20 років тому, у вересні 2004 року, стало відомо про отруєння Віктора Ющенка, тоді кандидата в президенти України. Спочатку було незрозуміло, що з ним сталося. Було просто очевидно, на нього глянувши, що у нього виникли серйозні проблеми зі здоров’ям. Але невдовзі австрійські лікарі, до яких він звернувся, заявили, що він був отруєний діоксином. Сам Віктор Ющенко казав, що він був отруєний під час вечері з очільниками українських спецслужб. Принаймні, за його словами, після цієї вечері йому відразу стало погано. Але офіційне слідство не довело ні цю, ні іншу версію і зайшло у глухий кут. Тому однозначно невідомо, що сталося з Віктором Ющенком 20 років тому.

Але невдовзі напевно стало відомо, що російські спецслужби активно застосовують отруйні речовини як проти власних перебіжчиків за кордоном, так і проти опонентів режиму Володимира Путіна всередині країни. Тобто напевно можна сказати, що отрути – це не щось з далекого минулого, а те, на жаль, річ, яка відбувається і зараз.

Більше про історію і сьогодення отрут проєкту Радіо Свобода «Історична Свобода» розповів вчений-токсиколог Костянтин Козлов.

– Давайте згадаємо цей момент, коли 20 років тому стало відомо про отруєння Ющенка. Ваші враження тоді?

– Тоді я викладав у Києво-Могилянській академії. Буквально за 2-3 дні після цих новин, після того, як ми вже побачили Віктора Ющенка, ми на занятті зі студентами якраз говорили про стійкі органічні забруднювачі. І вони спитали: а як ви думаєте, що могло статися з Віктором Ющенком? Я їм відповів, що це важко сказати, тому що у мене жодної інформації немає, але ж ви бачите, що у нього на обличчі конкретний випадок хлоракне (ураження шкіри – ред.). Тобто, скоріш за все, це могли бути якісь хлорорганічні сполуки. Але, чесно кажучи, зрозуміти логіку такого отруєння було досить важко. Як це могло статися? Тобто це дуже і дуже нетиповий варіант.

Ми так поговорили, а через якийсь час оголосили, що це діоксин – органічні сполуки, де певна кількість атомів хлору. Діоксини – це не окрема речовина, а група із 75 речовин. Залежно від кількості атомів хлору і в яких вони позиціях перебувають. Але лише 7 відомі саме як токсичні речовини.

– Але вже тоді скептики казали, а потім – ще більше, що діоксин як отрута індивідуального застосування – це щось нетипове.

– Абсолютно точно! Це досить нетипово. Тому так студентам попервах і сказав: мабуть, це щось інше, але зі схожими наслідками. Ми якраз з ними до того про отрути говорили, на попередніх заняттях розбирали різні варіанти.

Тим більше, діоксини, як такі, в економіці не застосовуються. Це виключно побічний продукт горіння або хімічного синтезу. І до того всі випадки отруєнь, які зафіксовані по діоксинах – це якась аварія: або в лабораторії, або на виробництві, або десь щось потекло і забруднило певну місцевість.

Найбільша аварія з діоксинами трапилася в італійському Севезо у 1976 році. Через порушення технологічного процесу там перегрівся резервуар, лопнула одна з трубок і кілька тонн газів, які містили діоксини, вилетіли і забруднили довкілля.

Це типовий ксенобіотик – речовина, яка не зустрічається в природі, а виникла виключно завдяки людській діяльності.

– Історія отруйних речовин дуже давня. Ще з доантичних часів вони були атрибутом суспільно-політичного життя. В часи, коли владу не змінювали на виборах, отрути були таким собі «засобом ротації еліт».

– Отрути завжди йшли паралельно з ліками. Так чи інакше, вони досить взаємопов’язані.

Ще в давнину люди зрозуміли, що немає отрути як такої, є просто отруйні кількості. В якомусь випадку речовина може бути лікарською, а якщо її, умовно кажучи, передозувати, то вона стає отруйною і може спричинити у тому числі й летальний випадок.

Одна з найдавніших отрут, яка була відома в Давньому Єгипті та інших тогочасних цивілізаціях – це аконіт, один з алкалоїдів. Вони виділяються з рослин цього роду.

В Україні ця рослина називається тоя. Кажуть, доторкатися до неї небажано, бо може спричинити опіки. А якщо виділити з неї діючі речовину– аконіт, то вона діє як нервово-паралітична отрута. Але водночас ця рослина вважається лікарською! Не певен, що зараз ця речовина активно застосовується, але колись застосувалася. І так, до речі, можна про велику кількість рослин сказати, що вони лікарські, але сконцентруєте – і буде отрута.

У давні часи починали досліджувати ці процеси і навіть класифікували отрути на рослинні і тваринні. Тобто розуміли, що змії та скорпіони теж мають певну отруту. Але тваринні отрути не використовували так активно, якщо треба було усунути конкурента чи навіть у сімейних стосунках. Адже отрути застосовували і застосовують не лише для вирішення політичних питань.

Усе, що знаходили в природі, вивчали і так чи інакше використовували.

– Відома цикута, яку змушений був випити філософ Сократ. Це теж отрута рослинного походження.

– Абсолютно точно.

Також існувало «покарання персиком». М’якоть персика до цього не мала стосунку, але з кісточки навчилися виділяти синильну кислоту – ціанистий калій.

– Здається, це ще в Давньому Єгипті винайшли.

– Так, а звідти воно пішло і на Давню Грецію. Ця речовина супроводжує нас фактично й досі. Всі знають, що таке ціанистий калій і наскільки він отруйний.

– А в Середньовіччі що змінилося? Таке враження, що тоді весь час щось підсипали в напої.

– Тут, крім рослинних і тваринних отрут, широко застосовується миш’як. Його інколи зараховують до важких металів, хоча це не зовсім метал за своїми хімічними властивостями. Але завдяки своїм токсичним властивостям він часто йде в одній групі зі свинцем, ртуттю, кадмієм.

До речі, свинець у Римській імперії вважався металом для привілейованих осіб. Наприклад, знать пила вино з кубків, які покривали всередині свинцем. Труби римських водогонів також були свинцеві. Тобто воно діяло на всіх, але, так би мовити, вище керівництво більше піддавалося дії свинцю. На відміну від рослинних отрут, важкі метали мають здатність накопичуватися і спричиняти повільну інтоксикацію. Якщо алкалоїди, як правило, досить швидко розпадаються і втрачають токсичний ефект, то ці речовини мають властивість взаємодіяти з нашими білками і дуже погано виводяться. Вважають, що занепад Римської імперії, серед іншого, був спричинений і свинцевими інтоксикаціями.

– Давайте перейдемо до отруйних речовин на озброєнні спецслужб. Радянські органи держбезпеки активно їх застосовували. Очільників українських націоналістів Лева Ребета і Степана Бандери знищили за допомогою спеціального пристрою, що вистрілював отруту.

– У ХІХ столітті вже навчилися саме з наукової точки зору виділяти ті чи інші речовини. І знову ж таки те, що могло бути лікарськими засобами, досить часто використовували як отруйні речовини.

У першій половині ХІХ століття вже були виділені морфін, стрихнін, хінін і атропін. Це теж алкалоїди, які полегшують больові ефекти. Морфін досить часто використовували саме для отруєнь, переважно, побутових.

Що стосується спецслужб, то тут є важливий момент. Їхня задача не просто знайти ефективну отруту, а застосувати її так, щоб ніхто не здогадався, що це була отрута, а подумали на серцевий напад чи ще щось. Саме так сталося у випадку з Левом Ребетом – констатували серцеву недостатність. Адже ціаністий калій досить швидко спричиняє кисневе голодування, і людина просто задихається, відповідно зупиняється серце. А якщо раніше в людини були якісь скарги, то ось вам готовий діагноз і жодних проблем.

Там був же ж такий пристрій, схожий на пістолет. Після пострілу утворювалася аерозольна суміш, яку людина так чи інакше вдихала. До речі, сам агент, який стріляв, так само міг вдихнути. Тому перед замахом він вживав антидот – протиотруту.

А зі Степаном Бандерою у нього вийшов трошки прокол – чи він відстань не розрахував, чи ще щось. Ми ж не знаємо всіх деталей. Але так чи інакше лікарі знайшли залишки саме ціаністого калію і констатували, що це було отруєння.

А потім, коли агент КДБ Богдан Сташинський втік на Захід і вже сам розповів, то дізналися, що, в тому числі, він отруїв і Лева Ребета.

Але ж ми не знаємо, скільки ще людей отруїли в такий спосіб.

– Російські спецслужби активно застосовували отруйні речовини. Відомо про полоній, про «Новачок». Чому вони не змогли їх замаскувати?

– В принципі, полоній могли замаскувати. Після отруєння Олександра Литвиненка підозрювали, що це могло бути щось радіоактивне. Попервах подумали про талій, але дійшли висновку, що виявленої кількості талію недостатньо для того, щоб спричинити таке важке отруєння.

До речі, з талієм пов’язана відома чернівецька алопеція наприкінці 1980-х – масове облисіння дітей. Там теж не всі деталі відомі. Скоріш за все, з якогось оборонного підприємства стався якийсь витік.

– Але повертаючись до кремлівських спецслужб. Чому Ребета змогли отруїти так, щоб було невідомо, а Литвиненка – не змогли?

– Скоріш за все, полоній – це один із випадків, коли стався прокол.

Одразу підозрювали, що це може бути щось радіоактивне. Виміряли гама-випромінювання. Побачили один невеличкий «пік», але не змогли його ідентифікувати. І тут випадково один із професорів, який працював саме по програмі полонія, відгукнувся і сказав, що цей «пік» досить характерний для полонія-210. Одразу згадали, що полоній не має гама-випромінювання, яке легко визначити, а натомість дуже активний в альфа-випромінюванні.

Альфа-, бета-, гама-випромінювання – це характерні моменти радіоактивних елементів. Найбільш небезпечним вважається гама-випромінювання, тому що проходить через стіни і поширюється на великі дистанції. Тоді як альфа-випромінювання не може проходити через стіни, тому вважається менш небезпечним. Але якщо людині дати всередину джерело альфа-випромінювання, то виходить надзвичайно токсична речовина, яку важко визначити. В підсумку, встановили, що це полоній-210.

«Новачок» – це продовження розробок, які з’явилися ще в першій половині ХХ століття: зарин, зоман. Це фосфорорганічні сполуки.

– Дивно, бо ці гази розробляли як бойові отруйні речовини для застосування на фронті проти тисяч чи навіть на десятків тисяч людей. А «Новачок» дуже індивідуальний – десь помастили дверну ручку чи частину одягу. І це одна і та сама речовина?

– Не зовсім одна і та сама. Скажімо так, це спільна група фосфорорганічних сполук. Вони досить швидко діють і мають нервово-паралітичну дію. Знову ж таки, не певен, що хтось, крім самих розробників, точно знає їхній хімічний склад. Наскільки я розумію, це ще розробки СРСР із 1970-х років. Їх дуже сильно засекретили, тому що вони підпадали під Конвенцію про заборону розповсюдження хімічної зброї.

– Які ще нові отрути за останній час дали про себе знати?

– Насправді, тут арсенал не такий великий. Тобто розмаїття хімічних речовин значне, але основні класи як були, так і зараз залишаються.

Цікавою в плані отруєння можна вважати ртуть. Це досить унікальна сполука – єдиний рідкий метал. Отруйними є пари, які не мають жодного запаху. Звичайно, спецслужби її не будуть використовувати – не той ефект.

– До речі, ртуть активно використовували в часи Середньовіччя та й пізніше.

– Звичайно, сполуками ртуті прекрасно лікували сифіліс свого часу.

– Хіба прекрасно? Побічні наслідки були сильні.

– Тут треба оцінювати: як побороти основну хворобу, а потім вже побічні наслідки лікувати. До речі, така ж сама ситуація з протиотрутами. У деяких ситуаціях застосовують протиотрути, які самі по собі досить токсичні. Але якщо треба людину врятувати від смерті, то краще застосовувати антидот, а потім вже працювати з побічними наслідками.

– Ви кажете, що отруїтися багато чим можна, залежить від дози...

– Це ще слова Парацельса (лікар, хімік і філософ доби Відродження – ред.): немає отрути, є лише отруйні кількості. І будь-яка речовина у певний момент може стати або ліками, або отрутою.

– Босфорський цар Мітрідат себе привчав до різних отрут, вживаючи їх у малих дозах.

– «Метод Мітрідата» сьогодні може не спрацювати, бо ви не знаєте, чим вас можуть отруїти, якщо у когось буде таке бажання. У Мітрідата була інша ситуація. Його батька свого часу отруїли, тому він дуже цікавився цією темою, знав різні отрути і протиотрути. І таким чином він випрацював собі певні суміші. Фактично, Мітрідат проводив експерименти. Його можна вважати вченим у цьому сенсі.

– У мене таке враження, що росіяни отруїлися токсичною версією власної історії. Тут можуть бути якісь протиотрути?

– Здається, є такий термін «інформаційна гігієна». До речі, гігієна і токсикологія часто йшли разом, бо гігієна – це профілактика. Тут теж мала би бути певна профілактика. Але зараз, коли йде величезний обсяг інформації, не всі люди, на жаль, можуть правильно розрізнити, що і як.