки ви просиділи в каналізаційному люку на «Азовсталі»?

– Взагалі я спочатку планував, як то кажуть, два-три дні. Думав: на декілька днів вони зайдуть, перевірять завод, політають коптерами, побігають із собаками – і все. Десь на три дні води і їжі мало вистачити.

Узяв із собою стільчик. І лише він туди й поміщався. Щоб ви розуміли, це кільце від колодязя. Я поставив стільчик, спирався об спинку з одного боку і майже на витягнуту руку діставав до протилежного краю кільця. Я думав, протримаюся три дні, а вийшло більше трьох тижнів – три з половиною.

Інколи виринав із колодязя, дивився, що там відбувається. Літав їхній безпілотник над заводом – тиждень, другий, йомайо. І от на третій тиждень «Орлан» перестав літати. А я кожен звук чув: як вітер гойдає шматок металу, як скрипить шифер… Це знаєте, була ціла симфонія.

– А був ризик, що вас знайдуть?

– Звісно. Якраз був рейд – вони ходили зовсім поруч, мій люк був за три кроки, а може, й ближче. Думаю, ну, все, полон – так полон. Уже куртку вдягнув, теплі шкарпетки – щоб не замерзнути, коли витягатимуть. Пройшли – думаю, окей, можна роздягтись.

Я позаписував їхні маршрути по заводу. Пам’ятаю: тиша – і раптом вибухи. Через хвилин двадцять приїжджає патруль, усе прочісують. А це собака підірвалася на розтяжці. І я такий: от значить, крім наших розтяжок, з’явилися їхні. Добре – переставив метрів на п’ятдесят раніше, їм потрібніше. І потім та розтяжка спрацювала – чув, як рвонуло, був кіпіш.

Минуло три тижні – я вже міг пересуватися по території. Уже познаходив усе, що наші полишали – трохи їжі, трохи речей. Потім почав дивитися периметр, думаю: так, куди ж виходити? Бачу – там стоять, там стоять. Єдине, чого не бачу – чи є патруль за шлаковою горою.

Думаю: «Обпливу – подивлюся. Вийду вглиб моря, а потім уздовж берега пропливу, обпливу цю шлакову гору. Якщо там нікого немає – причалю, і там уже буду в тилу». Отакий у мене був план.

Перевірив температуру води: біля берега був заливчик, і там тепленька вода. А це ж початок червня, тільки-тільки.

Все – накачав цю камеру, прив’язав сумку, той мішок для тіл загиблих, замастив герметиком блискавку, щоб шви були герметичні. Це була звичайна камера від вантажівки, обплетена – типу як баскетбольна сітка, тільки без отвору, яка заходила у воду.

– Яке це було число, коли ви вирішили випливати?

– Це було десь 6 червня. Все, я випливаю на цьому плоту в тил. Відплив від берега – там вода прохолодніша, мене починає відносити, і я чую автоматну чергу у воду. І розумію: а, мабуть, на шлаковій горі таки є якийсь патруль, якого я не бачив, бо не знав, що саме за нею.

Думаю: мабуть, вони мене побачили в тепловізор – бо ціль у відкритому просторі, тепла пляма у воді – це дуже видно. Ну, все, полон – так полон. Значить, пливу назад, бо точно застрелять у воді, тоді до побачення.

Доплив. Думаю: зараз патруль під’їде. Це вже близько третьої години ночі. Сиджу, нема і нема. А я вже й переодягнувся. Плюнув – не їдете, то й не треба.

І весь цей час обмірковую, що ж це було? Мабуть, вони просто стріляли в бік води, а звук по поверхні так розходиться, що здається, ніби біля мене. А насправді – десь далі, значно далі. Просто накрутив себе, що вони мене побачили. Значить, не побачили. Можу вийти – і вже не по воді, а по периметру заводу.

Приготувався. І вже наступної доби – пішки вийшов. Виходжу – а наді мною літає зірка. Мерехтить. Я думаю: блін, знову цей безпілотник. Ховаюся в собачу… ну, реально собачу будку. Кришку від неї – на себе, звернувся калачиком. Замаскувався, як міг.

Сиджу: година, друга, вже четверта. А зірочка все мерехтить і мерехтить. І я вже розумію, що це вже настільки мій психологічний стан… Є такі зірки, що просто мерехтять. Я тоді вперше так довго спостерігав за зірками, роздивлявся, хто ж із них мій «безпілотник».

Уже світає. І я розумію: то була просто зірка. Встав – і пішов у місто. Виходжу – місто згоріле вщент, у руїнах. У першому ж гаражі – купа сміття, усього навалено. Легенько сховався. При собі – ніж, пістолет, гранати, такий мінімальний набірчик.

Бачу, що хтось починає ходити по гаражах. Я вже на стрьомі, думаю – зараз буде контакт, але не розумію, хто це. Виявилося, місцеві – теж ходять, шукають щось поїсти, що можна додому притягнути. Познайомилися, вони мене двома-трьома картоплинами нагодували – коротше, залишилися всі задоволені. Я запитав про обстановку в місті – вони розповіли, де блокпости, де що стоїть. Бо вже вільно пересуваються. Показали, де треба пройти фільтрацію, щоб отримати талончик – і тоді можна спокійно ходити по місту.

– Ви проходили фільтрацію?

– Ні, я не проходив фільтрацію, але я намалював собі такий талончик. Треба гарно вчитися в школі – і воно колись вам знадобиться.

– Він вам згодився?

– Він мені згодився, так.

– Повірили?

– Коли у тебе є талончик – ти себе почуваєш більш розкуто. І якщо б його не було – це читається.

Життя в окупації: яку інформацію передавав ЗСУ

– Скільки часу ви провели в Маріуполі й чим займалися?

– У Маріуполі я провів буквально кілька днів. Після цього зв’язався зі своєю знайомою – розповів їй історію, що я – не військовий, що мені потрібна допомога. Вона погодилася і мене вивезла.

– А як ви з нею зв’язалися?

– У мене був телефон із російською сім-картою. Ми раніше взяли в полон російського військового – це був його телефон. Тож, коли треба було проходити блокпости, у мене був цілком «правильний» телефон: російський номер, купа фотографій із території Росії, зв’язки, контакти – ідеально.

– Людина, якій ви подзвонили – це була Валентина Заярна. Вона вас забрала, так? Як це відбувалося?

– Так. Вона й досі перебуває в полоні, і невідомо, коли повернеться. Це – дуже чуйна жінка, яка готова була допомагати будь-кому, аби врятувати життя чи здоров’я іншої людини. Я знав її ще до того, тому звернувся саме до неї. Вона погодилася, щоб я трохи пожив у неї. Але це «трохи» затягнулося більш ніж на рік.

Валентина Заярна – жителька окупованої Амвросіївки, вчителька англійської мови. У 2023 році її затримали російські силовики у справі, пов’язаній з прикордонником Денисом Сторожуком. 16 грудня 2025 року російський суд засудив 65-річну Заярну до 12 років позбавлення волі, визнавши винною в участі у терористичній організації, замаху на зберігання вибухових речовин і підготовці теракту. Вона свою провину заперечила.

– З того, що я читала у ЗМІ, Валентина Заярна розповідала, що їздила до свого сина в Маріуполь ще до повномасштабного вторгнення. І ви тоді познайомилися. Вона говорила, що сприймала вас як сина.

– Так, у нас були дуже теплі, дружні стосунки. Вона жила в центрі міста, і було зручно до неї заходити. А ще, як з’ясувалося, вона колись втратила сина – і саме хотіла назвати його тим іменем, яким я їй представився – Дмитром. Вона називала мене Дімою. Тому ми підтримували щирі, товариські стосунки.

– Але, як я розумію, ви спілкувалися з нею, вже маючи легенду?

– Я розумів: я не маю бути для неї військовим. Щоб її уберегти, я вирішив: менше знаєш – краще спиш. Я – не військовий, я придумав історію, що давно звільнився, мав кілька квартир у Маріуполі, залишився тут, а виїхати не можу: документи згоріли, машини нема, їсти нема чого... Ну і я так, по-доброму: «Можна у вас трохи пожити?». Але думав, що це «трохи» буде справді трохи.

– Це ж нелогічно для жінки звучить: якщо у вас кілька квартир у Маріуполі, навіщо проситися до неї?

– А чому нелогічно? Нема води, нема світла, квартири без вікон, не пристосовані до життя. Дуже навіть логічно, щоб ви знали.

– І ви виїхали до неї, в Амвросіївку, без документів. Як це вдалося?

– Як вдалося? Та купа людей у місті без документів. Хто я, що я – я знав. І я мав бути тим, хто точно не служить. Я знав місцевого жителя Діму, і, по суті, я – це він. Він пройшов фільтрацію, один з перших, можливо, тому в базі його нема. Тобто до таких запитань я був готовий. А так – проста історія: вуха опухлі, ноги набряклі... Видно, що хворий. Ну, і вони такі: «Та ладно, хай їде. Що з нього взяти?».

– Чи були у вас думки якимось чином виходити на неокуповану територію?

– Та звісно, купа таких думок була. Коли я спілкувався з нашими – це було літо 2022-го – питав: як мені вийти, що робити. Спілкувався з хлопцями з розвідки, які працювали в тилу ворога. Вони казали: «Ні, ти вже там не пройдеш, вже складно». Але потім контрнаступи – Харківщина, Херсонщина – і я подумав: крутяк, наші починають рухатися, значить, треба готуватися й тут.

Тоді в Росії ще не було стільки мобілізованих, я бачив, скільки у них підрозділів – не так вже й багато, фактично тили були порожні. Якщо наші проламають першу лінію, другої й третьої тут часто просто немає. Тобто навіщо мені кудись іти, якщо можна зачекати тут? От я й готувався до цього.

– Денисе, зараз ми у вільному, відносно мирному Києві, а ви довго жили в окупації. Що ви там побачили?

– Вони настільки налякані, що навіть своєї тіні бояться. Це зовсім інші люди. Вони не лише бояться говорити – вони бояться думати. У таких умовах відключається здатність тверезо оцінювати обстановку й робити власні висновки. Тому їм лишається – мовчати й кивати головою. Тут, у Києві, цього немає – тут люди думають і живуть.

– Як ви проводили будні – цілий рік в окупації?

– Основну частину дня я приділяв тренуванням – щоб підтримувати витривалість і силу. Плюс постійно відстежував новини – що відбувається в Україні, на окупованих територіях і в Росії.

Також, це була як робота: відстежував рухи – хто їздить, куди, скільки. Якщо йшов нічний потяг – рахував вагони, дивився, в якому напрямку.

– Ви обрали шлях партизана, вирішили діяти, хоча це було ризикованіше, ніж перечекати?

– Я бачив, як тут всі об’єдналися, бабусі пенсію віддавали, а я що – буду сидіти й чекати? Ні, я теж щось робитиму.

– А в чому саме полягала ваша діяльність?

– Їхні підрозділи розквартировані по селах, у посадках. Приїхали – стоять, чекають, що скажуть. Більшість п’ють, хтось на рибалку ходить. Вони не стежать за периметром, не слідкують за технікою. А хто її в полі візьме?

Я знав, як горить трава – вже якось пробував. Підійшов – нікого немає, САУ стоїть у полі, чирк – і все. Для цього, крім запальнички, майже нічого й не треба.

– САУ згоріла?

– Згоріла так, що пів села дивилось. Відкрилася всередині, як консервна банка – там був повний боєкомплект, розліталося все навкруги. І до сьогодні це як пам’ятка стоїть – нагадує, що так теж буває.

Збір даних був – наші краще розуміли, що відбувається в тилу: залізничні вузли, куди йшло постачання пального й боєприпасів на окуповані райони – Макіївка, Донецьк, Іловайськ. Зараз думаю: можна було б кайфонути по-справжньому, якщо чесно.

– Що значить кайфонути?

– Ну, зробити щось більш цікавеньке, ніж просто дивитися, що куди приїхало.

Але, по-перше, я не зовсім був певний, що будуть обміни, бо тоді їх було раз-два. А я розумів, скільки наших здалося тільки з «Азовсталі». І я знав, що, мабуть, не на дуже гарному рахунку в керівництва був.

– Чому?

– Бо я інколи самостійно ухвалював рішення, виходячи з обстановки довкола мене, а не за чиїмось бажанням зверху. Бували випадки, коли я міг висловити свою думку в більш жорсткій формі, ніж зазвичай прийнято підлеглим говорити керівництву – що тут, мовляв, щось не так.

Переслідування ФСБ і арешт

– Я так розумію, ви намагалися легалізуватися одразу з двох боків – отримати якісь документи на окупованій території і паралельно тримали зв’язок з українськими військовими, які мали вам надіслати паспорт. Що пішло не так? Коли вас затримали?

– Мене затримали, коли мала прийти посилка з паспортом і тим, що мені було потрібно для реалізації планів щодо допомоги нашому контрнаступу. Коли вона прийшла в місто, я схитрував і попросив Валентину Заярну, щоб вона її забрала – бо якщо вона сама не знає, що в посилці, то до неї претензій не буде.

Але за цією посилкою вже спостерігали співробітники ФСБ. Вона поїхала, і ми говорили по мобільному, я казав, куди йти. Чую, що вона заходить – і починається: ой-ой-аяй. Я розумію: її затримали. Думаю: може, відпустять.

Я сказав її сину Кості, мовляв, я піду погуляю, якщо ввечері все буде ок, то зав’яжи білий пакет на ручці дверей, щоб я зрозумів, що все гаразд. Я відійшов на кілька будинків через сусідній двір – там був закинутий сарай. У мене був бінокль, одяг, спорядження – я знав, що можуть прийти.

Я спостерігаю, як приїжджає вона разом із ФСБшниками. Заходять у будинок – засідка на мене вже готова. Але вони виходять і їдуть. Думаю: можливо, це хтось інший. Я без зв’язку, дивлюся на двері – а там біленький пакет. Думаю, може, все-таки пронесло. Вже ніч, я підкрадаюся, заглядаю у вікно – а з того боку вже група, яка мала мене затримати. Дивлюся: ні, не здалося, це вони.

І все, йду на «запасний аеродром», закинуту будівлю – відсиджуюсь там. Наступного дня виходжу в місто – бачу свою фотку на магазині. Чорно-білу, з номером гарячої лінії ФСБ.

Ну все, розумію: звідси треба йти. Дивлюся: купа патрулів по місту. Ого, понеслося! Кількість блокпостів одразу зросла.

– І це все через вас?

– Так! Мене всі шукають. Думаю: ладно, треба трохи відпочити. Живу тиждень в закинутій будівлі, бачу, що ситуація не змінюється, патрулі стоять. Час йти.

Я собі планую: пішки дійти з Амвросіївки до Криму. А звідти вже продовжити шлях – літо буде, тепліше. Можливо, навіть через річку Дніпро перепливу.

Виходжу, обходжу блокпости і доходжу до ферми. Дощі, в полях не дуже комфортно жити, але треба якось відновити сили.

– До кого ви подзвонили? З ким зв’язалися?

– Коротше, це батько моєї знайомої. У них і зупинився. Через день-два, думаю, дощі, за прогнозом, закінчуються – і я от-от піду далі. Але десь під обід – бах, виносять двері.

– А ви в квартирі були?

– Так. Відкриваю двері – удар прикладом автомата. Група захоплення, затримання, мішок на голову, витягують. Везуть кудись у підвальне приміщення.

Тих, хто мене шукав – чоловік двадцять-тридцять. Кожен хоче мене вдарити, бо я – для них здобич. Мене душать, я втрачаю свідомість.

Потім знаходять фото чоловіка – того, від якого я мав отримати документ (на окупованій частині території України – ред.), щоб легалізуватись. На той момент він мав доступ до потрібних співробітників, які могли заднім числом або без особливої перевірки поставити необхідні відмітки про тривале проживання на цій території.

– Це Ярослав Аніка?

– Так. Це «депутат» «ДНР»Підтримуване Росією угруповання, визнане в Україні терористичним, який раніше був українським військовим, але у 2014 році перейшов на бік ворога. Але враховуючи те, що він не проти був заробляти на війні, з часом він став джерелом інформації, через яке можна було отримати ексклюзивні дані про внутрішню ситуацію в їхній армії та устрої «ДНР». Цим старим знайомством я і хотів скористатися.

І російські силовики кажуть: «Це «депутат», ти хотів його підірвати!». Для них історія з підривом нафтобази – нецікава. А от «підірвати депутата» – звучить краще. Я бачив, що їм треба, і з усім погодився. Підписав якісь папери – щоб тільки побиття й струм трохи припинилися.

Після кількох днів – десь 8 квітня – мене переводять до ІВС (ізолятор тимчасового утримання – ред.). Разом із Заярною. Її теж приєднали до мене: мовляв, ми – одна диверсійна група, яка планувала замах на «депутата».

– У вас був контакт? Як ви їй пояснили те, що відбулося?

– Спочатку контакт був мінімальний. Вони кажуть: «Дивись, ти все одно підпишеш і скажеш те, що нам треба». Ця історія стоїть на контролі у дуже високого «керівництва», і їм треба відрапортувати, що вони все зробили. Я це теж розумію, і вони підуть на все, щоб гарненько прозвітувати – як прийнято у цій державі. Знаєте, як в анекдоті – де підписати? І все.

І отак Заярна стає фігурантом цієї справи, хоча насправді до історії вона мала стосунок лише в тому, що дозволила мені пожити у себе та поїхала за поштовою посилкою, яку я її попросив забрати.

– Як я розумію, Валентина Заярна все-таки багато для вас зробила?

– Так, вона зробила для мене дуже багато. Навіть просто організувати побут – щоб я міг поїсти, виспатися у зручному ліжку, бути в теплі – на той момент це було для мене надзвичайно важливо. А вже щось побачити, почути, кудись передати – це взагалі було не дуже важко.

– А як ви для себе пояснюєте те, що сталося? Ви були змушені діяти так і, виходить, ненавмисно підставили її. Ви якось це проговорювали з нею, якщо була така можливість?

– Ні, я з нею цього не проговорював, я не вважав, що я її підставляю. Зараз я розумію, що вона відбуває покарання лише через те, що я трапився на її шляху. Якби я міг щось змінити – звісно, змінив би. Чи жалкую? Так, жалкую. Але все, що міг зробити, щоб їй допомогти – зробив: розповів цю історію публічно, щоб усі розуміли, що вона не мала жодного стосунку до якихось шпигунських дій.

– Коли вас затримали, то катували – ви казали, що всі свідчення дали під тиском. А як щодо неї?

– Те, що я знаю: її побили в перший день затримання. Їй погрожували настільки, що вона навіть хотіла прийняти купу таблеток, щоб покінчити з життям, щоб не терпіти цього всього. Пізніше вона, ніби змирившись, сподівалася, що зможе довести правду російському «правосуддю» – що вона не має до цього жодного стосунку. Але там, на жаль, усе вирішується зверху: вказівка така – хто хоч якось пов’язаний з українськими військовими, має бути покараним.

– Вас відпустили, а її тримають. З якою метою? Як ви це пояснюєте?

– По-перше, їм треба показати, що вони «не проїли» ті кошти, які на них виділяються, що вони нібито добре працюють і успішно ловлять «шпигунів» та «диверсантів». А коли мене обміняли, цю історію потрібно було хоч якось «логічно» завершити. І нічого іншого їм не залишалося, як повісити всю справу на одну Заярну.

– Якщо її обміняють, ви б хотіли з нею зустрітися?

– Звичайно, звичайно. Якщо я дізнаюся про це заздалегідь, то буду одним із перших, хто зустріне її тут. А потім допоможу їй знайти себе вже тут, бо це окремий шлях, який я сам пройшов.

«Один із найкращих шпигунів Зеленського»: як ФСБ не шкодувала компліментів українському захиснику

– Російські пропагандисти зняли фільм про вас і назвали «одним із найкращих шпигунів Зеленського». Там навіть ці ФСБшники кажуть, що захоплюються вами – як військовим, як ви все це придумали і реалізували. А ви відчували це «захоплення»?

– Перший раз, коли мене затримали, кожен, хто приходив, хотів хоч трохи, як-то кажуть, «потримати мене в руках» (вдарити – ред.). Я бачив, що їх було справді багато. Потім чув краєм вуха, що вони задіяли близько двох рот солдатів, які очепили весь район.

Коли вони мене допитували – як ти зміг звідти вийти, як туди дійшов – і я це пояснював, вони не могли повірити, що таке можливо. Що можна так довго грати цю роль: що я «бідний-нещасний», що мені потрібна допомога, що я – взагалі не військовий. Для них це було важко уявити. Вони й самі казали: «Ого, нічого собі».

– А для вас цілий рік грати цю роль було комфортно?

– Це було складно. Постійний контроль, постійно треба було думати, щоб не сказати зайвого.

– Як вони знімали цей фільм?

– Це були відео, частково взяті з допитів. Основний сюжет вони зняли вже на заводі «Азовсталь». Провели там свої «оперативні дії» і зняли необхідні кадри.

– Вам диктували, що говорити, чи ви розуміли, що від вас хочуть?

– Не скажу, що всі, але окремі питання були конкретно прописані. Наприклад: «Як ви ставитесь до командування?», «Ви вважаєте, що вас у Маріуполі кинули, зрадили?», «Як ставитесь до «азовців» – вони забирали у вас останню їжу?». По таких питаннях казали прямо: «Тільки так маєш відповісти». Вправо-вліво – ні. Інакше або перезнімемо, або «нагадаємо», як тебе тримали в підвалі – і ти точно скажеш так, як нам треба. На такі запитання я відповідав під їхню дудку...

– А як би ви зараз, уже аналізуючи свій досвід, назвали той період життя?

– Я коли підписував наш прапор, підписав: «Останній захисник Азовсталі». Бо я, справді, останній, хто звідти вийшов.

Рік полону і обмін

– Щодо вас застосовували тортури, як довго? Що це було?

– Ну, найбільш яскраве – коли мене затримали. Це були побиття, струм, удушення. Я пам’ятаю, як втрачав свідомість.

Коли мене привезли в СІЗО – як злочинця, а не як військовополоненого. Мене запитали: «Звідки ти?». Кажу: «Донецький». «А хто ти?» – «Погранець». «А за що тебе?». «Та, – кажу, – зберігав вдома вибухівку». Вони: «А, зрозуміло». А потім вони зрозуміли, хто я, що я: «Ти нас обманув!». Знову в прийомку.

Якщо я «російський військовий злочинець», як вони спочатку вважали, то це інші умови: у тебе можуть бути речі, не треба стояти в цих позах, можеш курити, розмовляти, спілкуватися з тими, хто відбуває покарання, і навіть з тими, хто тебе «охороняє».

А якщо ти вже «укроп» – то це зовсім інші умови. Це роздягання догола, побиття. Після того я близько двох місяців не міг спати на боці чи на животі, бо все було перебите. Я думав, що були зламані ребра. Це купа гематом, усе набрякле. Це був, звісно, шок.

– Ви були спочатку в донецькому СІЗО, так? Потім у ростовському? Ще десь були?

– У ростовському першому, у п’ятому СІЗО, так. А потім уже під час етапу це був Брянськ. І перед самим обміном наша крайня локація була біля кордону з Білоруссю – у Новозибкові.

– У донецькому СІЗО було легше, ніж у російських тюрмах?

– Навпаки. У донецькому СІЗО було найважче сидіти. Найгірші умови були саме там. Це й так місця, які обділені фінансуванням з боку Росії. Працівники, які там залишилися, я не кажу про всіх, є нормальні люди, але їх дуже мало. Усі решта – це якісь «обіженки» на українську владу. І всю злість, яка в них накопичена, вони виливають на тих, хто утримується з нашого боку.

Мене етапували разом із військовим, морським піхотинцем, який служив строковиком на крейсері «Москва», що затонув. Після штурму Авдіївки він відмовився виконувати подальші накази, за що потрапив під слідство та утримувався вже в ростовському СІЗО. Я слухав його історію і розумів, що серед них теж є люди, звісно, але їх настільки мало, що на загальному тлі це – крапля в морі.

– Коли ви дізналися, що вас збираються обміняти?

– Про це можна було тільки здогадуватись. А знав я точно, коли вже побачив, що сідаємо в автобус. Мене поміняли 13 вересня.

– Яким був для вас цей день обміну, таким, як ви уявляли?

– Напевно, кращим, ніж я уявляв. Ще у СІЗО у нас була така гра: «А що б ти зробив, коли тебе поміняють?» І кожен розповідав, що б він зробив. Такі собі казочки, які ми розповідали, щоб хоч якось провести час у полоні.

На волі – кольори інші, настрій інший, дихається по-іншому, коротше, це зовсім інший ти. Ставлення до багатьох речей змінилося кардинально, якщо чесно.

– Мабуть, тільки людина, яка втратила свободу, може потім нею так насолодитись по-справжньому. Опишіть перші миті в Україні.

– Так, так. Я – серед своїх, купа побратимів. Ми всі сіли в автобус і вже їдемо. Люди стоять із плакатами, з прапорами. Легенький шок, але це такий приємний шок, коли розумієш: все, от зараз життя тільки починається.

– Ви вже вичерпали це відчуття чи воно досі з вами?

– Ні, звичайно, досі. Я сподіваюсь, що воно ще довго буде зі мною.

– Ви взагалі вважаєте себе улюбленцем долі? Бо ваша історія, мабуть, варта якогось фільму.

– Улюбленець долі… Ні. Я думаю, що просто ще не встиг зробити те, для чого я запланований у цьому світі, розумієте?

Тому є куди йти, є чим займатися. Єдине – вчасно зрозуміти, чи це воно, те, чим я маю займатися, і що я мушу ще зробити, встигнути.

– Ви вже зрозуміли для себе це?

– Ну, виграти війну нам треба. Хоча б так. А все інше вже буде.