З кінця жовтня минулого року спочатку американські й британські, а потім світові ЗМІ почали повідомляти про дедалі небезпечнішу концентрацію російських військ біля східних кордонів України, в Криму, на межі з Білоруссю. Згодом небезпеку визнали і розвідувальні служби у Києві. Солдат, танків і ракет з кожним днем ставало усе більше.

На закиди Москва відповідала зверхньо: це наша національна територія, свої війська розташовуємо де хочемо.

Ультиматум Кремля та реакція Заходу

В грудні керівництво Російської Федерації передало в штаб-квартиру Північноатлантичного договору та президентові США жорстко сформульовані вимоги докорінним чином змінити їхню безпекову політику. На цих погрозах, які, до речі, було за пару днів оприлюднено в ЗМІ, розлого зупинятися не варто – вони відомі усім.

Вимагають демонтувати НАТО до кордонів 1997 року, дати (письмові!) зобов’язання не приймати в Альянс Україну, і це окремим пунктом, припинити і не планувати військову діяльність в Центрально-Східній Європі, на Кавказі, у Центральній Азії. Умови слід прийняти «негайно» і «в письмовій формі».

Ультиматум об’єднаному Заходові не містить якихось обіцянок з боку Москви, отже усі згадані землі і держави, за її логікою, стають сферою впливу Кремля. Взамін РФ обіцяє «не доводити справу до військового протистояння та збройного конфлікту».

Реагуючи на загрозу, американська сторона відряджала до Москви одного високого представника за другим, і навіть погодилася на відео-зустріч та телефонну розмову між президентами Америки та Росії.

Врешті погрози, шантаж, зростаюча невизначеність, тривога за долю України призвели до серії дипломатичних зустрічей на рівні США-Росія, НАТО-Росія і спеціального засідання в Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

В усіх випадках російська сторона наголошувала, що неприйняття України в НАТО і абсолютна відсутність представників Альянсу на її території є фундаментальною умовою деескалації напруженості.

Українському суспільству було важливо почути, що нахабні зазіхання її могутнього сусіда (в офіційній термінології – країни-агресора) відкидалися всіма учасниками зустрічей та переговорів з боку євроатлантичного товариства.

Що робить Україна, щоб стримати агресора?

Водночас виникало питання: а що зробили ми, наші урядовці, дипломати, громадянське суспільство, щоб втримати РФ від нового вторгнення?

Президент України спілкувався з американським, французьким, британським, німецьким колегами, відвідував важливі столиці, приймав поважних гостей і демонстрував їм нашу рішучість зі зброєю захищати суверенітет і незалежність.

Міністр закордонних справ, уся дипслужба України тиражували ці меседжі 24 години на добу, спростовуючи російську пропаганду і доводячи справедливість української позиції.

Найбільше присвятилися ті, кого ми називаємо захисниками Вітчизни.

Від бійця у траншеї до недавно призначених міністра оборони та головнокомандуючого (як шкода, що тільки зараз вони замінили недолугих попередників), уся збройна вертикаль напружилася і зосередилася у готовності дати відсіч.

Отож і керівництву держави, і дипломатам ставало легше крити московські погрози і збивати панічні настрої вдома і у світі.

Чи можна було б краще? Аякже!

Можна було б:

• активізувати реформу судочинства,
• припинити судове переслідування політичних опонентів,
• не доводити до арештів власності металургійного гіганта Арселор-Міттал,
• завершити епопею з відшкодування активів Приватбанку,
• не вичавлювати з України великого канадского інвестора у сонячну енергетику,
• провести прозору приватизацію заводського комплексу «Більшовик» у столиці,
• активізувати вакцинацію,
• додати фінансів на Збройні і медичні сили і багато подібних речей по всій країні.

19 січня у київському інтерв’ю про це говорив держсекретар Блінкен. І наголосив: доля України у власних руках українців.

Чи має це відношення до протидії агресії, нового вторгнення? Безперечно!

«Телефонне право», зневага до закордонного інвестора та внутрішніх політичних опонентів, дрібне інтриганство, корупційна приватизація на тлі стрімкого зростання цін на енергоносії та продукти харчування знеохочують суспільство.

Відсутність справедливості, цієї основи довіри громадян до влади, породжує байдужість і відчуженість.

Саме розколу еліт, сум’яття у громадянському суспільстві, відстороненості людини від влади домагаються у Кремлі щоб вдарити по слабкій, розсвареній Україні.

Жодні, найдосконаліші дипломатичні переговори чи заклики до міжнародного співтовариства не спрацюють як бажається, якщо за ними нема національної єдності та зрозумілої стратегії.

Ворог біля дверей. Час на державне мислення і політичну відповідальність.

Андрій Веселовський – український дипломат, експредставник України при ЄС

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції