Столичний мільйонер, а нині – командир підрозділу БПЛА. Як він потрапив на фронт? Як це – покинути яхту, дім, сім’ю і піти на війну? Чи можна змиритися із смертю, яка чатує скрізь? Що означає бути солдатом? Чи залишилася віра у завершення війни?

Радіо Свобода поблизу фронту побувало в гостях у колишнього столичного забудовника та бізнесмена Іллі Ліфа, який захищає Україну у 49-му окремому штурмовому батальйоні «Карпатська Січ».

«Я – єврей у націоналістичному батальйоні, тому не знаю, кого тут притісняють», – каже Ілля Ліф із позивним «Ізя». Він столичний бізнесмен, який долучився до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

До війни Ілля займався нерухомістю, мав кавовий бізнес. Мав власну яхту, якою подорожував морями. Каже, оперував сотнями тисяч доларів і «завжди мав тисячу доларів на цукерки». Крім того, Ліф захоплювався авіамоделюванням.

Життя, каже він, загалом складалося непогано..., до 24 лютого 2022 року.

– Я, якщо чесно, не вірив, що може бути війна. Зранку «загуглив» – дійсно війна. Навколо всі метушаться. Я – насправді дуже лінива людина. Готовий був померти, лише б без цього «двіжу». Тому пару днів попереміщався між своєю хатою і батьками, потім вивіз сім’ю до кордону і повернувся. Десь через місяць я вже був на фронті.

– Чому повернулися? Певно, могли б разом із сім’єю виїхати?

– Перше – мене дратувало, що мені довелося вивезти свою сім’ю. Друге – що я буду жити без сім’ї і коли я з нею побачусь, невідомо. Третє – я точно розумів, що я свою країну примусово не хочу покидати, і не буду. Такий у мене характер. Я дуже не люблю, коли мене щось змушують робити. Тож, що мені залишилося робити? Повертатися і воювати.

Ілля мав можливість покинути країну і грошей було достатньо. До повномасштабної війни, каже він, оперував сотнями тисяч доларів. Катався на яхті від Босфору і Дарданелл до Мармурового і Чорного морів.

– Я б не розділяв бідних і багатих. Абсолютно всі ми є люди. Хто цього (багатства – ред.) хоче, хтось не хоче. Є багатші і бідніші за мене люди. У кожного свої прагнення та цілі.

Я міг спокійно мати яхту і ходити у рваних шортах. І абсолютно це не заважало мені спокійно жити. Як і на війні – я б не ділив людей на багатих і бідних. На війні ті люди, які можуть і хочуть принести користь.

На війні є, я так само знаю, і багатші за мене люди, які мають, можливо, мультимільйонні статки. Вони теж на війні. У мене багато заможних друзів, які перебувають на війні і не відкуповуються, хоча мають таку можливість.

Коли я йшов воювати, я керувався тим, що побачив, що відбувається навколо. Це масовані обстріли: коли руйнуються цивільні будинки, де явно немає ніякої військової інфраструктури. Навмисно вони влучили чи ні – байдуже. Я кажу, цільтеся краще тоді. Цивільні тут до чого? Це десятки, сотні, тисячі життів. Якщо вони стріляють по моїх будинках, по моїх рідних, то за що мені їх любити? Замість того, щоб займатися своїми справами, бути із сім’єю, я лажу по окопах, чумазий, як бомж. Все дякуючи їм! То яка може бути тут любов.

Ми сідаємо у праворульний кросовер із Іллею і надвечір рухаємося до точки, де тренуються пілоти. Ми проїжджаємо деокуповані території Донецької області, які звільнили ще в 2022 році. Сліди війни заплямували цю землю надовго. Тут і досі в повітрі панує загроза повторної окупації. Щоб цього не трапилося, бійці відточують навички тримати оборону за останнім словом технологій.

Пілоти, до яких ми їхали, планують через кілька днів рушити на бойову роботу.

– Все наближено до реальних умов. Вони самостійно обирають позицію, укриття. Розгортають зв’язок і наземні станції. На все у них 15 хвилин.

Ілля ставить таймер – 15 хв. Бійці метушаться, кожен займається своїм ділом. Один розгортає систему зв’язку із дроном, інший встановлює старлінк. Пілот наводить лад із технікою в укритті. За якийсь час з'являється ціль – необхідно її уразити. На справжній бойовий дрон чіпляють імітаційні боєприпаси: палка, порожня пляшка з-під енергетика чи шматок металу, зроблений у вигляді боєприпасу.

Дрон злетів. Кілька хвилин і снаряд застромлюєтья у землю, за кілька сантиметрів від камери, яку ми завчасно туди поставили.

– Це у мене не було можливості. Все на своїй шкурі. Спочатку просто з пультиком і по кущиках бігали. А у них уже є змога підготуватися правильно. Тепер у мене веселе життя (сміється – ред.). Вчу студентів, але за них дуже переживаю. На жаль, не всі історії дуже гарно закінчуються. Коли ти їх навчаєш, в них душу вкладаєш, то буває, звісно, боляче.

​Військові користуються сучасними технологіями і щоразу їх модернізують, пояснює Ілля.

У них своя система зв’язку пілота з дроном, свої підходи для вогневої роботи, які відповідають сучасним реаліям війни, свої системи радіоелектронної боротьби. Все це, звісно, готується у польовій лабораторії, яку розгорнули за лічені десятки кілометрів від фронту. Там дрони тестуються, модернізуються і будь-яке проблемне питання вирішується в режимі онлайн.

– Я – керівник підрозділу, який забезпечує ремонт, розробку техніки, яка вміє літати, розвідувати, бомбити, вражати цілі. Так само ми обслуговуємо засоби РЕБ (засоби радіоелектронної боротьби – ред.), створюємо їх та ремонтуємо. Із основного наш підрозділ здатен виготовляти дрони власного виробництва, які більш ефективні, більш якісні, більш точні, швидші.

Я вважаю, що на сьогодні і в нинішніх реаліях, вести війну без дронів просто неможливо.

Ну, скажімо так, в житті все можливо, але якою ціною. Якщо ми кажемо, що ми – цивілізована нація, а я нас такими і вважаю, то у нас життя стоїть завжди в пріоритеті.

Життя військовослужбовця – це одне з найціннішого, що ми маємо. Тому без дронів неможливо. Дрон – це не життя, скільки б він не коштував. Ти жодними грошима для сім’ї не оплатиш втрату: наскільки буде позбавлене твоє тіло емоцій, душі, всього на світі. Дрон цього не має.

Від початку повномасштабної війни Росії проти України, каже Ліф, «не все так солодко було», хоча війну загалом не назвеш «солодкою». Бої тоді були важкими, а технології – обмежені, як і навички та ресурси. Доводилося часто у вкрай складних умовах робити свою роботу.

– Перший, такий конкретний бойовий вихід був у Вірнопіллі (Харківська область, неподалік від Барвінкового. На весні та влітку 20202-го підрозділ «Карпатська Січ» в складі 93-ї окремої механізованої бригади воював на цьому напрямку). До цього все було дрібним. У Вірнопіллі це була розвідка. Нам дали сектор. Бракувало розуміння, де що розташоване. Перший політ в бойових умовах, коли щось туди-сюди над головою літає, десь поруч приземляється. Вже другий бойовий вихід був більш яскравим.

Ми засіли під кущиком, завдання – розвідка наступальних дій. Тоді уже було зрозуміло, куди необхідно летіти. Куди дивитися, що вивчати. Під час роботи нас помітив танк, швидше, ніж ми його. І вже коли повертався дрон, а я його ніколи не кидав, я йшов по нього… Добре, що тоді був досвідчений побратим, який підказав, як краще себе поводити. Він вклав мене додолу, під кущик. Всі прилягли. Ще кричали мені: кидай того дрона. Я ще коли садив дрона, бачив, як поруч розриваються снаряди й пролітають осколки. І все так дуже поруч. Це було, певно, везіння, чи, можливо, доля.

Чи є страхи? Ілля не зізнається. Можливо, десь у глибині душі вони є, та тут, на війні, каже, все давно притупилося. Страх смерті знижується, а у щось глибоке і змістовне вірити стає складніше. Однозначно, каже, війна його змінила. Хоча, як тут не змінитися:

– Я зрозумів для себе точно, що стільки грошей мені вже не потрібно. Змінилися цінності, цілі. Звісно, я не знаю, як воно буде, коли війна скінчиться. Та станом на зараз я зрозумів цінність – проведення часу із сім’єю. Для мене важливо бути просто вдома і нічого не робити. Розуміти, що твоя дитина у сусідній кімнаті, і це уже приносить чимало задоволення. Чи коли твої батьки поруч. Навіть коли ти слухаєш їхні розмови на тлі, як радіо, не цікавлячись деталями – це все одно приносить задоволення. Я зрозумів, що цього раніше не було або ж я не цінував все це.

Раніше я гнався за новими проєктами, хотів щось створити, чогось досягнути. Але зараз, об’єктивно, війна – це великий удар для мого бізнесу. Щось зруйноване, щось недобудоване, щось ніколи не коштуватиме того, що туди вклав. Цілі і погляди, звісно, змінилися.

До прикладу, зараз із усіх сил збираєшся на бойовий вихід. Вийшов, попрацював – відпочив. Знову набрався сил, попрацював. Так день за днем. Але найскладніше, звісно – відсутність рідних поруч.

Моїй дитині буде 11 років. Три роки кудись зникли з її життя. Я дивлюся на свою дитину і не впізнаю її, бо вона зараз росте без батька… Сподіваюся, вона колись зрозуміє, що батько тут робить, і буде пишатися мною.

Хто в окопі не був, тому цього не зрозуміти. Холод, бруд, втома, постійні обстріли. Але, як би там не було, це – робота, каже Ілля:

– Я сприймаю це як роботу. Щойно скасують воєнний стан – у мене не буде цієї роботи. Я розумію, що не отримую задоволення від вбивств. Не знаю, може, є такі люди. Мені це ніякого задоволення не приносить. Але коли вбивають моїх побратимів, це викликає відчай, злобу, агресію. Тому у мене просто немає вибору.