Колишній журналіст Афганської служби Радіо Свобода згадує напружену нічну поїздку через пункти пропуску «Талібану» під час втечі з Кабулу в Пакистан.
До кордону з Пакистаном ми поїхали посеред ночі. Це був найвдаліший час. У «Талібану» немає достатньо ресурсів, щоб забезпечити свої пункти пропуску необхідною кількістю людей. До того ж, мені було відомо, що їхній пристрій для розпізнавання відбитків пальців працює лише вдень. Там немає ні машин, ні людей.
Насправді дорога була настільки тихою, що стало навіть моторошно. Коли водій зупинився в одному місті, щоб помолитися, було чутно лише гавкіт собак вдалині.
Я запитав, чи можна включити музику, проте водій відповів, що, враховуючи те, що всюди «Талібан», це занадто ризиковано. Він просто сказав мені бути спокійним. В розпал повстання дорога була небезпечною, тому що таліби іноді стріляли з гір по машинах, особливо урядових. Подекуди, на нічній дорозі могли підстерігати крадії. Проте, з приходом до влади «Талібану» найбільшою загрозою стали бойовики угруповання «Ісламська держава».
По-дорозі ми проїхали кілька блокпостів. Не було ніяких попереджувальних знаків. Ти просто бачиш чоловіка на дорозі, який зброєю показує, що треба зупинитися. В деяких місцях, на посту був лише один член «Талібану». Можливо, інші спали. Я помітив їхні, накриті ковдрою, мотоцикли. Іноді, я бачив бойовиків, які самі були загорнуті в ковдри. Деякі слухали ісламські пісні чи читали Коран на своїх мобільних телефонах.
Це була не перша така поїздка для мого водія, тому він знав, як проїхати через блокпост. Він сказав нам прикинутися сонними, хоча ми були знервованими й спати зовсім не хотілося. У цей час представники «Талібану» заглядали в наші вікна і світили ліхтариком прямо в обличчя.
Фото з мого старого життя
Я працював на Radio Azadi (Афганська служба Радіо Свобода) і став відомим журналістом, але, після того, як мій колега Мохаммад Ільяс Дайїі був убитий під час вибуху автомобіля в листопаді 2020 року, мій батько наполіг, щоб я звільнився. Я пішов на роботу в проєкт World Bank. Робота ставала все небезпечнішою.
Зараз у Кабулі «Талібан» розшукує людей, які співпрацювали з американцями. Деяких журналістів вже ув’язнили, інші переодяглися в традиційний афганський одяг і намагаються вижити, продаючи на вулиці фрукти.
15 серпня Кабул впав настільки швидко, що зранку я пішов на роботу, а під вечір я та мої колеги вже знищували документи й тікали із офісу. Коли я та мої жінки-колеги добиралися додому, нам спало на думку, що для них необхідно купити шарфи, щоб жінки могли прикритися. Це було дуже незвично. Я бачив покинуту поліцейськими броньовану техніку. На вулицях було чутно плач людей та відлуння пострілів.
Коли я повернувся додому, то побачив свою маму, яка місця собі не знаходила, хвилюючись за мене.
Я згадую, як після того, як стало відомо, що президент Ашраф Гані втік із країни, я дивився на свою сплячу племінницю, яка й не усвідомлювала, що відбувається в нашій країні. Мені хотілося бути таким же наївним.
Тієї ночі сусід постукав у наші двері, щоб повідомити, що нам необхідно спалити свої документи, тому що представники «Талібану» ходять від дверей до дверей у пошуках тих, хто співпрацював із американцями та колишнім урядом. Я все знищив, а потім, не зімкнувши очей цілу ніч, слухав Ахмада Захіра, нашого найкращого співака, й чекав на чудо.
Вперше я вийшов на вулицю три дні по тому, щоб відвести свою племінницю в зоопарк. Коли талібанська вантажівка проїхала повз нас, я дуже злякався. Зоопарк розташований через дорогу від величезної військової бази, яку тепер використовує «Талібан». Тому, як тільки з'являється така можливість, бойовики приходять подивитися на тварин. Було надзвичайно цікаво спостерігати за ними. Із деякими командирами поруч завжди ходили красиві хлопчики.
Я бачив, як деякі бойовики дражнили ведмедя своїми пістолетами. Інші щось кричали леву та сміялися. За цим було соромно спостерігати. Один молодий таліб побачив двох ягуарів, ми називаємо їх «palang» перською, якого нещодавно привезли до зоопарку. Він запитав мене, як вони називаються. Він ніколи не чув про таку тварину. Певним чином, вони всі поводилися як діти: залазили на клітки, щоб роздивитися тварин. Вони були зачаровані цими створіннями.
Після цієї прогулянки, я не виходив із дому приблизно три тижні. Я відростив волосся та бороду, і коли, нарешті, я вийшов на вулицю, я був одягнений в традиційний афганський одяг. Я сам трохи був схожий на таліба.
Без можливості працювати, єдиним, що давало мені втіху, була фотографія. Кожного разу, як в голову лізло забагато думок, єдиним, що заспокоювало мене була можливість прогулятися провулками та вуличками, документуючи моменти із життя людей. Незадовго до цього я назбирав грошей та купив собі Canon 70D, але використовувати його було небезпечно, тому я тихцем фотографував мобільним телефоном.
Я спробував усе, щоб потрапити на евакуаційний рейс, але нічого не вийшло. Тим часом, ми бачили, як інші люди відлітали до безпечного місця. Це дуже підривало мій дух. Важко порахувати, скільки імейлів я надіслав. Державний департамент США отримав мою заяву про переселення в Сполучені Штати, але для того, щоб вони почали її розглядати, я повинен був перебувати за межами Афганістану. Це стало найбільшою перешкодою для багатьох із нас. І навіть у цьому випадку гарантій ніхто не міг дати.
Втеча до Пакистану – єдиний варіант. До того ж, я планував взяти із собою свою тітку, яка має серйозні проблеми зі здоров'ям, щоб вона могла отримати необхідне лікування. Це рішення виявилося вдалим.
Ми збиралися вирушити вночі. Я видалив все зі свого телефону, окрім фотографії своїх маленьких племінника та племінниці, яку я зробив на її день народження. Вона допомагала мені не забути про своє старе життя.
Вранці ми дісталися кордону й цілий день прочекали на холоді, пізніше, вже під вечір, таліби дозволили нам перетнути кордон. Деякі люди чекали цього моменту кілька днів без даху над головою, але побачивши, наскільки погано було моїй тітці, вони пропустили нас вперед. Здавалося, що таліби дуже співчутливо ставляться до хворих людей, особливо жінок. Це надзвичайно мене здивувало.
Як тільки я дістався Пакистану, моїм головним завданням було відвезти тітку в лікарню. Лише після цього в мене з'явився час, щоб зупинитися й зрозуміти, що відбувається. Я намагався бути щасливим, проте, чесно, це було складно. Я зрозумів, що тепер я буду сам в країні, де я нікого не знаю. Я залишив все позаду, навіть свій новенький фотоапарат, на який збирав гроші. Я не міг припинити думати про своїх племінників, які залишилися вдома.
Найкращим моментом у цій ситуації було, коли я зміг піти підстригтися, поголитися й знову побачити своє обличчя без бороди та кудлатого волосся. Я подивився у дзеркало й згадав: «Гей, я ж красень!»
Тепер у мене є короткострокова віза в Пакистані й необхідно чекати на розгляд моєї заяви про переселення в США. Процес може зайняти до 14 місяців, тому мені необхідно було вирішувати: чи залишатися в країні нелегально, чи знайти іншу країну, в якій можна було б перечекати. Проте, летіти в іншу країну з афганським паспортом складно.
Там, де я зараз перебуваю, для мене немає роботи, і я не довіряю місцевій поліції, тому більшість часу – сиджу в своєму житлі. Я виживаю на яйцях, а іноді й на бананах із молоком. Час від часу я виходжу, щоб купити якоїсь вуличної їжі. Тут є популярне місце, де заварюють чорний чай із молоком, і він неперевершений.
Кожного разу, як я думаю про те, що у моєї пакистанської візи спливе термін дії, моє серце поколює. Афганістан, де влаштували полювання на таких, як я, занадто небезпечний. Тому мені потрібно спробувати всі можливі способи, щоб вижити тут чи дістатися іншої країни.
Моя мета – стати кінорежисером. І в мене є талант до цього. Проте моя справжня мрія – одного дня повернутися в Афганістан, коли там настане мир, і показати світові нашу природу та наших людей. У нас є наша прекрасна країна.
