Звернення президентів держав із нагоди тих чи інших важливих історичних подій – це завжди важливо. Чому? Бо в них у концентрованому вигляді представляють підходи до офіційної політики пам’яті, а конкретніше – бачення владою того, що ми називаємо ціннісними орієнтирами і пріоритетами, які мають єднати суспільство, ці звернення також – меседжі і для власних громадян, і до світу.
Президент України Володимир Зеленський 8 і 9 травня 2021 року виступив з двома Зверненнями. Обидва емоційні і проникливі, але якщо відкинути емоції і зосередитись саме на сенсах, виникають питання…
Перше. Президент справедливо говорив про потребу збереження пам'яті, про війну як лихо і трагедію, про українські жертви і про тих українців, які в лавах Червоної армії воювали проти нацизму – «абсолютного зла».
Все вірно, але для сучасної України і українців цих меседжів вже недостатньо. Нацизм – це абсолютне зло, каже президент. І з цим не можна не погодитись. І тут можна було би поставити крапку, якби Україна та інші країни Східної Європи не пережили страхіття панування сталінського режиму, який винищив десятки мільйонів людей і вчинив низку геноцидів. В тому числі – під час минулої світової війни, депортувавши кримських татар з тавром «народ-зрадник», західноукраїнські родини з тавром «бандерівці» та інші.
Так, ми маємо говорити про страшне обличчя війни, як явища. І побєдобєсіє – те, що спостерігаємо в сучасній Росії, де вже діти на сцені під час концерту постають в образах надгробків – не наш вибір. Але говорячи про українське сприйняття Другої світової, про перемогу, ми не можемо не говорити і про те, що ту страшну світову війну розв’язали два тоталітарні режими – не тільки гітлерівський, але й сталінський!
Сучасна Росія на законодавчому рівні пробує просто зараз заборонити говорити про це, навіть проєкт рішення до Думи вже подали. Євросоюз навпаки, чітко визначився з відповідальністю двох тоталітарних режимів – сталінського і гітлерівського. 8 і 9 травня – це дні, коли українська верховна влада повинна посилати чіткий меседж і українському суспільству, і світу, з ким ми: з Росією, яка воліє бачити «абсолютне зло» лише в нацизмі і на законодавчому рівні оберігатиме сталінізм, чи з Євросоюзом і сучасними європейськими цінностями?
Говорити про перемогу і 9 травня, без жодних згадок про Пакт Ріббентропа-Молотова і два роки союзницьких відносин між двома диктаторами, економічну співпрацю між СРСР і Німеччиною, замовчування, а отже й потурання СРСР нацистському антисемітизму, який став прологом до Голокосту – це невірно.
Друге. Звернення президента до суспільства в такі особливі дні має бути націлене на його консолідацію. Це зрозуміло всім, як і те, що в посткомуністичній і постімперській Україні все ще є чимало імперських лоялістів, для яких і «Україна – не та», і «українські герої – не ті», а ще є такі, які гордо називають себе «аполітичними», мовляв – нам байдуже до всіх, ми самі по собі.
То як консолідувати таке суспільство, апелюючи до минулої війни? Тут все просто: потрібні популяризація наукового знання і чіткі моральні орієнтири. Ясно, що були ті, хто воювали за свої родини і Україну, і воювали не тільки у складі РСЧА, а і в лавах УПА – і всі ці ветерани однозначно герої. А були в обох арміях і ті, які здійснювали воєнні злочини – на кшталт того, про що йшлося у нещодавній програмі Савіка Шустера. Такі є воєнними злочинцями і про них теж потрібно говорити і знати. Насамперед для того, аби глибше осмислити війну як трагедію і лихо.
СРСР паплюжив Українську повстанську армію, добиваючись цілком прагматичних завдань – це була «робота на консолідацію» совєтського суспільства і на відсікання тих, хто становив загрозу єдності комуністичної імперії. В цьому плані і логіка сучасної російської влади є цілком зрозумілою.
Але наша логіка, логіка сучасної України, безперечно, є абсолютно іншою: президент України був зобов’язаний згадати в переліку тих, хто боровся з німецькими окупантами, не лише бійців РСЧА, але і УПА. Говорити про це – означає прагнути консолідації українського суспільства, забути сказати про це – мимоволі підіграти російській пропаганді.
І третє. Напевно президенту України варто було би записати своє звернення на 9 травня не на другому поверсі Музею війни, не в залі з світлинами полеглих у Другій світовій війні. А на першому поверсі цього ж Музею, – де виставлені фото онуків ветеранів тої війни, які загинули у нинішній війні Росії проти України. Напевно місце біля фото цих загиблих героїв, а ще й відео з зверненнями їх нещасних дідів – ветеранів до своїх колишніх побратимів та з прокляттями до Путіна – було би більш відповідним до сучасної ситуації місцем.
Делікатність, дипломатія, обережність у висловах – це все правильно. Однак, говорячи про прагнення до миру, про День Перемоги і сучасні виклики, не можна не називати речі своїми іменами, обмежуючись еківоками і натяками. Україна веде війну, і Росія – агресор: це мало би чітко прозвучати в обох зверненнях президента. В такі дні владі треба бути гранично зрозумілою, і чітко називати речі своїми іменами.
Сьогоднішня Росія несе загрозу не лише Україні, але й усьому цивілізованому світу. І причиною цього є також те, що той другий злочинець, розпалювач минулої світової війни, парадоксальним чином уникнув лави підсудних, і прилаштувався до клубу Переможців.
І останнє, насправді найважливіше. Ці дні для того, аби пом’янути світлу пам'ять рідних. Мій батько, Анатолій Андрійович – не західняк, а корінний киянин, пройшов всю війну в лавах Червоної армії, був авіатехніком 2-ї повітряної армії, перемогу зустрів у Відні. Мій дядько Адріан загинув під час звільнення Одеси, а дід Андрій – в обороні Києва. Мої дід Яків, бабуся Ольга, і моя мама Клавдія Яківна пережили окупацію в Києві. Світла пам'ять і вдячність …
Владислав Гриневич – історик
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
