Майже 40% українців у 2020 році ще шукали свою ідентичність, свідчить опитування Інституту соціології НАН України 2020 році. Більшість ідентифікували себе, в першу чергу, як громадян Україні (61,7%), але чимало – як жителів якогось села, міста, області (27,4%), а ще невелика частина бачила себе громадянами колишнього СРСР (3,4%). Словосполученням «національна ідентичність» часто оперують, але що це таке? Чи сформувалась вона в українців? Та чи варто так боятися за ту ідентичність для побудови щасливого суспільства й успішної держави?
Національна ідентичність – це відчуття належності людини до певної нації. Слово пішло від пізньолатинського identitas («однаковість») або ж від idem («однаковий»). В українських законодавчих актах «ідентичність» зазвичай перекладають як «самобутність».
«Це тотожність, подібність чомусь, комусь, але далі одразу постає питання до кожної людини, з ким вона себе ототожнює, до якої спільноти відносить? Я – чоловік, батько, підприємець, науковець, житель Києва. До того ж, самоідентифікація та те, як вас сприймають інші люди, часто може не збігатись – тут постає проблема. Не всі українці люблять сало й борщ. Коли йдеться про українську національну ідентичність, слід брати до уваги, що уявляння носіїв такої ідентичності про те, яким ознакам відповідає спільнота, називана українською нацією, різняться. Ще більше різняться уявляння цих ознак тими, хто ототожнює себе з іншими націями», – пояснює завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Кураса НАН України, доктор політичних наук Віктор Котигоренко.
«Ідентичність бере свій початок із слабкості людської натури. Людина не могла вижити одна в природі, тому змушена вести колективне життя. Так природньо сформувалась перша колективна ідентичність – родинна, а від неї сформована на спільності проживання – кланова. Згодом в групи з’являється вже своя мова й культура. Сталося відокремлення «Ми» від «Вони», – додає письменник та історик Олександр Доній.
І що там з національною ідентичністю українців?
Ідентичність ніколи не є завершеною: поки існують люди, які її сповідують, вона перебуває в постійній зміні, додаванні або відчуженні окремих частин.
«Це безперевний процес трансформації ідей. Чи була українська нація в часи Богдана Хмельницького? В сучасному розумінні – ні, в тогочасному так, до неї належала переважно козацька старшина. Власне, в ті часи об’єднавчими самоназвами предків сучасних українців були слова «русини» або «русь». Етнонім «українці» набув масовості тільки в першій чверті 20-го століття. Ми знаємо українську націю часів Української революції 1917-1921 років і за часів СРСР. Вона перебувала в стані постійних змін. Змін вона зазнає тепер і зазнаватиме далі, аж поки існуватиме», – каже Віктор Котигоренко.
«Наразі ми маємо власну державу, тому наша ідентичність не тільки відстоює себе перед російською, але й конкурує зі всім світом за кожного українця, щоб він обирав нашу спільноту, нашу державу, нашу мову, замість насамперед Москви, але й Варшави, Берліна, Лондона… Інакше у нас держава буде, мова буде, але якщо українець не буде щасливий, не буде в неї вірити, то й не буде за неї боротись», – зазначає Олесь Доній.
Крім того, є різниця між етнічною нацією та політичною (це усі громадяни країни), тож і ідентичність у них відрізняється. Коли Україна захищає свій суверенітет, ідеться саме про політичну.
«Я вважаю, що українська нація – це багатоскладова спільнота, безумовно, з етноукранським осердям. Людина належить до цієї спільноти саме як до нації не за ознакою етнічного походження чи місця народження, і навіть не за ознакою українського громадянства чи переважної мови спілкування. До української нації належать ті, для кого життєво важливими цінностями є державна незалежність України, патріотизм і почуття гордості за належність до спільноти українських громадян, повага до самобутньої української культури й української державної мови, – міркує Віктор Котигоренко. – Не будемо забувати, що етнічний росіянин, єврей, мадяр чи поляк також може бути громадянським українцем. Зараз українці різного етнічного походження захищають нас на фронті, борються з ворогом у тилу. На жаль, є чимало етнічних «українців», які стали колаборантами, навідниками ворожої артилерії… Переконаний, що до української нації як громадянської спільноти, об’єднаної спільними цінностями, вони не мають жодного відношення».
Чи можна читати Достоєвського, слухати «Спліна» й при цьому залишатися українцем?
«Головне, ким ви себе відчуваєте та як поводитесь в суспільному житті, – відповідає Віктор Котигоренко. – Давайте не плутати поняття «цінність» і «зацікавлення», «інтереси».
У вільній країні ніхто не може заборонити іншому читати книжки, слухати музику, дивитись фільми будь-якою мовою світу та будь-якого автора. Це індивідуальний вибір й відповідальність за споживання інформації.
«Мені постійно дорікають, що я включаю до українців, наприклад, Булгакова, – міркує Олександр Доній, – але ж він українець за народженням та громадянин Гетьманату часів Скоропадського. До того ж, ніхто не може мені заборонити вважати його українцем, як вам не вважати. Я оперую насамперед правом землі, кожен народжений та зрослий на території України – українець. Звісно, ми зацікавлені, щоб українці не мали поглядів на знищення нашої держави, але люди бувають різні…»
Українська й російська ідентичності – вороги?
Українці зіграли вагому роль як у становленні Російської імперії фізично, так і в ідейному вимірі: Брюховецький, Прокопович, полковник Ґалаґан.
«Знаєте, хто перший автор ідеї про возз’єднання двох народів? Пантелеймон Куліш в «Історії возз’єднання Русі», а він пропагував слово «українець», зробив абетку.Костомаров вважав, що українці неспроможні до державного будівництва. Так він обґрунтовував, навіщо українцям бути з росіянами», – каже Олександр Доній.
Йдеться про те, що Кирило-Мефодіївське братство, в якому брав участь і Тарас Шевченко, у 1845-47 роках виступало з проєктом створення конфедерації слов’янських народів на основі демократії та християнства, але не власної держави. Та і навіть Центральна Рада мислила себе автономією в складі імперії більше, ніж пів року свого існування, поки в Четвертому універсалі не проголосила незалежність УНР.
«Нам пощастило, що Росія не захотіла визнавати Тараса Шевченка як російського письменника, адже він писав прозу російською. Для нас було б гірше, якби вони сприйняли нашу літературу як свою й захотіли б її асимілювати», – впевнений Олександр Доній.
Проте, хоч на певному відрізку у зв'язку з історичними обставинами українські еліти й мислили себе окремим народом разом із Росією, ідентичність цих народів завжди були різною.
«Патріотизм в українському розумінні – любов до своє Батьківщини, країни, у російському – служіння державі. Українець не служить владі, державним інститутам, а розвиває власну країну та націю. Сьогодні наші хлопці воюють не за партію, не за президента, а за наш простір, нашу державність, нашу спільноту», – впевнений Віктор Котигоренко.
Але протиставлення цих самобутностей на потрібно доводити до постійного їхнього протиставлення, вважає Олександр Доній.
«Постійне змагання з російським тільки принижує нашу культуру – це дрібно і замало. Коли на твою землю приходить ворог, потрібно дати йому відсіч, вибити, але постійно роздивлятись російських музикантів, пропагандистів, їхні фільми... Я хочу, щоб українці були не гірше фінів, поляків, італійців», – стверджує письменник.
Українці, яким подобається Росія
Стаття 34 Конституції України говорить: «Кожен має право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань», – тому поки людина не закликає до повалення ладу чи порушення кордонів України, з нею можливий лише діалог.
«Безумовно, зрадників, які переходять на бік ворога, потрібно карати. А є просто люди з російською ідентичністю, які не чинять зла Україні, платять податки й дотримуються закону – за них потрібно боротись. Назвати їх «малоросами» – означає використовувати російські наративи, дробити, зменшувати націю. У Росії нав’язування її ідентичності йде з танками, ми ж повинні опановувати розум любов’ю та інтелектом», – вважає Олександр Доній.
Звісно, між людьми всередині нації є відмінності, але якщо зберігати культуру діалогу – вміти слухати, давати слово опоненту, аргументувати власну позицію – можна дійти до консенсусу, вважають наші співрозмовники.
Артур Гмиря
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
