30 років тому, в серпні 1992 року, відбулася дуже символічна в українській історії подія. У першу річницю Незалежності президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав регалії УНР першому всенародно обраному президенту України Леоніду Кравчуку. Таким чином відбулося символічне з’єднання української історії з українським сьогоденням, української еміграції з незалежною Україною.

Більше про цю символічну і по-своєму значущу подію «Історична Свобода» розмовляла зі свідком того, як все відбувалося, істориком Олександром Кучеруком.

– Пане Кучерук, можна сказати, ви були учасником тих подій...

– Ну, учасником я був відносним, але я був тоді в колі співчуваючих і учасників.

Подія складалася з двох частин, з двох днів: 22 і 24 серпня. Спочатку 22 серпня на відзначення першої річниці проголошення незалежності України відбувся великий урочистий захід в палаці «Україна». Основним доповідачем був президент України Леонід Кравчук, а другим доповідачем – останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. А друга частина відбувалася 24 серпня в Маріїнському палаці, на той час вже резиденції президента України.

Так от, в палаці «Україна» тільки проголосили, що Державний центр УНР в екзилі, який вів свою тяглість від УНР 1917-1921 років, зважаючи на те, що Україна відновила державну незалежність, ухвалив рішення про припинення діяльності еміграційного уряду і передачі повноважень. Тим самим замкнувся ось цей історичний ланцюжок – від незалежності 1917-1921 років до незалежності 1991 року.

– А що було 24 серпня, в День незалежності?

– Після параду і всіх цих урочистостей на вулиці, в Маріїнському палаці було чоловік із п’ятдесят: представницька делегація від УНР в екзилі та тодішні очільники української держави керівництво сучасної України. Одну делегацію очолював Микола Плав’юк, уже як експрезидент, а другу – Кравчук.

Відбулася передача кількох речей:

• Перше – сам акт, який засвідчував це рішення.
• Друге – прапор уряду УНР в екзині: святковий прапор із шовку, обшитий пацьорками золотими, з тризубом.
• Третє – печатка президента УНР в екзилі.
• Також передавався президентський клейнод. Це найцікавіша річ: ланцюг з елементів-тризубів, а внизу сам клейнод – мощівниця, це якби маленька коробочка.​

– Чиї ж там мощі були?

– Там мощів уже не було. З одного боку там зображення Ісуса Христа, а з іншого – герб гетьмана Мазепи.

Історія цього клейноду цікава. Свого часу державний діяч та історик Роман Смаль-Стоцький десь нишпорив по антикваріату у Празі й надибав цю річ. Він її викупив за досить-таки великі гроші і, розуміючи її вартість для українського суспільства та української думки, офіційно передав саме для того, щоб зробити цей клейнод.

– А яке ж походження цього артефакту?

– Сучасні дослідники вже його обдивилися з усіх боків – це десь ХVІІ століття. Золотий медальйон з емаллю, з гравіруванням – мистецьки досить гарна річ. І коли у Смаль-Стоцького ця річ вже була, він замовив цей ланцюг і передав його для президента і Державного центру УНР в екзилі. Він зберігався в США, в Церкві святого Андрія в Баунд-Бруці. І коли відбувалася сесія Української національної ради за участі президента, то предстоятель УАПЦ урочисто виносив цей клейнод і вдягав на президента. Урочистості, всі офіційні акції так проходили... Коли закінчувалися – знімали, складали в цю коробку і знову ховали в спеціальній скрині чи сейфі.

І в Маріїнському палаці патріарх УАПЦ Мстислав також брав участь. Відбувалося так: принесли цю коробку, Мстислав відкрив її, передав спочатку голові Верховної Ради Івану Плющу – той її потримав, доторкнувся до історії, а тоді вже передав Леоніду Кравчуку.

– Всі долучилися.

– Так, всі долучилися. І з того часу президентський клейнод УНР в екзилі зберігається в адміністрації президента, а зараз це Офіс президента.

– Президент УНР в екзилі – звідки ця посада? Михайло Грушевський не був президентом УНР. Голова чи президент Центральної Ради, але не УНР. Симон Петлюра – голова Директорії УНР…

– Михайло Грушевський, який очолював Центральну Раду, а це була найвища державна влада, був представником усієї держави.

«Голова Центральної Ради» складно було перекласти, тому на франко- чи німецькомовних візитівках писали «президент». Звідти і повелася така паралельна назва. На початку 1990-их років іноді навіть казали, що Грушевський був першим президентом України. Це не так.

Коли внаслідок складних подій уряд УНР в 1921 році опинився на еміграції, то вся ця державна структура була переформатована спеціальним законом на «Державний центр УНР в екзилі». Оскільки посада голови Директорії УНР залишалася чинною, то державу очолював саме він. Але подальші події призвели до того, що ця посада не зовсім стала зрозуміла.

– Фактично Директорії вже не існувало. Петлюра був номінально головою Директорії УНР, але Директорія, як колегіальний орган управління, вже не існувала.

– Так, не існувала з різних причин. Винниченко сам утік, мовляв, мені це все не треба, мастіть собі голови і робіть, що хочете. Швеця і Макаренка ніби послали закордон з дипломатичною місією. Вони теж не хотіли повертатися. До речі, Петлюра їм писав: «Повертайтеся в Україну. Бо нести український хрест закордоном значно легше, ніж в Україні».

– Андрієвський ще був членом Директорії.

– Андрієвський спочатку був при ділі, а потім втратив політичну вагу. Тож, як свого часу «воза» Центральної Ради тягнув Грушевський, так само «воза» Директорії тягнув Петлюра. Вдало чи не вдало – як міг, що міг, то він зробив. Але коли він загинув в 1926 році, то традицію зберегли, і його наступник Андрій Лівицький залишався головою Директорії.

А вже після Другої світової війни, коли зовсім інші політичні розклади стали на еміграції, то прийшли до того, що треба все це осучаснити, зробити політичний апгрейд. І тоді створили спеціальну комісію, яка врешті-решт прийшла до висновку про створення Української національної ради як передпарламенту чи еміграційної форми парламенту. Також створили те, що в нормальній державній структурі називається урядом.

І очолив це президент УНР в екзилі Андрій Лівицький. Він так би мовити носив дві шапки: спочатку голови Директорії, а потім президента. Після нього був Степан Витвицький, після Микола Лівицький, син того Лівицького, а після нього рік чи півтора останнім президентом був Микола Плав’юк.

– Президента УНР в екзилі хто обирав?

– Українська національна рада голосуванням обирала президента УНР в екзилі. Були закони, які це регламентували і які визнавалися всім тим еміграційним середовищем.

Попервах проблема була в тому, що УНР не дуже хотіли визнавати оунівці, особливо бандерівці. Вони себе прив’язували до 30 червня 1941 року і до Української головної визвольної ради. Але УНРівці казали: ми маємо абсолютно легітимне продовження і зв'язок з тією державою, яка була на території України. Бандерівці зрештою згодилися й увійшли в усі ці структури. ​

– Тридцять років тому якого значення надавали цій події українці з екзилю й ті, хто були при владі?

– Мені один наш емігрант-українець казав: «Ми думали, що як буде незалежна Україна, то буде все по-українськи і так гарно, як у Канаді. А виявилося, що не так».

– А що було не так?

– Плав’юк приїхав і зіткнувся з реальною дійсністю. Коли він у січні 1992-го прилетів до Києва, його зустрічали Левко Лук’яненко та інші депутати. Домовилися, що наступного дня Плав’юка прийме Кравчук. Плав’юк зразу сказав, що ми, Державний центр, складаємо повноваження і хочемо їх передати 22 січня, на День Злуки – це буде прекрасно і правильно. А Кравчук каже: а ми не готові.

Плав’юк думав, що якщо вони прийшли і самі готові передати, то візьмуть. Дають же ж самі! Ні!

Тоді каже: давайте зробимо передачу 17 березня, день заснування Центральної Ради. Добре. Створили якусь комісію, яка почала розглядати. А як це формально зробити, щоб це було чинно, легітимно і так далі? І потім вирішили перенести аж на першу річницю Незалежності. Трошки інше було думання, трошки інші підходи.

– Як ви думаєте, що завадило у січні, на День соборності, зробити якби ще одну Злуку? Чи тоді не думали цими категоріями?

– У цих документах говорилося про Директорію, про Петлюру. А чиновники, які оформляли всі ці документи кажуть: а якось так, щоб обійтися без Петлюри, можна?

Або ще вам наведу приклад. Був комітет із відзначення 125-ліття Петлюри, і там була представниця київської міської влади, вже не пам’ятаю її прізвище. Всі виступали, говорила ціла група. Вона виступала, і в неї не повернувся язик сказати слово «Петлюра» – говорила: «він», «та», «ото» і так далі.

Навіть не суспільство, а та верхівка, яка ухвалювала рішення, була з тим багажем і якимись (це навіть не переконання) відшліфованими мізками.

Для них це було складно і непросто. Ба навіть 22 серпня 1992 року, коли відбувалися урочистості, то ставили певні вимоги: оце можна сказати, а це неправильно зрозуміють, а тут президент Кравчук говорить одне, то щоб ви не говорили інше.

Але, наскільки я бачив і знаю, в Кравчука і в Плав’юка склалися дуже хороші суто людські відносини. Плав’юк міг не те, щоб запросто, але зустрітися з Кравчуком. Для президента це не було проблемою.

До речі, Плав’юк був першою особою, якій президент України надав українське громадянство. Це була перша людина, якій було надане громадянство України.

– Це теж символічно!

– Так. Не виходячи з канадського громадянства. Ну, то вже складніше.

– А тоді звернули увагу на те, що Плав’юк був очільником мельниківської ОУН, а Кравчук ще донедавна був одним із очільників КПУ? Тобто тут бачили якесь возз’єднання двох Україн – радянської та націоналістичної?

– Те, що Плав’юк був ще й керівником ОУН, на це не те, щоб не звертали уваги, а обходили цей момент. Ніби цього й немає.

– Як і те, що Кравчук був комуністом – теж обходили цей момент.

– Коли Плав’юк був президентом УНР в екзилі, була така настанова, що не може шеф якоїсь одної партії буди лідером загальноукраїнської установи. Тоді Плав’юк тимчасово склав повноваження голови ОУН. І це правильно.

Плав’юк був мудрий і розумний чоловік. Але залишки кадебістські не спали. Плав’юк, який був громадянином України, мав право брати участь у виборах – спочатку до Верховної Ради, а потім у президентських.

– Але ж треба прожити скількись років в Україні.

– Тільки вибори наближалися, і стало відомо в певних колах про ці його наміри, то тут же внесли поправку до закону, що депутату треба мати 5 років проживання. А в нього було тільки два. Коли дійшло до президентських виборів – знову в закон про вибори президента внесли поправочку, що треба 10 років. Таким чином Плав’юка відсікли. Потім він говорив, що, можливо, це і добре – бо ставши депутатом, був би одним із них.

Але це не значить, що він втратив вплив. Плав’юк мав величезний досвід і опосередкований вплив за собою мав. До речі, коли розглядали питання надати йому звання Героя України, то до нього звернулися, але Плав’юк сказав: ні!

– А як він це пояснив?

– Сказав, що не хоче бути з різними одіозними людьми в одній шерензі. Тоді він отримав орден Ярослава Мудрого І ступеня. Причому цікаво це було. Цей момент визначальний – давати нагороду чи не давати – відбувався в будинку Центральної Ради. Там були якісь урочистості.

У президії сидів Плав’юк, ще кілька людей і тодішній голова адміністрації президента Дмитро Табачник. Сидів і слухав, що Плав’юк говорить. І коли Плав’юк свою промову закінчив, то Табачник встав, пішов за куліси і сказав, мовляв, все в порядку. Тоді виходить і каже, що указ президента (папери вже були) про нагородження орденом Ярослава Мудрого І ступеню.

– Яка доля регалій УНР, які президент УНР в екзилі передав всенароднообраному президенту України?

– Доля в кожного своя. Де прапор – ніхто не знає. Печатка – в Національному музеї історії України, а грамота складання повноважень – в Центральному архіві вищих органів влади. Клейнод – ланцюг з мощівницею гетьмана Мазепи – знаходився в кабінеті президента. Там лежали цей клейнод і клейнод сучасного президента. Коли був Ющенко, то дуже ним дуже тішився. Коли він пішов звідти, то свої речі забирав, а потім дивляться – а клейнода УНР немає!

– Оце так!

– Вийшло якимось чином, що формальність була не до кінця дотримана, і він не пройшов по якихось документах.

– Не був інвентаризований?

– Так-так. Не було якогось акту здачі-прийому і так далі. І цей клейнод у нього кілька років був вдома, в його хатньому музеї. Плав’юк йому тоді писав, і врешті-решт він повернув. І до цього часу цей клейнод зберігається в адміністрації президента у відповідному відділі.

– Між іншим, згадав такий приклад. Рада Білоруської Народної Республіки так і не передала новій білоруській владі після 1991 року своїх регалій.

– До речі, у своїй промові 22 серпня 1992 року Плав’юк, серед іншого, згадав, що за прикладом інших колишніх поневолених народів, які поновили свою державність, ми передаємо.

– Можливо, те, що в Білорусі такої символічної передачі не відбулося, це теж мало опосередкований негативний вплив на подальший розвиток подій у цій країні.