Чи їхати на нове місце, кидаючи свій дім перед загрозою російського наступу, і за що там жити? Багато жителів Донеччини бояться евакуюватися, навіть попри те, що близько до їхніх міст проходить лінія фронту, а артилерія Росії дострілює просто до вулиць. Тисячі переселенців «другої хвилі» зараз розкидані по усіх куточках України, та вимушені будувати своє життя «з чистого аркуша». Серед тих, хто так будує, – колишній житель Слов’янська, бізнесмен, хореограф, організатор місцевих заходів та волонтер Олексій Овчинніков. Він довго тримався в рідному місті й допомагав армії, але настав момент, коли вирішив: треба їхати. Радіо Донбас.Реалії розпитало Олексія, як пережити релокацію, і чому краще не казати собі, що це – тимчасово.

До повномасштабного вторгнення Олексій Овчинніков володів одним з найбільших в країні танцювальних центрів – «Грація» у Слов’янську, там займалися 1100 учнів; він був організатором великих заходів у місті – фестивалю «ДНК (День народження країни)», фестивалю «Жива вулиця» та концертів «Ляпіса», «Бумбокса», Монатіка... Також Олексій мав власне керамічне виробництво, де виготовляв дві лінійки продукції – зокрема, нагородні кубки. Проте, 24 лютого Слов’янськ прокинувся від кількох «прильотів» поблизу. Тилове місто, звільнене від загарбників ще у 2014-му, вже й забуло, як це.

«27 лютого у Києві ми мали проводити змагання з бальних танців. У нас вже було орендоване приміщення, усе вже було готове, та ми в четвер увечері мали виїжджати. А коли все почалось – спочатку ще думали, але потім зрозуміли, що варіантів немає, та закрили усі студії», – пригадує Олексій.

Після початку повномасштабної агресії Олексію довелося згорнути танцювальний та керамічний бізнес: замість цього він вирішив займатися волонтерством для армії. Він каже, що до цієї ескалації не збирався волонтерити, а планував займатися винятково бізнесом, але тут зрозумів – щось треба робити.

Так, через два тижні після початку відкритої війни, дружина Олексія Анастасія разом зі своєю матір’ю поїхала до Литви, а чоловік залишався у Слов’янську до аж до червня й активно допомагав армії – закуповував та привозив підрозділам ЗСУ, які дислокувалися в регіоні, необхідні їм речі.

Але, за словами Олексія, з часом покривати ці витрати стало складно: було зрозуміло, що потрібно шукати донорів з-за кордону або вливатися до якихось платформ, щоб надалі допомагати ефективно. Він вирішив їхати до Києва та допомагати армії надалі звідти. Дружина Анастасія теж приїхала до Києва, й подружжя поставило собі за мету відродити бізнес. Зараз вони готуються відкрити студії у Києві та Ірпені.

«Наразі я зрозумів, що потрібно займатися бізнесом. Я звик відповідати сам за себе, я не хочу, щоб відповідальність за мене лежала на державі. І не хочу бути переселенцем, який просто щось вимагає. Є багато моїх тренерів, які поїхали, та яких я знову хочу влаштувати на роботу в Києві. Тобто я маю якусь відповідальність. З одного боку, я нічого не винен, але з іншого, все-таки відчуваю себе винним. Бо це мої люди, я хочу їм допомогти,» – міркує Олексій.

Він підкреслює важливість «фінансового фронту» для країни: не буде бізнесу – не буде й робочих місць, а отже, і жодних шансів перемогти у війні.

Учні Олексі тренуються після перерви на війну:

«Ти в досяжності артилерії, немає сенсу нести такі ризики»

Олексій розповідає, як поїхав навесні до тоді ще підконтрольного Україні Лисичанська з військовими та іноземними журналістами, й у міській школі виявилось понад 100 людей:

«Там не було води та електрики – лише генератори, не було бензину та масла для цих генераторів, не було туалетів, – пригадує він. – Навіщо там залишатися? Такий аргумент був: люди відповідали: «Ну хтось же повинен залишитися?» Ні, не повинен. Я не хочу звинувачувати цих людей. Але ось моя бабуся, їй 94 роки. Наразі вона мешкає в Слов’янську. Вона пережила окупацію міста нацистами, в 14-му році виїхала за день до звільнення Слов’янська. І наразі вона там. Але коли з’явилася новина, що не буде газу та не буде опалення, вона звернулася до мене з проханням знайти для неї або дім для людей похилого віку, або може якусь квартиру, бо вона готова поїхати».

На думку Олексія, можна зрозуміти, що людей тримають у рідних, хоч і обстрілюваних, містах якісь активи – але наразі вони нічого не варті. Бо єдине, що наразі має цінність, – це їх життя. Тому він вважає, що з Донеччини треба їхати, залишатися немає сенсу.

«Ти в досяжності артилерії, це лише питання часу, коли до тебе прилетить. Немає сенсу нести такі ризики», – каже він.

Почніть зі стратегії кактуса: як здолати проблеми на новому місці

Наш співрозмовник вважає, що у першу чергу, слід психологічно прийняти те, що потрібно відрізати минуле життя. Багато переселенців тримаються за думку, що зможуть за місяць або за тиждень повернутися до того життя, що було. Але це насправді дуже гальмує, переконаний Олексій. Бо людина каже собі: можна ще почекати та нічого не робити.

Натомість треба починати нове життя, здобувати нові навички, можливо, нову професію, щоб не «спуститися по соціальних сходах», міркує він: «Я, наприклад, власник бізнесу, в якому працювало багато людей, але зараз я працюю сам: я сам вантажник, сам водій та сам пакувальних. Для мене це нормально».

Олексій радить на перших етапах максимально ефективно використовувати власні ресурси.

«Є така стратегія кактуса, коли ти вбираєш всі ресурси, наприклад, знаходиш найдешевшу квартиру, перестаєш купувати те, що тобі непотрібно. Ти маєш розуміти, що це нове життя, й ти маєш обмежену кількість ресурсів. Тому і маєш все зібрати. Та тільки коли ти вийдеш на інший рівень, можеш собі щось дозволити. Але, звісно, залежить від кількості ресурсів кожної людини», – каже він.

Чого бракує переселенцям від держави

Олексій вважає, що для початку переселенців слід «розбити на категорії»: «Основні дві проблеми – це житло та робота, але є люди, які вже у віці, там проблема роботи відпадає; також є багато людей, що мають особливі потреби. Тому варто розділити їх на тих, хто хоче займатися бізнесом, тих хто не може про себе подбати, та тих, хто може та шукає роботу. Це різні категорії, до яких мають бути різні підходи.

Якщо брати тих, хто хоче займатися бізнесом, ну, наприклад мене – то я маю кредит за приміщення в Краматорську, яке не приносить доходів, та для мене було б добре, якби були якісь кредитні канікули. Я розумію усі складнощі держави, але для мене це – найголовніша проблема, й вона мене трохи гальмує. Тобто для категорії, яка займається бізнесом, важливі такі кредитні програми, можливо, програми релокації», – зазначає Олексій.

Для категорії, що шукає роботу, Олексій вважає необхідними програми грантів для роботодавців, які працевлаштовують переселенців, а для людей похилого віку гарним рішенням, на його думку, були би державні або приватні будинки для людей похилого віку, яким держава могла б надати часткові компенсації.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу