Коли 24 лютого призначена для Одеси російська ракета влучила в Хаджибейський лиман у межах міста, Сергій швидко зібрався і пішов не до військкомату, а одразу попрямував до Регіонального управління Морської охорони Держприкордонслужби. «Вирішив, що у плавскладі на кораблі від мене більше толку. Хоча був готовий йти з автоматом куди накажуть», –згадує старший лейтенант-морський прикордонник з позивним «Штурман». В недавньому минулому – завзятий яхтсмен.
Настане день, коли прізвища та назви можна буде оприлюднювати. Як і виносити на загал деякі трагічні деталі першого – найважчого тижня великої війни. Того самого, коли одеситів постійно попереджали про «високий ризик висадки ворожого десанту», і місто стрімко обросло протитанковими їжаками та блокпостами.
Сергій на псевдо «Штурман» мобілізувався. Був призначений помічником командира одного з кораблів Одеського загону Морської охорони.
– Сам командир корабля значно молодший за вас, так? Непорозумінь між представниками різних поколінь не виникає?
– Деякі офіцери взагалі молодші за моїх дітей. Але комунікуємо нормально, думаємо в одному напрямку. Я довго був цивільним. Молоді командири краще знаються на нюансах прикордонної служби, передусім на морі.
Уродженець Запоріжжя, за часів СРСР Сергій закінчив Каспійське вище військово-морське училище (нині цей навчальний заклад у Баку називається Азербайджанським – ред.). Любов до моря привела до Одеси в 2009-му. Мав невеликий бізнес, яхтинг перетворився у хобі. Отримав чималий досвід управління катерами та буксирами. Став капітаном яхти. Ходив як на моторних, так і на парусних до Туреччини, Греції.
«Дружина називає мене crazy за те, що у морі – навіть посеред 5-метрових хвиль – за штурвалом яхти я відпочиваю», – зізнається офіцер.
Сергій розповідає:
– На початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, коли я вдягнув військовий однострій, то сім’я евакуювалася. Щоправда, невдовзі повернулися з-за кордону – не змогли там.
Різні дні траплялися за ці понад 7 місяців масштабної війни. Й тривожні – коли готувалися до найгіршого для Одеси сценарію, й щасливі – коли вперше побачили над морем наш, а не ворожий літак.
– З відкриттям «зернового коридору» в серпні роботи у морських прикордонників побільшало?
– Звісно. Забезпечувати догляд суден, які заходять в територіальні води України, це є повноваженнями Морської охорони Державної прикордонної служби.
– Ви маєте досвід служби військовим моряком. У Морської охорони своя специфіка?
– Багато чого необхідно знати із законодавства: права та обов’язки суден, що заходять до нас, правила проведення огляду суден – все ж це практично міжнародні відносини.
– Моряки здебільшого забобонні. Заступаючи знову і знову на бойове чергування, про що думаєте?
– Обов’язково спілкуюся із дружиною. Згадую дітей, онучок – вони у мене народжені в Одесі, тому вже справжні одеситки. Думаю про те, що пішов на військову службу саме заради них. Задля того, щоб всі воєнні випробування закінчились на нашому поколінні, а не перейшли наступному. Їм справ вистачить – країну доведеться відбудовувати.
– З тими, з ким колись навчалися в Баку, стосунки збереглися?
– Спілкуюся виключно з тими, хто підтримує Україну в нашій боротьбі проти російської агресії. У 2014-му після Криму декого з кола старих друзів довелось відсіяти. Бо невиправні, невиліковні. Не хочуть думати.
– Тисячам моряків цивільного флоту призовного віку дозволено залишити Україну для роботи за кордоном. І хоча процес нині загальмувався, взагалі чи є правильним таке, як вважаєте? Бо хтось воює, а хтось в цей час заробляє.
– Як на мою думку, морякам потрібно дати можливість ходити в рейси. Знаю багатьох – заробленими грошима вони не тільки сім’ї годують, а й армії суттєво допомагають. Так від 2014-го року мій знайомий не один БТР відремонтував і повернув на фронт.
