Ось уже майже рік окуповані частини Донеччини і Луганщини, де діють угруповання «ДНР» та «ЛНР», нібито стали частиною Росії. Восени минулого року захоплені частини України оголосили приєднаними до РФ. Президент Росії Володимир Путін та віддані шанувальники «русского мира» – ватажки угруповань «ДНР» та «ЛНР» – Пушилін і Пасічник, а також окупаційних адміністрацій, призначених для Херсонської та Запорізької областей – Сальдо та Балицький, підписали так званий «договір про вступ до складу Росії нових територій». Людям в окупації обіцяли, що як тільки вони отримають паспорти РФ, так одразу ж це принесе їм ті ж блага, які є у будь-якого громадянина Росії. Але що насправді принесла Росія на окуповані території?
Життя на окупованій частині Донбасу загалом можна назвати «днем бабака». Рік у рік проблеми все ті ж: грошей немає – ціни зростають. За даними джерела проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» лише за 2023 рік комуналка, паливо та сфера послуг стали дорожчими на 20 відсотків. За ними непродовольчі товари підскочили на 17, а їжа на 10 відсотків.
Доброволець ЗСУ із позивним «Східний» знає про життя в окупації як ніхто інший. Він прожив понад 8 років у захопленій Кадіївці, колишньому Стаханові – маленькому містечку Луганської області. Весь цей час він вів проукраїнський твіттер і передавав українським спецслужбам докладну інформацію про військові об'єкти та вогневі точки бойовиків російських гібридних сил.
«Як там взагалі мій звичайний день розпочинався. Виходячи ранком з дому ти бачиш там 3 картини основних – це черга військових, російських окупантів до поліклініки на медогляд, черга старих людей за соціальним хлібом і черга за тим, щоб набрати води. Проблема з водою, до речі, і зараз у моєму рідному місті актуальна, там уже більше місяця немає води взагалі. Її там дають на якийсь певний час і то, якусь руду. Хто взагалі налаштований проросійськи, вони вірили в те, що з приходом Росії все ж таки ця проблема вирішиться, а зараз вони більшою мірою обговорюють той момент, що навіть у роки АТО, хоч і були якісь проблеми з водою, але вони не були такими радикальними, як зараз. Здавалося б, прийшла Росія. Вона тут же кинулася робити якісь там дороги містом, але проблема з водою тільки погіршилася. Люди максимально обурені. Вони не розуміють, чому така «велика» Росії не може цю проблему вирішити. Всі проблеми залишаються нагальними, в принципі, це тотальне безробіття, ніякі робочі місця Росія не створює», – каже «Східний».
На ті робочі місця, які десь і є, переважно працювати приїжджають росіяни. А місцевим в окупації, якщо й дають роботу, то платять у рази менше. Наприклад, за даними наших джерел, на Донецькій залізниці зарплати трохи вищі за 24 тисячі рублів – це близько 10 тисяч гривень, тоді як на аналогічній роботі в Росії розцінки вищі вдвічі. А на деяких заводах та підприємствах у 2023 році люди взагалі зарплату не отримували, кажуть наші джерела.
«Наскільки я знаю, справді робочих рук не вистачає, і дуже активно вербують по всій Росії, заманюють великими грошима. Є люди, які в цьому зацікавлені, які їдуть туди працювати, і це стосується і чиновників, лікарів, вчителів і, власне, я думаю, якихось роботяг теж», – каже незалежний журналіст, політолог Контстянтин Скоркін.
Але виявляється, у масового завозу роботяг є ще й інша мета. І вона зовсім не на користь місцевих.
«Вони не зацікавлені у відбудові, вони зацікавлені в тому, щоб там була «сіра зона». Вони, власне кажучи, збираються там зробити буферну зону. Для відбудови так, вони завозять населення з депресивних територій Росії. Їм платять відповідно більш менш нормальну зарплату, але це знову ж таки відбувається не для відбудови території. Це відбувається для асиміляції якоїсь, це відбувається для того, щоб населення, яке приїхало з Росії, воно там домінувало. Вся окупована частина Донеччини і Луганщини існує до сьогодні лише завдяки тим фінансовим надходженням, які надходять з країни окупанта, свого фінансування, більш менш нормального забезпечення в них уже давним-давно не існує. Вони знищили всю промисловість, вони знищили якісь сільськогосподарські підприємства, які там ще трошки були. Тобто повноцінної економіки в них немає. Вони існують лише за рахунок дотацій і нормально там можуть жити лише ті люди, які працюють в бюджетній сфері і які отримують зарплату від країни-окупанта», – каже представник Головного управління розвідки (ГУР) Міноборони України Андрій Черняк.
Про те, що насправді відбувається в окупації, як не дивно, почали розповідати й самі російські пропагандисти – один із них так званий «розгніваний патріот» Віталій Калашніков. Нещодавно він з'їздив до окупованої Тошківки на Луганщині і записав напрочуд об'єктивний репортаж.
«Тут, у Тошківці, було 4 тисячі мешканців, зараз 170, із них 60 взагалі не мають жодних засобів для існування. Люди тут кажуть, я чув таке: від чого ви звільнили нас? Від наших будинків? Від наших зарплат, від нашого життя? Ми фактично їх не звільняємо, ми їх караємо», – розповідає у своєму фільмі пропагандист.
З очевидних причин вирушити до окупованих міст самостійно – ми не можемо, як і знайти тих, хто б допоміг нам щось там зняти. Тому ми поговорили з російським документалістом Олександром Штефановим, який побував у Маріуполі вже двічі, а також з'їздив до окупованого Донецька та зняв документальний фільм із промовистою назвою «Звичайна денацифікація».
«Зазвичай, поїздки до «ДНР» (на окуповану частину Донеччини, де діє угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним – ред.), принаймні після 24 лютого, це прерогатива державних пропагандистів, військових пропагандистів. А тут же вийшло, на мій погляд, показати саме ось це ось модне слово, яке всі не любили на початку війни, що все не так однозначно. Що можна поїхати та знайти людей, які підтримують Україну. Що можна поїхати [на окуповану частину Донеччини] і побачити, що насправді неприйняття результатів «спеціальної військової операції» («спеціальною військовою операцією» в Росії називають масштабну війну проти України – ред.) там набагато вище, ніж у середньому по Росії. Що можна поїхати та побачити наочно те, що принесла «спецоперація» місцевим жителям. Що можна поїхати і, наприклад, у лоб зустрітися з фактом, який якось звичайному росіянину він ламає пропагандистську картину світу. Ти приїжджаєш [на окуповану частину Донеччини] і розумієш, що все ще багато людей отримують українські пенсії та соціальну допомогу. А якщо це озвучувати на широку аудиторію, то виходить якось для російського провоєнного обивателя це дивно, тому що нібито прийшли захищати від «геноциду» і наскільки відомо російському провоєному обивателю під час геноциду – пенсії, соціальну допомогу не платять тим кого геноцидять. Зазвичай це працює інакше», – розповідає Олександр Штефанов.
Російський документаліст додає, що на окупованих територіях живуть по «специфічних» законах.
«Я пам'ятаю, що мені навіть дівчина, котра підтримувала «Донецьку народну республіку» («Донецька народна республіка» – назва угруповання, що діє на окупованій частині Донеччини і визнане в Україні терористичним – ред.), говорила, що головна проблема, що немає закону. Просто ось буквально промовляла саме цю проблему. Тобто те, що вони цінували у 13-му році, що у них було у 13-му році і відібрали у 14-му, що у 13-му році, при всіх мінусах, закон був. Була держава. Погана, добра, проблем була купа, всі розуміли ці проблеми, але це була держава, а не Сомалі. Якісь там зачатки законності є. Але загалом, звичайно, силовик на цих територіях – це людина іншої касти. Ось саме так, тобто ця територія, на якій воєнний стан, територія з неймовірною силою цих самих силових відомств, і будь-який конфлікт у цивільної людини з людиною не цивільною – силовиком, буде вирішено на користь силовика», – продовжує Штефанов.
Яке ж майбутнє чекає на нині окуповану частину Донбасу? Це залежить – чи звільнять його від «русского мира» чи ні. Тому що як «додаток» до Росії окупована частина Донбасу стане лише черговим бідним депресивним регіоном, яких там і так вистачає, вважають експерти, з якими ми говорили. Частину захопленої української території Кремль може перетворити, наприклад, на якусь зразково-показову вітрину, як свого часу вчинили з Грозним у Чечні, відновивши місто з руїн. Але одне місто – це лише ширма, картинка для обивателів. А що ховається за цією ширмою?
