Якщо хтось ще й досі не бачив фільму «Хвіст виляє собакою», саме час подивитись: там є розклад на завтра, українське 16-те лютого, на яке вже призначено «велику війну».
Але про це – трохи згодом, бо зараз хотів би почати з одного, на перший погляд, дивного експерименту.
Дві кульки
Ще за часів інститутських штудій професор філософії якось запропонував нам уявити одну дивну річ.
«Уявіть, – сказав він, – що вдалося на субатомному рівні повністю відтворити Декларацію незалежності США, яка абсолютно ідентична оригіналу навіть за часом створення. Але в одному випадку це буде створений наукою документ, який ніхто не підписував, а в іншому – реальна річ, яку підписали Франклін, Джефферсон та інші».
Такі роздуми у той час продукувались питанням Людвіга Вітгенштейна про те, чим відрізняються між собою дві абсолютно ідентичні металеві кульки. І відповідь одного з кращих логіків в історії філософії була така: перш за все тим, що це – різні кульки.
На перший погляд, такі питання – абсолютно абстрактні і не мають жодного відношення до реального світу. Але насправді зараз вони повністю визначають логіку того, що відбувається навколо нашої держави. І тут ми маємо повернутися до фільму.
Хвіст виляє собакою
Стрічка «Хвіст виляє собакою» (Wag the Dog ) 1997-го року – це вигадана сатирична кіноісторія про те, як в інформаційному просторі Сполучених Штатів була штучно створена війна з Албанією, якої насправді не існувало.
Напередодні президентських виборів потрібно було відвернути увагу виборців від сексуального скандалу з президентом – і в якості рішення запропонували «війну».
Чутки про надсекретний бомбардувальник, зйомки у місцевій кіностудії «албанської дівчини», спеціально написана патріотична пісня для забутого на албанських просторах «американського героя» – вся ця режисура наповнила у фільмі 11 днів життя всієї Америки перед виборами. І навіть офіційне спростування Албанією факту війни тільки підігрівало чутки.
Подібне відбувається зараз і в Україні.
Війна чи «війна»?
Ні, в нас справді існує загроза. На наших кордонах і дійсно російські війська. Ми дійсно вже втратили частину країни, а з 2014 року іде війна.
Але коли Сполучені Штати називають чергову дату російського вторгнення, евакуюють посольство до Штатів і Львова, радять американцям якнайшвидше тікати з держави, а паралельно до України скасовують рейси авіакомпанії – ми повертаємось до тих самих двох металевих кульок, різниця між якими тільки в тому, що вони – різні.
І справа навіть не в тому, що на кордоні й досі не сформовано жодного наступального угруповання росіян, яке здатне захопити країну. І навіть не в тому, що Державна дума Росії ухвалила постанову про звернення до Путіна про визнання «ДНР» і «ЛНР».
Якщо зібрався захопити країну, навіщо лякати визнанням раніше захопленого шматка?
Все це у Штатах чудово бачать і розуміють – але продовжують кричати «вовки!». Чому?
Насправді подібному дипломатичному блефу важко знайти аналоги у історії – настільки великий все це має масштаб.
Логічно було б припустити, що саме збільшення дипломатичної присутності – щоденні візити лідерів Заходу до України, постійні перебування міжнародних місій у Києві etc. – реально зменшили б шанси Росії на вторгнення, принаймні щодо столиці.
Але чи довго можна тримати в нас такий дипломатичний десант?
Штати вибрали інше і зіграли ва-банк: так, ми вдамо, що щиро повірили у «велику війну» і навіть зіграємо на випередження – назвемо за вас дату вторгнення. Переконаємо увесь світ, що загроза реальна. Ми приймаємо найгірший сценарій – і не йдемо на жодні поступки.
І тепер – крок за РФ. Саме Росії доведеться або тримати постійно війська на кордоні, час від часу збільшуючи їх чисельність, або шукати засоби зберегти обличчя та «закінчити невдовзі навчання», як вже заявив про це Шойгу.
Іншими словами, постійно кричати «вовки!» (чи то «війна!») корисно із двох причин.
По-перше, якщо вовк таки прийде – то він уже не зможе прикинутися вівцею: бо ми ж казали.
По-друге, перша причина суттєво зменшує бажання вовка прийти: забагато світла та CNN навколо тих криків.
Створений всією західною розвідкою та PR-машиною симулякр війни став вже настільки реальним, що сам диктує межі реальності – і Штати вчиняють рівно так, як вчинили б, якби 16 лютого вторгнення було б невідворотне.
Пам'ятаєте кульки? Жодної різниці, окрім того, що – різні.
Сьогоднішній храм – об'єктив CNN
Інакше кажучи, «духовним скрєпам» дали чітко зрозуміти: вони скільки завгодно можуть місити багнюку танками біля кордону України, але до Голлівуду їм так само далеко, як і їхнім ракетам з їхніми махами.
Завдяки зрежисованій Сполученими Штатами реальності та планетарному крику «війна!», на світові шпальти вийшло фото української пенсіонерки з автоматом, яка готова стріляти у «братский народ», якщо від нього треба буде захистити Маріуполь.
Завдяки цій так званій «війні» Україну в надкороткий термін наповнили новітньою зброєю в масштабах, які важко пригадати за всю незалежність, а бригади територіальної оборони наповнюють тисячі громадян, які ще вчора навіть не чули про них.
Зрештою, завдяки евакуації посольств та локальним економічним втратам наша держава виграє головне, – і це навіть не зброя, підтримка чи новітня стратегія національного спротиву.
Колись вважали, що перемога у війні досягається ще у храмі.
Сьогоднішній храм – об'єктив CNN
Станіслав Асєєв – письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
