«Не словами потрібно заспокоювати, а дати чіткий план дій», – казав Радіо Донбас.Реалії ветеран Олександр Терещенко у січні 2022-го. При боях за Донецький аеропорт в 2014-му у Терещенка в руках вибухнула ворожа граната, яку намагався відкинути – він втратив праву руку та ліву кисть, отримав важкі травми ока. Після поранення Олександр працював заступником міністра у справах ветеранів, а потім очолив новостворене управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міськради. У січні 2022-го, розмірковуючи про можливість повномасштабного вторгнення, ветеран говорив: у багатьох в голові великої війни не може бути, але це помилка.
Ми знову поспілкувалися з Олександром Терещенком зараз, коли шок, збентеження й ейфорія пройшли, і війна стала важкою буденною роботою для військових. Сам Олександр організовує постачання екіпірування з Литви. Як зараз почуваються його побратими на фронті – та він, досвідчений військовий, який більше не може взяти зброю?
– Як президент, так і голова РНБО говорять, що підготовка до війни відбувалась. Наскільки якісною була ця підготовка?
– Я не прихильник того, щоб зараз розпочати звинувачувати владу, але звісно, був певний провал. Особливо запізнілі дії щодо мобілізації оперативного резерву першої черги, не встигли розгорнути додаткові підрозділи.
Цілком вірогідно, що дії з укріплення прикордонних районів усе ж були. Але однаково залишалося таке враження, що американці створили нам страшилку й псують життя
Про тероборону також довго приймали закон, потім виявилося, що у законі багато прогалин, незрозумілих речей, які не працюють. Тероборона постійно шукала інформацію, де розгортатись, кого призивати. Ветерани чи не щодня штурмували адміністрацію в Миколаєві з питаннями, що робитимуть, якщо почнеться війна, як розгортатимуть оборону, куди їм йти. Коли вторгнення почалось, у нас люди також стояли в чергах під військкоматами в очікуванні видачі зброї, оформлення. Зустріли ми вторгнення в хаосі. Я розумію, що потрібно було заспокоїти людей, але це стало лікуванням методом самонавіювання. Цілком вірогідно, що дії з укріплення прикордонних районів усе ж були. Але однаково залишалося таке враження, що американці створили нам страшилку й псуюють життя.
Навчання восени та зимою пішли на користь ЗСУ, завдяки їм армія змогла показати вражаючий результат стійкості, холоднокровності, точності
З іншого боку, я щиро вражений і здивований майстерність наших Збройних сил. Як людина, яка сама служила, знає багато хлопців, знає ситуацію в армії, я не був великим оптимістом щодо процесів у ЗСУ. Окопна війна призвела до того, що мало мотивованих хлопців, їм було просто нецікаво служити. Ти сидиш в окопах постійно, що не може додавати тобі оптимізму, до того ж, купа паперової роботи, ведення журналів. Але наша артилерія та мобільна оборона працювала вкрай чітко – Генеральний штаб готувався до цієї ситуації. Тут я певен, що навчання восени та зимою пішли на користь ЗСУ, завдяки їм армія змогла показати вражаючий результат стійкості, холоднокровності, точності.
– Усе суспільство турбує запитання, що сталось із обороною Херсона, яка ваша думка?
– Переконаний, що це зрада. Ні, не вищого керівництва, ніякий не «договорняк», щоб віддати Херсон – це маячня. Зрада десь на обласному рівні. Але навіть якщо так, цьому напрямку потрібно було більше уваги приділити, адже це один із напрямків, де вторгнення було найімовірнішим.
Якщо ми могли вважати безумством Київ, Суми, Чернігів – то враховуючи проблеми з водою в Криму та постійними відкритими зазіханнями Росії на Північнокримський канал, Херсон, безперечно, був одним із їхніх пріоритетів. Питання до тих, хто перевіряв кадри. Також не хочу виглядати диванним експертом, але варто було підірвати вже з першими російськими ракетами усі мости.
– Який настрій у ваших побратимів на фронті, чи зберігають вони бойовий дух на четвертому місяці війни?
– На жаль, у мене є друзі, які загинули, поранені. На щастя, деякі дивом вижили. Але я не бачив у них переляку, шоку – так, складно, не вистачало техніки. Період, коли Росія відійшла від Києва й почала методично знищувати місто за містом спочатку авібомбардуваннями, артилерією, а потім заходить піхота, хлопці складно переживали це, але без паніки, криків про зраду. Навіть пораненими продовжували чинити опір. Мій двічі поранений друг скидав гроші на збір авто для нашої бригади.
Коли перебував у Харкові, спілкувався з хлопцями, які до війни були айтішніками, менеджерами, а після двох тижнів боїв це були солдати від бога. Здавалося, що вони воюють вже роками. Деякі з них потрапляли в лікарню з ковідом і заспокоювали всіх, від лікарів до пацієнтів.
Мій товариш-співробітник працював у відділі національно-патріотичного виховання. Якось ми влаштовували перекличку в робочій групі й він не відповідав, тоді я жартома написав: «Якщо Сергій до завтра не відповість, я його звільняю». Він через день надіслав: «Я тут на Донбасі займаюсь патріотичним вихованням». Але нещодавно він загинув під Вугледаром.
Є злість, є нестача боєприпасів, зброї, насамперед, але немає відчуття безвиході, безвілля, апатії, потреби здатися
Звісно, вони не перебувають там у ейфорії й задоволені всім воюють. Є злість, є нестача боєприпасів, зброї, насамперед, але немає відчуття безвиході, безвілля, апатії, потреби здатися. Настрій бойовий, без ейфорії, усі налаштовуються на довгу війну, довгий спротив.
– Мабуть, зараз Україна має одну з найкращих нагод порвати з «російськістю», проросійськими поглядами, всередині країни?
– Справді зараз найкращий час, щоб позбавитись від імперскості, усіх нанесених в нашу культуру радянських, російських символів, особистостей, яких нам не вистачало духу прибрати, бо вони ж Донбас не захоплювали. Зараз пронеслось цунамі, знесло майже все, й тепер важливо цеглина за цеглиною викласти фундамент нашої національної свідомості, ідентичності.
Мені дуже прикро, що більшість Інституту національної пам’яті зараз мобілізовані, адже вони могли б очолити і процеси
Мені дуже прикро, що більшість Інституту національної пам’яті зараз мобілізовані, адже вони могли б очолити і процеси. Дуже багато хаосу зараз на місцях, процес відторгнення російського, радянського дуже швидкий, але що йде замість? Хотілося б, щоб тут професіонали допомагали людям, а не «всьо, бігом, на завтра десять прізвищ на перейменування» – за день прийняли, абияк назвали.
Хочеться, щоб це було системно. Звісно, не потрібно чекати, поки закінчиться війна, ми маємо це робити тут і зараз, але держава має формувати політику нашої ідентичності. Напевно, ми проходимо точку неповернення, й це назавжди позбавить нас від усього совкового, імперського.
Зараз все приймається дуже швидко – чудово, що з’явилась політична воля, але до неї потрібно додати ще впорядкованості
Коли ми працювали в комітеті ветеранів, довго розробляли церемоніал поховання, проєкт національного військового кладовища, боролися, щоб реанімувати комітет зі створення пантеону українських героїв – все буксувало, часом просто несерйозно сприймали. Зараз все приймається дуже швидко – чудово, що з’явилась політична воля, але до неї потрібно додати ще впорядкованості, розсудливості, детального розгляду проєктів. А головне, щоб у всього було цілісне бачення.
– Ви багато писали, що вам важко від неспроможності взяти зброю в руки та допомогти своїм друзям. Як ви долаєте це відчуття?
– Я ніколи не думав, що буде так важко. Так, я втратив руки, але я працюю то в міністерстві, то в академії, то в управлінні… Не маю комплексу непотрібного. А тут почалась війна, й усі твої друзі там, а ти тут пишеш у Фейсбуці «Давайте, давайте, хлопці», ти в безпеці… Відправляв гуманітарку з Дніпра, потім переїхав до Львова, щоб надсилати запити в Литву, де маю багато друзів.
Я втратив руки, а тут почалась війна, й усі твої друзі там, а ти тут пишеш у Фейсбуці «Давайте, давайте, хлопці», ти в безпеці… Почуваєшся ухилянтом
Сказали: потрібно приїхати в Литву, щоб тут зустрічатись, робити запити особисто. Я довго вагався… Читаєш «Миколаєву присвоїли звання місто-героя», а ти не був там і нічого для цього не зробив. Відчуваєш себе ухилянтом: ти не воюєш, сидиш тут.
З іншого боку, в Миколаєві в моєму управлінні залишилась одна людина, яка закриває соціальні потреби, там я непотрібен. Розмахувати мечем і підбадьорювати друзів, можливо, і непогано, але тут я можу зробити більше. Вже відправили бронежилети, кілька машин.
Потрібно наступити на свої докори сумління й бути там, де ти можеш більше користі принести
Потрібно наступити на свої докори сумління й бути там, де ти можеш більше користі принести, як би це не було важко. Я мобілізував себе на міжнародний фронт, продовжую відправляти допомогу своїм, чергова машина проходить митницю зараз.
У мене запитував один товариш, як я поборов цей комплекс. «А хто тобі сказав, що я щось поборов?», – відповів. Коли я знайшов машину, назбирав на бронежилети, то можна й поставити плюсик в карму. Коли ж тиждень пройшов, а ти нічого не зробив, одразу починаються докори. Люди за кордоном не мають сидіти, склавши руки, а мають приходити на ті ж мітинги, волонтерити, допомагати таким, як ти. Представляти свою державу з гордістю та допомагати чимось.
Артур Гмиря
