Після вечірньої поїздки президента Франції Емманюеля Макрона до Москви 7 лютого варто запитати, чому політики ЄС, які мчать до російської столиці, часто повертаються додому, піджавши хвоста, принижені Кремлем?
Чи пов’язано це з величезним дипломатичним досвідом і хитрістю Кремля, чи через відсутність хисту в європейських колег?
Це цілком може бути поєднанням того й іншого, але я хотів би додати до цієї суміші ще один аспект – «постполітичний» Європейський союз і притаманну йому нездатність боротися з чим-небудь антагоністичним, чи то всередині блоку, чи поза ним.
Важко не провести паралелі між московським візитом Макрона і візитом глави зовнішньої політики ЄС Жозепа Борреля до російського міністра Лаврова майже рік тому. Потім лунали гучні заклики до іспанця подати у відставку, зокрема від багатьох членів Європарламенту, які через кілька днів змусили його пояснити свої дії на пленарному засіданні.
Макрон не виглядав таким дезорієнтованим, як Боррель, під час його пресконференції, але було зрозуміло, що він залишив Москву без жодних конкретних результатів. На агресивну риторику і провокаційні заяви Путіна він не знайшов інших реплік, окрім того, що важливо підтримувати діалог, і він навіть виявив певну прихильність до інтересів Росії.
Звісно, небезпечно порівнювати статус Борреля і Макрона – перший необраний бюрократ, який очолює молодий дипломатичний корпус ЄС, другий – могутній президент другої за величиною, але, можливо, найбільш геополітично важливої держави-члена ЄС, обраного переважною більшістю його співвітчизників.
Але, враховуючи, що Франція зараз головує в ЄС, Макрон поїхав до Росії не лише від Франції, а й від імені ЄС.
І так само, як і Боррель, він вважав це неможливим завданням просто тому, що поїхав туди, не маючи нічого, щоб запропонувати, крім продовження діалогу з кількох питань. Це все, що ЄС може запропонувати сьогодні.
І це вказує на вкрай скрутне становище Брюсселя. Незалежно від того, хто ви, нехай навіть такий могутній, як Макрон, ви не можете впливати на ситуацію. Ви – один із кількох гравців у місці, де рішення не є простим.
Авторитарні лідери, такі, як Путін або президент Туреччини Реджеп Ердоган, знають це, так само, як і лідери всередині клубу, такі, як Віктор Орбан з Угорщини.
Франція є дипломатичним важковаговиком, але вона не може сама, як держава-член ЄС, накладати серйозні санкції на Росію, наприклад, відключити її від SWIFT або закрити газопровід «Північний потік-2», чи навіть накласти санкції проти російських олігархів та їхніх сімей. У нього точно маленький кнут і черствий пряник.
У НАТО, іншій інституції, пов’язаній консенсусом, картина така ж. Незважаючи на те, що США є непропорційно та надзвичайно потужними в цьому клубі і можуть до певної міри схилити союзників до своєї волі, вони поки що не змогли отримати План дій щодо членства (ПДЧ) для України чи Грузії. Також вони не змогли переконати всіх, що лідери Києва та Тбілісі мають відвідати саміт НАТО в Мадриді в червні.
Або просто подивіться на Британію. Brexit може зробити країну біднішою, але він також зробив її спритнішою в усьому: від вакцинації проти COVID-19 швидше, ніж у ЄС, до розробки та впровадження власних санкцій, хоча вони, звичайно, не мають укусу такої ж сили, як ухвалення їх 27-ма країнами ЄС.
Ми знову повертаємося до ЄС і його неспроможності бути геополітичним у будь-якому сенсі. І як мені одного разу сказав один досвідчений дипломат: «Це так задумано. ЄС – це один гігантський мирний проєкт. Він не веде війни. Ми робили це століттями, а тепер просто зустрічаємося і розмовляємо один з одним до смерті».
Це трохи нагадало мені великі саміти ЄС. Найважливішим аспектом часто є не сесії, коли всі 27 глав держав або урядів перебувають у залі і читають заяви, а швидше те, що називається «сповідальниками» – дуже приватна розмова між прем’єр-міністром або невеликою групою прем’єрів і президентом Ради ЄС. Подібно до сповіді перед католицьким священиком, це момент, коли ви говорите про все, що турбує вас вдома чи деінде.
Сьогодні люди можуть не ходити до церкви, щоб сповідатися надто часто, принаймні у великій частині Європи, але, вивчаючи політику ЄС, один з моїх професорів дав набагато більш сучасну характеристику клубу: дивіться на нього як на кушетку психолога!
Ви приходите туди зі своїми занепокоєннями і турботами, а психолог не дає наказів, а лише ставить запитання та ввічливо вказує, що і як ви можете покращити. Але це працює лише в тому випадку, якщо ви хочете вислухати і змінитися.
Отже, для ЄС цілком нормально ходити і проповідувати те, як йому вдалося змусити Францію та Німеччину раз і назавжди примиритися. Або як Іспанія, Португалія та Греція скинули пута диктатур і тепер закріпилися в демократії та відносному процвітанні у клубі. А також – як його східні члени користуються всіма перевагами членства після десятиліть комуністичного ув’язнення.
Усе побудовано на роках кропіткого компромісу та діалогу!
Усе це спрацювало, коли ЄС зростав економічно та політично, а ліберальна демократія була звичайною справою. Але оскільки історія, а разом з нею і геополітичний світ змінюється з приходом путінської Росії та Китаю, відповіді виявляються недостатніми.
Як зовні, так і все більше навіть всередині клубу, де все ще домінує політична культура раціонального діалогу та компромісу. І це справедливо навіть для красномовного й енергійного француза, чиє сходження до влади колись порівнювалося з приходом всемогутнього римського бога Юпітера.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
