Російська армія наступає на Куп’янськ Харківської області. За даними українського аналітичного порталу DeepState, російські військові зайняли кілька північних районів міста. Українські військові борються з диверсійними групами.
У Куп’янську залишаються до тисячі місцевих жителів. Евакуацію вже зупинили, місто закрили на в’їзд і виїзд. Але з околиць волонтери ще можуть забрати тих, хто виходить із Куп’янська пішки.
Це бачили журналісти телевізійної та онлайн-мережі «Настоящее время», створеної Радіо Свобода для російськомовної аудиторії.
Євген і Микола – волонтери з Харкова. Вони їдуть у район Куп’янська на броньованому авто й дорогою пояснюють, чому, ризикуючи життям, вивозять людей.
«Я сам із Балаклії – міста, яке було під окупацією. Моя мама ледве виїхала, мені доводилося їхати під обстріли, щоб її забрати. Тому я, як ніхто інший, розумію людей, які там залишаються».
«Я багато чого побачив і зрозумів, що якщо не ми, то більше ніхто не вивезе людей. Шанс на життя, хоч і маленький, але його треба дати».
Заявок у волонтерів чимало, здебільшого – від родичів. Уже на півдорозі стає зрозуміло, що забрати всіх не вдасться: до деяких будинків під’їхати вже неможливо. Ситуація навколо міста змінюється стрімко. Одягнувши бронежилети та озброївшись детектором дронів «Чуйка», Євген і Микола влітають у небезпечну зону: «Усе, поїхали, тримайся міцно! Камеру краще на підлогу поклади, там вона хоч ціла залишиться». Дорогою отримують попередження, що біля Осинова «висить» FPV-дрон. Перечекавши небезпеку, група мчить на першу евакуацію.
– «Ви – Лідія Володимирівна? Евакуація, за вами».
– «Та ні, ну хто? Я не викликала!»
– «Але ж ви розумієте, далі сюди заїжджати буде вже непросто. Он люди чекають там, а ми туди доїхати вже не можемо. Вони просяться, а дістатися неможливо. Світлана Анатоліївна – заявниця, ваша донька, вона зустріне вас у Харкові».
– «То невістка. Ой, та хай вона. Я її не розумію, ту невістку…»
«У нас відмова. Жінку не зібрали, виїжджати не хоче», – констатують волонтери й залишають небезпечне місце.
«Таке буває теж. Яке відчуття? Розчарування… Ти ризикуєш життям, ти за них переживаєш».
«[Був] випадок у Костянтинівці — донька записала відео: «Будь ласка, мамо, тату, виїжджайте, хлопці привезуть прямо до мене». А вони у відповідь записали: «У нас усе добре, не хвилюйся, доню, ми тут залишимося». Практика показує, що скоро ми знову приїдемо до них».
– А ви приїжджаєте за тією ж адресою вдруге?
– А чому ні?
Ми щоразу наважуємося… Але в неділю почали бити вже капітальноЛюбов
У безпечній зоні засмучені волонтери перечікують авіаналіт і їдуть за наступними адресами. У якийсь момент детектор «Чуйка» починає часто пищати. Промчавши через поле, вони вриваються в село біля стратегічної для української армії переправи через річку Оскіл. «У дім! Швидко, заходь-заходь…»
Тут на Євгена й Миколу чекають Любов та її син. Жінка зі сльозами зачиняє хату. Каже: чекала до останнього.
«Ми щоразу наважуємося… Але в неділю почали бити вже капітально. Вранці було, о шостій. Це – три авіабомби. А вчора взагалі день страшний був», – каже Любов.
Її син слідує за волонтерами на власному авто. У багажнику – телевізор, зібрані напередодні речі, їжа. Біля сидіння – вогнегасник.
Розповідають же, що й привозять, і допомагають, і забезпечують житломЛідія
Дорогою в броньовик сідає ще одна місцева жителька – Лідія. «Нема квартири, нема», – крізь сльози каже вона. Побачила волонтерів і вирішила: це її шанс.
Лідія виїжджає практично без речей. Побачила волонтерів і вирішила – це її шанс. «Розповідають же, що й привозять, і допомагають, і забезпечують житлом. І продуктами, і гуманітаркою. У мене знайомі в Харкові пропонують: їдь, не бійся, ти не залишишся сама», – ділиться Лідія дорогою.
Усіх евакуйованих привозять до Харкова. Тут у спеціальному центрі людей реєструють, надають допомогу і, в разі потреби, селять у шелтери. У центрі працюють психологи, які підтримують людей. А волонтери вже планують наступну місію: «Коли ти бачиш емоції людей, яких забираєш, вони у відчаї, то не хочеться зупинятися. Хочеться тільки більше-більше-більше [працювати], щоб вивезти якомога більше».
