Станом на лютий 2026 року російські втрати у війні проти України сягнули 1,2-1,3 мільйона військових. Із них убитими, за даними американських аналітиків, Росія втратила десь 325 тисяч військових, а решта – поранені або зниклі безвісти. Все це за чотири роки повномасштабної війни проти України.

За десять років війни Радянського Союзу в Афганістані загинули 15 тисяч військових. Але чому для останнього радянського лідера Михайла Горбачова цифра в 15 тисяч була завеликою і він вивів війська з Афганістану, а нинішній російський керманич Володимир Путін – незважаючи на понад 20 «Афганістанів» лише за чотири роки – поки не готовий припинити війну проти України? І питання тут не лише в жорстокості чи байдужості до людських втрат?

За даними американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень, цифра в принаймні 1,2 мільйона вбитими, пораненими та зниклими безвісти є найбільшими втратами будь-якої армії з часів Другої світової війни. Те саме стосується і фатальних цифр – принаймні 325 тисяч загиблих.

Причому результативність таких втрат практично відсутня, як зазначають американські аналітики Сейт Джоунс та Рілі МакКейт.

«Після перехоплення ініціативи в 2024 році російські сили просувалися з середньою швидкістю від 15 до 70 метрів на день у своїх найуспішніших наступах, що є повільніше, аніж під час будь-якої наступальної кампанії в усіх війнах за ціле століття, – пишуть аналітики. – А коли послухати Володимира Путіна, і навіть деяких американських політиків, то все звучить так, що ніби Росія прямує до невідворотної перемоги на полі битви в Україні».

Можливо, ця ілюзія – привид швидкої перемоги Росії і ніби неминучої поразки України – змушує президента Путіна продовжувати війну? Але розберемо інші чинники, які відрізняють Афганістан від України, а Михайла Горбачова від Володимира Путіна.

Призовники vs контрактники

Між радянської війною в Афганістані та російською війною в Україні є одна дуже принципова відмінність. В Афганістані переважно воювали призовники, які були призвані до армії на два роки. Саме тим пояснюється порівняно значна кількість жертв серед слабо навчених протягом кількох місяців на півдні радянської Центральної Азії строковиків.

Зараз ситуація в Росії відмінна. Воюють переважно контрактники – причому в більшості йдуть воювати добровільно, за гроші.

Враховуючи реальну бідність в російській глибинці, не дивно, що охочих «заробити на війні» в Росії чимало.

Той, хто нині в Росії підтримує контракт і йде на війну проти України, потрапляє до 10 відсотків людей з найвищими в Росії доходами.

Окрім цього, на війну Кремль і приватні військові кампанії вербують в’язнів. Коли ув’язнений укладає контракт, його відправляють на війну, якщо вижив – то вже не відбуває решту терміну, а автоматично стає вільною людиною.

Ще один момент: серед російських солдатів на війні проти України дуже багато представників етнічних меншин із національних автономій – тувинців, бурятів, дагестанців, інгушів, башкирів, чеченців, тофаларів тощо.

Натомість, як пишуть ЗМІ, не так багато солдатів родом з Москви та Петербургу – саме ті міста і можуть становити «мітингувальну небезпеку» для нинішньої російської влади.

В Афганістані ж призов стосувався усіх – і серед 100-тисячного «обмеженого контингенту» (усього через Афганістан пройшло 620 тисяч радянських військових) були «земляцтва» з національних республік і, за свідченнями, існувало окреме московське земляцтво.

Війна в Афганістані була одним із ключових чинників розпаду СРСР, адже матері не хотіли бачити «імперських воєн» далеко за межами своїх республік з малозрозумілими цілями. Зараз так само в російських національних автономіях критикують Кремль за жертви, але якогось сильного протесту на національному рівні в Російській Федерації немає – навіть в автономіях.

Втрати противника

Є ще одна відмінність між війною в Афганістані та Україні – це кількість жертв серед мирного населення.

За поміркованими оцінками, за десять років радянської окупації Афганістану загинуло 1,25 мільйона цивільних афганців та моджахедів – причому саме мирне населення становило левову частку жертв. Це близько 9% усього населення країни на той час.

Війни в Чечні, до речі, теж характеризувались значними жертвами серед чеченців, зокрема мирного населення – їхній рахунок йшов на десятки тисяч. Щодо російських втрат, то під час Першої чеченської війни (1994-1996 рр.) загинули 4100 російських солдатів, а за час Другої чеченської війни (1999-2009 рр.), розв’язаної Володимиром Путіним, загинули понад 6000 російських військових.

Відтак війна в Україні є війною, де кількість російських жертв значно перевищує жертви з боку країни, на яку напали. Станом на початок лютого 2026 року Володимир Зеленський заявив, що у війні проти Росії офіційно загинули 55 тисяч українських військовослужбовців, зазначивши, що також є велика кількість зниклих безвісти. Це теж величезні цифри, але це значно менше жертв з боку агресора – Росії.

«Раб війни»

Не Михайло Горбачов був ініціатором вторгнення СРСР до Афганістану. Вторгнення і окупація почались за Леоніда Брежнєва. Та й то, як писали згодом, Брежнєв спочатку мав сумніви щодо доцільності входження до Афганістану.

Для Горбачова війна в Афганістані була спадком, який пройшов також крізь коротке правління Юрія Андропова та Костянтина Черненка.

Війна в Україні – це «дітище» Путіна, він її обґрунтовував теоретично та з «історичної» точку зору. Ще на початку 2000-х, щойно прийшовши до влади, Путін ставив під сумнів легітимність незалежної української держави, відверто про це говорив тодішньому президенту США Джорджу Бушу-молодшому.

Окрім цього, майже половину свого терміну перебування при владі Путін воює з Україною, якщо за початок відліку брати окупацію та анексію Криму та гібридний конфлікт до Донбасі, що почалися в 2014 році.

Якщо метою СРСР в Афганістані була військова підтримка прорадянського режиму в Кабулі, який все ж існував на момент входу радянських військ до Афганістану, то в Путіна в Україні метою є знищення української державності, створення якоїсь «Новоросії», територіальні загарбання, встановлення маріонеткового режиму в Києві. І ось тут – повний провал, зазначають експерти.

Повномасштабна війна Росії проти України триває вже чотири роки, стратегічні цілі не досягнуті, Київ не впав ані за три дні, ані за пару тижнів, ані за чотири роки. ЗСУ виграла епічні битви за Київ, Харків і Херсон. Російська армія «застрягла» в Україні, забуксувала.

Також причиною продовження війни з величезною кількістю жертв з російського боку може бути те, що Путіну хочеться якогось результату після стількох років війни, а його немає. І зупинитися не можна, кажуть аналітики, бо навіщо ж такі жертви були коли стратегічних цілей не досягнуто?

«Він може бачити себе царем, але насправді він – раб війни», – сказав про Путіна президент України Володимир Зеленський під час виступу на Мюнхенській безпековій конференції в лютому цього року.

Політбюро і авторитаризм

Фахівці кажуть і про ще одну причину, чому російська війна в Україні триває так довго.

Річ у тім, що і введення радянських військ до Афганістану, і (меншою мірою) їхнє виведення – все ж колективні рішення. В радянські часи правила комуністична партія і надзвичайно впливовим було її Політбюро. Це був колективний орган, орган в чомусь колегіальний, де були різні думки. Ясно, що за Сталіна це було жорстке тоталітарне одноосібне правління, але за пізнього Брежнєва ситуація була дещо іншою, зауважують історики.

Так, наприклад, за даними істориків, за введення військ до Афганістану виступав тріумвірат – міністр оборони Дмитро Устінов, міністр закордонних справ Андрій Громико та голова КГБ Юрій Андропов. Причому Андропов на початку не підтримував вторгнення, але потім змінив думку під впливом свого заступника Володимира Крючкова. Прем’єр-міністр СРСР Олексій Косигін був категоричним противником. Головний ідеолог компартії Михайло Суслов не мав чіткої позиції.

Сам Леонід Брежнєв тривалий час вагався, але розізлився, коли афганський прем’єр Зафізулла Амін усунув і вбив прорадянського лідера Афганістану Нур Мухаммеда Таракі. До чого це все? Та до того, що в ті часи – «пізньої брежнєвщини» – на тлі старкуватих дивацтв радянського лідера існував хоч якийсь колегіалізм.

Ситуація нинішньої Росії принципово інша. Там збудована авторитарна система, де рішення все ж ухвалює в Кремлі одноосібно російський президент.

Тому він міг почати війну проти України – своїм виступом, а перед тим підготувавши основу для нападу у вигляді статті «Про історичну єдність росіян та українців».

Так само президент Путін одноосібно може і завершити війну, бо практично немає інших впливових центрів влади ані якихось опозиційних фракцій у вищому керівництві Росії. Принаймні поки що.

«Війна може закінчитися в будь-який день із моменту її початку за єдиним наказом однієї людини – Володимира Путіна!» – сказав чеський Петр Павел на мітингу в Празі з нагоди четвертої річниці війни в Україні.

Особливості характеру?

Рішення про виведення радянських військ з Афганістану ухвалював Михайло Горбачов при підтримці з боку міністра кордонних справ Едуарда Шеварднадзе.

Ще в лютому 1988 року – за рік до повного виведення, Горбачов сказав, що радянські війська залишать Афганістан. В середині квітня 1988 року була підписана мирна угоду про завершення війни в Афганістані, що її підписали тодішній уряд Афганістану, СРСР, США та Пакистан, який підтримував афганських моджахедів.

І СРСР залишив Афганістан 15 лютого 1989 року – як і обіцяв Горбачов.

«Танк зупинився посеред мосту і останній радянський офіцер офіційно залишив Афганістан, зістрибнувши з танка – командувач сороковою армією генерал Борис Громов. Велика група радянських та іноземних журналістів дивилася на це, і він почав йти на інший бік, допоки його не привітав його п’ятнадцятирічний син, який вручив букет червоних гвоздик. Вони обнялися і пройшли останні п’ятдесят метрів мостом разом», – пише в книзі «Велика авантюра. Радянська війна в Афганістані» американський журналіст Ґреґорі Фейфер.

За якось історичною іронією, залишений «совєтами» в Кабулі прорадянський керівник Афганістану Мохаммед Наджибулла протримався при владі до 1992 року – ще довше, аніж сам СРСР, який розпався у грудні 1991 року.

Тож Горбачову знадобився рівно рік від обіцянки до реального виведення військ з Афганістану. А Путін вже понад рік обіцяє президенту США Дональду Трампу мир в Україні, але все це залишається наразі словами. Причому Путін – навіть за умов миру – не збирається повністю виводити російські війська з України, зауважують аналітики, натомість ще й замахується на увесь Донбас.

Вочевидь, можна також вести мову і про персональну відмінність, відмінність характеру між Горбачовим та Путіним.

Якщо Горбачов був «дитиною війни» Другої світової – то Путін вже народжений після війни в 1950-х роках. Для Горбачова позірна радянська «боротьба за мир» може і не була порожнім звуком.

Для Путіна мир не є цінністю. Він почав за понад чверть століття перебування при владі вже чимало воєн – і Чечня, і Грузія, і Сирія, і Україна (окупація і анексія українського Криму, гібридна агресія на Донбасі й широкомасштабне вторгнення).

Для Горбачова популярна в його часи фраза: «Лиш би не було війни», можливо, якось резонувала в свідомості. Для Путіна так само не є порожнім звуком популярна нині в Росії фраза: «Можем повторить». Тому, можливо, це люди інших цінностей. А відтак для Горбачова радянські жертви в Афганістані були зависокими, а Путіна цифри його жертв, напевно, не переймають – принаймні він про це не говорить, наполягаючи, що Росія «все одно досягне цілей СВОТак у Росії називають війну проти України».

Російськими жертвами серед молодих людей, яких відправили на війну, переймається частіше американський президент Трамп. Принаймні він весь час згадує про загиблих, коли говорить про потребу мирної угоди.

Дехто говорить про «жорстокість» і байдужість до жертв з боку нинішнього російського керівника, який виростав у ленінградських «підворіттях» і де принципом з самого дитинства, за словами самого Путіна, був принцип «бий першим».

Михайло Горбачов, як це видно у знятому незадовго до його смерті фільмі «Горбачов. Рай» (2020 рік) режисера Віталія Манського, постає людяною фігурою, людиною, яка любить задушевно поговорити, смачно поїсти з чаркою, поспівати українських пісень – бо сам родом зі Ставропольщини, з історичною Кубані.

Можливо, і справді в тому, що для Горбачова цифра з 15 тисяч загиблих своїх солдатів була достатньою для рішення вивести контингент із Афганістану. Путіна, як виглядає, цифра у принаймні 325 тисяч загиблих – тобто понад 20 «Афганістанів» і досі залишає незворушливим.

Але кожна війна колись та закінчується.

Як пише в книжці Ґреґорі Фейфер: «Війна в Афганістані не була травмою лише для тих, хто вижив. Для багатьох радянських людей вона являла собою останню старечу дурість ери Брежнєва. «Кривава рана» Горбачова висвітлила банкротство системи і без сумніву допомогла пришвидшити колапс Радянського Союзу».

Вочевидь, війна в Україні ще може обернутися наслідками і для Росії Володимира Путіна чи когось, хто буде після нього.