У 1999 році політичні опоненти президента Білорусі Олександра Лукашенка почали зникати. Це ‒ Юрій Захаренко, Віктор Гончар та Анатолій Красовський. Їхнє викрадення досі не розслідувані. Тіла жодного зі зниклих досі не знайшли.
- Юрій Захаренко. У 1995-1996 роках був міністром внутрішніх справ Білорусі. У 1996 році президент Білорусі Лукашенко відправив Захаренка у відставку. Невдовзі ексміністр МВС став одним із лідерів білоруської опозиції. До нього масово почали приєднуватися білоруські офіцери. Увечері 7 травня 1999 року Юрія Захаренка викрали і вивезли у невідомому напрямку.
- Віктор Гончар. Після перемоги на президентських виборах у 1994 році Лукашенко призначив Гончара віцепрем’єром. Та згодом той почав критикувати новообраного президента. Невдовзі Лукашенко зняв Гончара з посади. У 1996 році білоруський парламент обрав Гончара головою Центральної виборчої комісії. Опозиційний політик не визнавав референдум, який давав Лукашенкові необмежену владу та додавав ще два роки до президентського терміну. Замість Гончара Лукашенко, всупереч чинній Конституції, призначив нинішню голову ЦВК Лідію Єрмошину. Хоча референдум проходив із великими порушеннями і не був визнаний міжнародною спільнотою, Єрмошина його результати затвердила. Гончар почав збирати докази узурпації влади Лукашенком. 16 вересня 1999 року, за три дні до їх оприлюднення, Віктора Гончара викрали. На основі зібраних документів хотіли оголосити імпічмент Лукашенку.
- Анатолій Красовський. Разом із Гончаром 16 вересня 1999 року зник і бізнесмен Анатолій Красовський. Він був другом Гончара і фінансував опозицію.
- Дмитро Завадський. У 2000 році зникнення продовжилися. 7 липня телеоператор Дмитро Завадський вирушив на службовому автомобілі до аеропорту «Мінськ-2» зустрічати свого колегу Павла Шеремета. Пізніше його порожній автомобіль знайшли біля летовища. Але тіло журналіста не знайшли досі.
- У 2001 році кандидат у президенти від білоруської опозиції Володимир Гончарик опублікував рапорт начальника кримінальної міліції Білорусі Миколи Лопатика. В ньому він доповідав: до планування убивств опозиціонерів причетне вище керівництво країни, а саме: тодішній голова Радбезу Віктор Шейман. Також був опублікований рапорт полковника Олега Алкаєва. У 1996-2001 роках він був начальником СІЗО №1 у Мінську, де відповідав за виконання смертної кари. Алкаєв стверджує, що у день зникнення опозиціонерів видавав спеціальний «розстрільний» пістолет. Робив це на прохання очільника МВС Юрія Сівакова.
- Слідчі білоруської прокуратури Дмитро Петрушкевич і Олег Случек, які втекли за кордон, у 2001 році розповіли, що вбивства Юрія Захаренка, Віктора Гончара та Анатолія Красовського здійснив так званий «Ескадрон смерті». Його командиром називали Дмитра Павличенка. Офіційно він керував «СОБРом» (спеціальний загін швидкого реагування) ‒ спецпідрозділом у складі МВС Білорусі. Із подачі білоруського КДБ та за підтримки Генеральної прокуратури Павличенка затримали. Але майже одразу відпустили. Генерального прокурора Олега Божелка і голову КДБ Володимира Мацкевича Лукашенко зняв з посад. Натомість керівником ГПУ призначив Віктора Шеймана.
- У 2019 році колишній боєць «СОБРу» Юрій Гаравський зробив сенсаційну заяву Deutsche Welle. Він стверджував, що входив у так званий «Ескадрон смерті» під керівництвом Дмитра Павличенка та брав участь у вбивстві Юрія Захаренка, Віктора Гончара, Анатолія Красовського. Гаравський говорить, що опозиційних політиків особисто вбив Дмитро Павличенко. Колишній командир «СОБРу» це спростовує.
- Олександр Лукашенко стверджує: вбивати нікого не наказував. «Я ніколи в житті не давав і давати не буду такої команди. Відповідь проста. Навіщо це мені треба було. Навіщо?! Що змінилося, якщо в Білорусі не стало двох-трьох людей? Тим більше оператор, про якого говорять. Діма Завадський, який загинув», – сказав він в інтерв’ю «Еху Москви» майже одразу після появи розслідування Deutsche Welle.
