ЗАПОРІЖЖЯ – Їхнє завдання евакуювати поранених бійців, оцінити їхній стан, надати необхідну допомогу і транспортувати їх далі на стабілізаційний пункт (стабпункт). Поміж евакуаціями вони працюють з бійцями у приймальні, які облаштували у прифронтовій зоні. Туди ті можуть звертатись цілодобово, в будь-який час. Про життя в режимі нон-стоп Радіо Свобода розпитало медиків з евакуаційної групи медичної служби 141 окремої піхотної бригади під час візиту до їхньої приймальні поряд з лінією фронту на Запорізькому напрямку.
Коли дуже тихо, воно теж так не окейВійськовослужбовець Андрій
«Це, мабуть, найрадісніші моменти, коли нема звернень, коли у всіх все добре?» – запитую у військовослужбовця медичної служби 141 окремої піхотної бригади на ім’я Андрій.
Зараз у медиків нема відвідувачів – та з’явитися ті можуть будь-якої хвилини.
«Коли дуже тихо, воно теж так не окей», – каже Андрій.
Дрібні речі побутові і відволікають, бо інакше тут можна сидіти і так себе загнати, що капецьВійськовослужбовець Андрій
І пояснює: «Є ж певна закономірність: тихо – то скоро можливо буде голосно. І тому, якщо дуже тихо, то воно теж якось гнітить. Коли воно десь бахкає на фоні – ну, то добре. Особливо коли наші стріляють, то взагалі прекрасно».
З побратимами займається евакуацією поранених на стабпункт.
У когось щось болить – вони стараються їхати одразу до насВійськовослужбовець Віталій
«Є медики, які працюють безпосередньо на полі бою. Є медики, які займаються евакуацією поранених. Є медики, які безпосередньо займаються лікуванням в стабпунктах. Ми середня ланка. Наше завдання забрати поранених в умовній точці евакуації, доставити до стабпункту», – каже Андрій
«Дивимось, чи ми можемо їм самі допомогти, чи ми веземо їх далі, де лікарі їм надають ту необхідну допомогу, яку треба надати», – додає побратим Андрія на ім’я Віталій.
Поміж виїздами на евакуації надають допомогу військовим у приймальні, яку облаштували неподалік від фронту.
«Це може бути в годину, три години ночі. Цілодобово. У когось щось болить – вони стараються їхати одразу до нас. Ми тут зробили лежаки для них. Два приймальних місця. Тобто якщо там обходиться уколом – вони їдуть назад додому. Якщо крапельниця, їм тяжко – то вони лишаються у нас», – пояснює Віталій, показуючи приміщення, де приймають бійців.
«Вночі приїжджали хлопці. Виходили з позицій, заїжджали на огляд», – каже Андрій.
Цікавлюсь у нього, з чим найчастіше звертаються бійці, коли приїжджають по допомогу самі.
«У нас вже люди за 30, дехто за 40 років, – каже Андрій. – Відповідно така категорія людей найбільш чутлива до якихось невралгій. Десь щось защемило. На другому місці у нас кардіологічні проблеми – тиск підіймається, хтось має гіпертонічну хворобу. А на третьому місці – застуди. Їдемо в машині, спустили вікно, продуло – горло болить».
Поки показує приймальню, Віталій зауважує, що ніколи не міг уявити, що робитиме щось подібне. Айтішнік. Освоїти військову професію йому допомогли спеціальні курси та підтримка побратимів.
«Я айтішник останні 3-4 роки, а до цього дуже давно я займався балетом, їздив по світу. З дружиною ми відкрили танцювальну школу. Багато що мені прийшло від курсів, які давали для солдатів. Так що не бійтесь хлопці! На курсах навчають. Голими, босими і без навчань вас ніхто нікуди не відправить», – наголошує Віталій.
А ось для Андрія робота в медичній службі була очікуваною. Запитала, чому.
«Так, я лікар. Просто ветеринар. І це було якось очевидно, – каже він. – Якщо я практикуючий ветеринарний лікар, то є розуміння того, як відбуваються процеси в організмі людини, і я можу виконувати якісь медичні завдання».
Все в хату. Це ж сім’я. А як?Військовослужбовець Андрій
Щоправда, від місцевих мешканців населеного пункту поряд з лінією вогню, де працює приймальня, приховує свою цивільну спеціальність.
«Якщо я признаюсь, що я ветеринар, то всі місцеві будуть тягнути до мене тварин. До речі, де ми не є з Віталіком, біля нас завжди купа тварин», – зауважує військовослужбовець.
Так, нині у бійців живе пара кошенят – для них шукають господарів. Малих до медиків привів сусідський собака, якого ті раніше лікували.
– Як часто до вас такі потрапляють?
– Часто. У нас зоопарк. Прилаштовуємо у добрі руки і пожиттєва консультація від хорошого ветеринара», – посміхається Андрій, показуючи кошенят, що нині мешкають з медиками 141 окремої піхотної бригади.
А живуть військові медичної служби там, де і приймають бійців: у кімнаті, сусідній з приймальною – спальні місця.
«Ми намагаємось відсипатися, коли є вільний час. Але воно як – спиш, спиш, а потім «Є хто?». Хворий», – каже Віталій.
Запитую у військових, що для них моменти тиші, такі як під час нашого спілкування.
Все в хату. Це ж сім’я. А як?Військовослужбовець Андрій
«Це хвилинка відволіктися від війни, від того, що відбувається, мабуть. Для мене релакс – це готування. Собі підготував, вигнав всіх з кухні, щоб ніхто не заважав. Нікого не пускати сюди – собі готувати. Котів побавити, сварити, бо у них тигидик на пів шосту. Ось такі дрібні речі побутові і відволікають, бо інакше тут можна сидіти і так себе загнати, що капець», – ділиться Андрій, поки військові частують нас кавою.
Весь побут собі військові облаштували власноруч, спільними зусиллями, розповідає він.
Так і живем 24 на 7Військовослужбовець Віталій
– Якщо чоловіки мають руки, то вони можуть собі і зробити побут, і зробити спальні місця, організуватися так, щоб було приготовано, чисто і комфортно.
– Тобто все у хату?
– Все в хату. Це ж сім’я. А як?».
«Стараємось попити кави чи чай, приготувати собі щось поїсти, щось смачне. Це і є та хвилинка, коли ти наче як вдома, – підсумовує Віталій. – Ми створили всі умови, щоб відчувати тут по максимуму якесь тепло і затишок. Ну, а потім робота, і знову такі хвилинки. Так і живем 24 на 7».
Форум