Історія українського активіста з Криму Володимира Балуха після російської анексії півострова перетворилася в низку адміністративних і кримінальних справ. У грудні 2014 року він розмістив на своєму будинку в селищі Серебрянка український прапор, а на стіні ‒ табличку «Вулиця Героїв Небесної сотні, 18». Наприкінці 2016 року Володимира Балуха затримали співробітники ФСБ Росії. Вони стверджували, що на горищі будинку активіста знайшли патрони й тротилові шашки. Підконтрольний Росії суд у Криму засудив його до п’яти років позбавлення волі за двома кримінальними справами: зберігання боєприпасів та інцидент, який назвали «побиттям начальника Роздольненського ізолятора тимчасового утримання». Пізніше вирок пом’якшили до 4 років і 11 місяців.
За час утримання під вартою Володимир Балух кілька разів оголошував голодування. Останнє судове засідання у справі активіста відбулося 5 липня 2018 року в Криму. Пізніше його етапували в колонію №4 в російському місті Торжок, де Балух провів близько року. У суботу 7 вересня 2019 року, стався великий обмін утримуваними особами між Україною та Росією. У список звільнених українців потрапив і Володимир Балух.
Зараз Володимир Балух – в лікарні «Феофанія» в Києві. Поки ми розмовляли зі звільненим активістом, до нього підходили відвідувачі лікарні та просили про спільне фото. «Ставай поруч із дядьком, я вас сфотографую. Цей дядько ‒ герой», ‒ пояснила дівчинці одна з випадкових свідків нашого інтерв’ю. І, вибачаючись, уточнила: «Ви вибачте, що перервала, просто це мій земляк, я теж з Криму».
Крим.Реалії публікують перше інтерв’ю з Володимиром Балухом без ґрат, наручників і судових приставів.
«Або ти пишеш цю заяву, або їдеш назад до табору»
‒ Якого числа вас привезли до московського СІЗО «Лефортово»?
‒ Це була п'ятниця, 16 серпня.
‒ Вам пояснили, чому вас етапували?
‒ Взагалі ні.
‒ Український політв'язень Олександр Шумков розповів, що перед від'їздом з колонії №4 міста Торжок ви повідомили про чергове етапування кудись.
‒ Тоді я знав тільки те, що мене кудись етапують. Вже десь через годину після цього я знав, що етапують саме в СІЗО-2 (московське СІЗО №2 Федеральної служби виконання покарань Росії, воно ж «Лефортово», ‒ ред.). Я не розумів, що це за СІЗО та як воно називається, це вже на місці я дізнався, що це «Лефортово». Я певний час чекав конвою. Коли він приїхав, тоді вже стало відомо, що СІЗО в Москві. А коли я сказав Саші (Олександру Шумкову, ‒ ред.), я ще не знав цієї інформації. Він мені сказав: «Бережи себе, Вово». Так ми розпрощалися.
‒ Коли ви приїхали в «Лефортово», вас помістили в одиночну камеру?
‒ Так. Потім я вже дізнався, що кожного помістили в одиночні камери. Були й двушки, розраховані на двох, але сиділи самі.
‒ Чи розуміли ви, приїхавши до «Лефортово», що може статися обмін?
‒ Взагалі, я це зрозумів, що можливий обмін, буквально з перших хвилин перебування там. Тому що мені запропонували написати заяву на помилування. У такій ультимативній формі: «Або ти пишеш цю заяву, або їдеш назад в табір».
‒ Що ви відповіли?
‒ Сказав, що краще поїду назад, ніж буду писати цю заяву.
‒ Виходить, формально необхідний для обміну документ хтось написав за вас?
‒ Звичайно.
Звільнені: хронологія подій обміну між Росією і Україною (фотогалерея)
«Побачив «зіркові обличчя» і зрозумів, що сталося щось екстраординарне»
‒ Згадаймо день обміну. Можете в хронологічному порядку описати, що відбувалося з вами 7 вересня?
‒ Підняли близько 4 ранку, відкрилася камера, і мені сказали збиратися з речами. Якби приїхали в «Лефортово», пробули там день, два, три ‒ і відбувся обмін... Але коли це три тижні, і кожну годину очікування чогось, незрозуміло чого ‒ чи то тебе назад повезуть, то чи щось вирішується. Ти просто сидиш без інформації.
Упродовж двох тижнів приходив консул, розписувався я у посвідченні тимчасовому на повернення в Україну. Після цього було ще майже дев’ять днів очікування. Але коли вже віддали гроші, ті, що були на особистому рахунку, ось тоді вже з'явилася впевненість, що це станеться ‒ ми їдемо на обмін. Це сталося близько пів на сьому ‒ сьома година ранку. У в'язниці ж немає годинника, тому час приблизний. І все ‒ завели до автобуса.
Коли вже віддали гроші, що були на особистому рахунку, тоді вже з'явилася впевненість, що станеться ‒ ми їдемо на обмін
‒ Ви знали, хто буде в списках на обмін з української сторони?
‒ Це для мене була повна несподіванка, тому що за два дні до цього я чув відповідь Путіна Медведчуку, коли він ставив запитання щодо Карпюка та Клиха. Відповідь Путіна: «У нас особлива думка з цього приводу, це особлива історія».
Я ніяк не думав, що це буде і Олег Сенцов, знаючи особисте ставлення Путіна до нього. Але коли зайшов до автобуса і побачив, так би мовити, «зіркові обличчя», зрозумів, що сталося щось екстраординарне. Якась подія трапилася, що тут і Клих, і Карпюк, і Сущенко, і Сенцов, і Кольченко ‒ тобто усі такі відомі хлопці.
‒ З людей, яких уже обміняли і вони перебувають в Україні, ви з кимось перетиналися в умовах СІЗО?
‒ Так, з Євгеном Пановим, з Ахтемом Чийгозом ‒ ми з ним і познайомилися в тюрмі за цікавих обставин.
‒ Яких?
‒ До кабінету виводили до адвокатів, спочатку побачилися в коридорі, а потім Ахтем заходив до нашого кабінету разом з дружиною, коротко поспілкувалися. Останній раз я бачив Ахтема-ага другого грудня (2017 року, ‒ ред.), його вивезли до Туреччини. А першого грудня, коли мені змінили запобіжний захід на домашній арешт, ми якраз у коридорі зустрілися, де збирали нас на вихід. Але його вели в кабінет, а мене ‒ до конвою. Встигли декількома словами перекинутися, це було таке «вау», коли я другого числа, вдома з браслетом, дізнаюся, що Ахтема вивезли до Туреччини, а потім ‒ вже до Києва.
Ми з’їздили до Києва поспілкуватися з поважними людьми з кримських татар
‒ Ви бачилися з ним уже після прибуття до Києва, після обміну?
‒ Звісно так. Особливо розповідати нічого, Ахтем приїхав сюди, у «Феофанію», забрав мене, і ми з’їздили до Києва поспілкуватися з поважними людьми з кримських татар, не буду називати прізвища. Дуже тепла була зустріч, дякую всім.
«Голодування ‒ знак протесту проти свавілля»
‒ У результаті ви оголосили голодування, яке тривало понад 200 днів. Яка була ваша основна мета?
‒ Я думаю, перш за все це знак протесту проти свавілля, коли без жодного доказу людині можна так нав’язати провину. У моїй справі є тільки одна пропозиція по суті, що «в невстановлений час, у невстановленому місці, при не встановлених слідством обставинах незаконно придбав та зберігав патрони, вибухівку». Я хотів показати абсурдність усієї ситуації, показати свою зневагу до їхніх вироків.
‒ Що було найважчим фізично під час голодування?
‒ Фізично дуже боліли ноги. Я коли був уже в Торжку, мені одна жінка прислала в листі цитати Еріха Марії Ремарка про голодування, що відчуває людина. Дуже точно написано, я, на жаль, не письменник, я так точно не напишу. Але якщо коротко, то суть у тому, що сам голод ‒ він не хвилює, хвилюють інші речі, є фізичні болі іншого характеру, а сам голод ‒ це найменше, що хвилює.
Шокуючі фотографії кримського українця: 96-й день голодування Балуха (фогалерея)
‒ Чи довго ви відновлювалися після цього голодування?
‒ Це якось поступово саме відновилося. Правилом було не їсти багато, а так їв усе. Шлунок перший час не приймав їжу, але були ліки, з їхньою допомогою все відновилося приблизно за місяць. Після цього якихось обмежень в їжі не було.
‒ Під час голодування ви деякий час перебували в камері з Русланом Трубачем, фігурантом так званої «справи Веджіє Кашка». Розкажіть історію вашого з ним знайомства.
‒ Немає особливого бажання зараз розповідати, як я потрапив туди, в камеру, це був не дуже тривалий час, але що стосується самого Руслана ‒ йому величезне спасибі, великий привіт від мене, якщо почує. У мене якраз тоді були дуже сильні фізичні болі, пов'язані з хребтом, а він досить хороший мануальник. І з його допомогою я позбувся цих болів. Я реабілітацію отримав саме його руками. Хороша людина.
«На «Слава Україні!» обов’язково почуєш «Героям слава!»
‒ Тюрма ‒ це особливе місце. Якою вона запам’яталася вам?
‒ Є одна історія. Я просто не пам’ятаю, з чим це було пов’язане. По-моєму, річниця цього «возз’єднання Криму з Росією», і в Сімферополі був салют. А я тоді в камері 5 на 8 сидів, вона виходить у внутрішній двір, у ній можна спілкуватися через «решку» (ґрати на тюремному сленгу ,‒ ред.). Там добре чутно, і як тільки вечір, можна поспілкуватися з іншими камерами. І ось уявіть, під цей салют хлопці починають виконувати гімн України. Це, може, не дуже цікавий момент, але настільки емоційний.
‒ Як реагували на це конвоїри в СІЗО?
‒ Саме цей момент конвоїри не чули. Треба зауважити, що, коли людину ведуть коридорами Сімферопольського СІЗО, на «Слава Україні!» обов’язково почуєш кілька відповідей «Героям слава!» І спочатку вони реагували на це зауваженнями, щоб заарештований не зупинявся, і говорили, що міжкамерне спілкування заборонене, а потім це вже на традицію перетворилося. Чесно? От спасибі пам’яті, заблоковане у мене зараз, як конвоїри там розмовляють, або ще щось.
‒ Брат російського опозиційного політика Олексія Навального Олег Навальний в одному з інтерв'ю сказав, що забув про в'язницю через п’ятнадцять хвилин. А ви про неї вже забули?
В'язниця ‒ це певний зріз суспільства, якщо ми говоримо про російські реалії
‒ Я розумію, що з часом ці спогади повернуться, але зараз ніби заблокувало. Я ось сиджу, дивлюся на всю цю красу, люди ходять, і у мене не викликає негативних емоцій жодна згадка про той час, поки я сидів. Я взагалі вважаю, що в цьому навіть колупатися не потрібно, є речі набагато важливіші в житті, які варто осмислювати. Так, в'язниця ‒ це певний зріз суспільства, якщо ми говоримо про російські реалії. Тюрма взагалі ‒ об’єктивна річ.
‒ Яке з судових засідань було для вас найскладнішим?
‒ Те, що було 16-го січня, психологічно й морально було найскладнішим. Це було найважче засідання. Коли ти після сорока п'яти днів, нехай у жорстких обмеженнях, але вдома, поруч з матір'ю. Навіть при тому, що у мене було переконання, що як тільки мине суд, мене знову закриють за ґрати, все одно повернення в СІЗО після домашнього арешту ‒ це важко.
‒ Чи будете ви подавати позов до Європейського суду з прав людини?
‒ Звичайно. Там вже багато документів подано в ЄСПЛ. Але цей процес триває, нічого ще в цьому плані не завершене. Була розмова з Гельсінкською групою з прав людини, ми працюємо разом з ними в цьому напрямку. Ми подали перші документи ще до грудня 2016 року, ще з приводу тієї 319 статті (стаття 319 Кримінального кодексу Росії ‒ образа представника влади, ‒ ред.), за якою мене судили ще до того, як я потрапив за ґрати. Збираємо всі документи, фіксуємо, ми домовилися, що я трохи до тями прийду й ми закінчимо роботу.
Наслідки спротиву. Як змінився Балух за час переслідувань (фотогалерея)
«У Криму багато хто з Україною, мій випадок ‒ тому приклад»
‒ Яким чином, на вашу думку, можна повернути Крим під контроль України?
Найголовніше зараз ‒ не втратити Крим не територіально, а ментально
‒ Для того, щоб на цю важливу тему розмовляти, мені потрібно ще трохи часу, щоб вивчити український інформпростір, надихатися цим повітрям, щоб зрозуміти, як суспільство ставиться до цієї проблеми. Найголовніше зараз ‒ не втратити Крим не територіально, а ментально. Він все більше й більше розвертається в бік України. Це було видно тоді, особливо перебуваючи за ґратами, як ставлення людей до України, до політв'язнів кардинально змінюється. Будь ласка ‒ результат останніх виборів у Криму, тільки 28%, які взяли в цьому участь.
Українське суспільство має перестати ставитися до кримчан як до зрадників
Незважаючи на те, скільки проукраїнських громадян виїхали та скільки приїхали з Росії на півострів. Українське суспільство має перестати ставитися до кримчан як до зрадників. Так, звичайно, і зрадники там є. У Криму багато людей, дуже багато людей, які ментально з Україною, мій випадок ‒ один з таких прикладів. Державі варто підтримувати цих людей фінансово і, найважливіше, морально. Тому що головне ‒ люди, а не територія.
У моєї сестри, яка живе в Росії, була велика залежність від інформаційної пропаганди
У моєї сестри, яка живе в Росії, у Волгоградській області, була велика залежність від інформаційної пропаганди. Я ще до «референдуму», коли почався Майдан, телефонував їй і пояснював: «Надюшо, йде війна». Але я не міг пробити цю стіну, цю пелену. Я розповідаю, що йде війна, а вона ніби й киває, але не розуміє, про що я говорю. Моє небажання спілкуватися ‒ це не було щирим бажанням чи образою на сестру. Просто це був такий радикальний спосіб, щоб збити цю пелену.
‒ Коли ви відновили спілкування з сестрою?
‒ Сестра хотіла приїхати кілька разів на суд, але я був проти спочатку. Потім емоції вщухли, я сам внутрішньо вже був готовий помиритися з сестрою. Остаточно мене умовив Климент (архієпископ Кримської єпархії Православної церкви України Климент, ‒ ред.). Це був хороший привід вийти з цієї ситуації.
‒ Як гадаєте, сестра змінила думку з приводу того, що відбувається в Криму після того, як її рідна людина потрапила до в'язниці?
‒ Я думаю, не думку змінила, а пелена спала, і вона вже не вузько дивиться на світ, а ширше.
«Важливо ‒ щоб хлопці відчували, що суспільство їх потребує»
‒ Де ви збираєтеся жити після того, як вас випишуть з «Феофанії»?
‒ Я буду жити в Києві і, на жаль, не «на землі». Ніколи не мріяв жити в місті, але поки що так треба. Я розумію, який дискомфорт для мене жити в місті.
‒ Тоді для чого вам залишатися в місті?
Я знаю, скільки людей за нас молилося у церквах, у мечетях за нашу свободу
‒ Раз так сталося, що я після звільнення, сам того не бажаючи, отримав якусь ступінь медійності, то потрібно направити її в правильне річище ‒ у річище звільнення інших громадян України, які залишаються в російських в'язницях. Я бажаю хлопцям, які там залишилися, не втратити відчуття того, що тут, на волі, усі ми, вся активна частина суспільства, ми молимося за них і боремося за їхнє звільнення. Я знаю, скільки людей за нас молилося у церквах, у мечетях за нашу свободу.
‒ Що найбільше підтримувало вас, коли ви перебували в неволі?
‒ Напевно, спілкування у вигляді листів, якийсь зв’язок із зовнішнім світом ‒ це вкрай важливо в умовах в’язниці. Наприклад, я з допомогою деяких своїх друзів написав і відіслав лист Саші Шумкову, з яким ми разом сиділи в одній колонії. Найголовніше ‒ щоб хлопці там відчували, що суспільство тут їх потребує.
‒ Яку роль в історії з вашим арештом, трьома кримінальними справами, в'язницею зіграли кримські татари?
‒ В першу чергу, «Кримська солідарність», яка була у мене на кожному суді. Величезне їм спасибі. По-перше, це тебе надихає. По-друге, не дає тобі можливості розслабитися або себе пожаліти. Але найголовніше ‒ це те, що вони дали мені відчуття підтримки та опори, яку вони дали моїй родині, мої рідні не відчували себе самотніми.
Цей дух взаємодопомоги, за який не чекають від тебе якихось звершень. А люди сидять і хвилюються тільки про одне ‒ вони хочуть залишитися гідними людьми в цьому житті і бажають тобі бути такою ж людиною. Ми спілкувалися, на жаль, тільки через решітку, але було якесь духовне єднання. Це й було моєю найбільшою підтримкою.
