Вірменський помічник-координатор і письменник-мандрівник Арам Варданян згадує, як працював у сепаратистському азербайджанському регіоні Нагірному Карабасі під час інтенсивних повітряних бомбардувань, які стали найсерйознішим спалахом бойових дій між Вірменією і Азербайджаном більш ніж за чверть століття.
Ми в’їхали до Нагірного Карабаху ближче до вечора 10 жовтня. Першим місцем, де ми зупинилися, був храм Христа-Спасителя, відомий також як Газанчецоц, який стоїть за 13 кілометрів від Степанакерту і нещодавно зазнав артилерійського обстрілу.
Там священник розповів нам, що після того, як у церкву влучили перші снаряди, двоє російських журналістів увійшли всередину, щоб сфотографувати пошкодження. Незабаром після цього в собор влучив іще один снаряд.
Всюди були щебінь і пил, можна було бачити, що дерев’яні лавки розбиті, і всюди були розкидані шматки дерева. Один із них був залитий кров’ю, і ми знаємо, що один із російських журналістів був тяжко поранений.
Це страшна війна, дуже сучасна війна. Через використання дронів ви не знаєте, хто за вами спостерігає і що буде далі.
Коли ми їхали в бік Степанакерту, теоретично тривав режим припинення вогню, але, чесно кажучи, ніхто йому не вірив, особливо ті з нас, хто має хоч якийсь досвід у вірменсько-азербайджанських конфліктах.
У Степанакерті було тихо, не було ні диму, ні пожеж, коли ми перебралися через пагорб і побачили місто під собою, але я відчував, як страх повзе у мене під шкірою, коли ми спускалися звивистою дорогою до міста.
Тієї ночі почали падати ракети. Спочатку ми дізналися про це, коли небо спалахнуло червоним, а через кілька секунд вдарила хвиля вибуху. Є сирени, які повинні вити як попередження, але вони спрацьовують тільки час від часу. Ракети з завиванням летіли одна за одною – і ви не знаєте, куди впаде наступна.
У нашому будинку був підвал, в якому можна було сховатися, але ми не могли там спати. Всі місця вже зайняли місцеві жителі, які влаштували всюди невеликі житлові приміщення, тому новачкам, таким, як ми, доводилося вибирати, чи ризикнути і спати поруч із великими вікнами в нашій кімнаті, чи спати в коридорах будівлі. Більшість журналістів, яких я бачив, стягували матраци зі своїх ліжок і тягли їх у коридор. Всі нервували, коли вибух розкидав друзки скла в наші кімнати.
Я дійсно не спав тієї ночі. Спочатку, коли влучали ракети, я тікав із усіма в підвал, а потім повертався до свого ліжка і роздягався. Але після третього разу я вже не знімав одягу і лежав на ліжку в очікуванні ранку.
Із настанням дня ми вирушили шукати нові пошкодження, завдані вночі. Тут використовується широкий спектр озброєнь – артилерія, ракети з безпілотників і величезні ракети «Смерч» із установок на вантажівках. Ми думаємо, що ізраїльська ракета «Лора» була вперше використана тут у бойових діях. Місцеві жителі розповіли нам, що в минулі часи азербайджанці використовували ракети «Град», які не завдавали великої шкоди далі від того місця, куди вони влучали. Тепер вони використовують ракети набагато більшого калібру, і шрапнель розриває все навколо.
Ми побували в архиєпископа Вірменської апостольської церкви Паргева Мартиросяна за домовленістю, що ми не будемо говорити, де він перебуває. Поки ми говорили, пролунав сигнал тривоги і стало чути вибухи. Це було не дуже близько від нас, але люди забігли всередину. Потім, поки вибухали снаряди, Мартиросян тихо почав молитися.
У деяких магазинах вибиті вікна, але вони залишаються недоторканими – я бачив навіть дорогі магазини, в які можна було зайти вночі, але ніхто їх не грабує. Якісь місцеві бізнесмени пропонували нам їжу. Ми намагалися відмовитися, кажучи, що їм це буде потрібно більше, ніж нам, і вони сміялися: «нас оточує їжа». Ми бачили, що вони буквально спали на штабелях бляшанок, підсмажуючи хліб на обігрівачі. Під час війни 1990-х років голод був реальною проблемою, але не сьогодні.
Безпілотники іноді пробираються повз радари і можуть кружляти протягом усього дня. Окрім дронів-смертників, які вибухають при ударі, є більші безпілотники, які можуть стріляти ракетами, а деякі з них використовуються як коректувальники для наведення артилерійських і ракетних атак.
Коли ми виїхали з Нагірного Карабаху, ми побачили групу бійців у місті, розташованому відразу за кордоном у Вірменії. Вони сказали мені, що бували досить близько до іншої сторони, щоб почути, як там розмовляють арабською. Вони додали, що азербайджанські спецпризначенці вміють говорити вірменською, мабуть, щоб заплутати «наших хлопців».
Одна з останніх речей, яку я побачив, був пікап із калюжею крові в кузові. Водій сказав мені, що двоє бійців серйозно постраждали і йому довелося доставити їх до лікарні, але їм ампутували ноги. Я не зміг змусити себе сфотографувати це.
Ми звикли воювати, але дрони і те, що Туреччина, як повідомляють, кинула в бій арабськомовних бійців, змінило правила гри. Люди не налякані, вони просто оплакують загиблі молоді життя. Я думаю про цих дітей на фронті… Мені страшно ходити темними вулицями, але ці діти перебувають на передовій у такій війні, воюють у лісах. Я не можу цього уявити.
