Бурятія втрачає чоловіків, яких влада Росії відправляє на війну проти України. Про історія села Гегетуй у Бурятії, яке занепадає від бідності, поки його жителі гинуть на війні, інформує проєкт Радіо Свобода «Сибір.Реалії». «Чи є в цьому мудрість, якщо вони пішли вбивати людей і загинули самі?» – запитує мешканка сусіднього села.
У маленькому селі Гегетуй на півдні Бурятії 9 травня поминали 47-річного мобілізованого фермера Алдара Ринчинова і його сина, 20-річного Тумена. Їх поховали рік тому. Дашима Ринчинова, мама Алдара і бабуся Тумена, померла, коли дізналася про їхню загибель – ще до того, як тіла її близьких доставили з України в рідне село.
Місцеві кажуть, що Будда відвернувся від Гегетуя, в якому розташований один із найпопулярніших у Бурятії дацанів – так називають буддійські храми і монастирі.
«На тисячу сельчан, які залишилися, вже 20 загиблих. Залишилися люди похилого віку і жінки», – розповіла «Сибір.Реаліям» місцева жителька Валентина (імена героїв змінені з міркувань їхньої безпеки – ред.).
«Лами нашого дацану дозволяють пропагувати повагу до цієї війни»
Село Гегетуй розташоване недалеко від кордону з Монголією, на березі невеличкої річки з тією ж назвою – Гегетуй. З півдня село огинає автомобільна траса Улан-Уде–Закаменськ. З півночі – підпирає хребет Малий Хамар-Дабан. До райцентру – села Петропавлівка – 12 км.
«А до столиці республіки – 256 кілометрів. До монгольського Сухе-Батора ближче. Тому, можна сказати, місцеві частіше бувають у Монголії, ніж в Улан-Уде, – каже місцевий житель Агнай. – Офіційно нас 1253 жителі (перепис 2010 року), але ще перед війною стало не більше від тисячі. А відтоді люди і так повідмирали – лікарня найближча тільки в райцентрі. І війна покосила – понад 20 наших [військових] точно вже в могилах. Щороку – нові і нові дошки відкривають».
У 2024 році в селі Гегетуй у дворі місцевої школи відкривали чергову меморіальну дошку загиблим в Україні.
«Чомусь тільки п'ятьом у 2024-му відкрили. Ванжилов Жамсо, Саша Шахмаєв, Діма Тодорхоєв, Булат Доржиєв і Кривенко Руслан. Хоча до того часу мінімум ще троє наших загинули – Норбоєв Солбон, Мерген Доржиєв і Баясхалан Цирендашиєв. У найперший рік полягли.
У Солбона залишилися дружина Соєлма і двоє дітей. Батьки ще живі – Валентину Дашинимаївну і Пурбожапа Дашидоржиєвича просто не впізнати, різко постаріли і досі до тями не прийшли. Всього 36 років сину було. Йому відмовитися неможливо було – з 2016 року він на контракті був, професійним військовим, – каже Агнай. – Вдова Баясхалана дуже переживає те, що не відрадила чоловіка від нового контракту; у 2019 році він на деякий час повернувся до мирного життя, а потім знову пішов. Двоє дітей також залишилися без батька..
Мерген теж наш, гегетуйський, школу нашу закінчив. Як на зло, саме напередодні війни пішов із лісників у військові – в 2021 році пішов у кулеметники взводу хімзахисту. А все тому, що лісником сім'ю не прогодуєш, а вони з Саяною хотіли одружитися, дітей завести».
Майже під кожним некрологом мешканців Гегетуя земляки пишуть «Ом мані падме хум» — одну з найвідоміших мантр у буддизмі.
«Це шестискладова мантра, присвячена бодхісаттві співчуття Авалокітешварі, — пояснює Алтана із сусіднього села Малий Нарин. – Традиційно вважається, що шість складів мантри здатні рятувати живих істот від народження в шести юдолях сансари – пекельних світах, світі голодних духів, світі тварин, світі людей, світі напівбогів, світі богів. Друге слово означає прагнення до співчуття, третє й четверте символізують мудрість. Але чи є в цьому мудрість і співчуття, якщо вони пішли вбивати людей і загинули самі?
Сумно не лише те, що деякі селяни підтримують усе це. Лами нашого дацану, одного з найстаріших у Росії, якого всі поважають, дозволяють собі пропагувати повагу до цієї війни. Усе вчення суперечить цьому, але вони якось примудряються це поєднувати. З дацану останніми роками зникають божества, місцеві звинувачують лам, які «приїжджають». Жителі теж зникають – йдуть на війну й не повертаються. Світ божеволіє: лами крадуть, люди вбивають. Молитви тут не допомагають».
Перші згадки про місцевість Гегетуй у письмових джерелах початку XIX століття зустрічаються саме у зв'язку з заснуванням Сартул-Гегетуйського дацану.
«У 17-му столітті на місці сучасного Гегетуя відзначали поселення таких бурятських родів як сартуули, уряанхани і цонголи. Вони селилися по обидва боки річки Наринка, починаючи з місцевості Цагаан-Чулуута до нинішнього Гегетуя. Займалися сільським господарством. Побудували дацан, єдиний буддійський храм усіх сартульських родів», – каже Алтана.
Сартульський дацан «Гандан Пунцоглінг» відкрився в 1707 році як кочова повстяна кумирня на березі річки Бургалтай. Через століття, в 1808 році, монастир перенесли до протоки річки Гегетуй. Тоді ж віряни планували звести тут кам'яний храм, але через брак коштів побудували його з дерева. Монастир розвивався, і в 1881 году в ньому відкрився філософський факультет (цанніт), де послушники здобували вищу буддійську освіту. Цей період розквіту перервався в 1937 році, коли дацан повністю зруйнували, його майно розграбували, а лам заарештували і вислали з Бурятії. Відродження об'єднаного Сартул-Гегетуйського дацану почалося тільки в 1989 році: новий майданчик вибрали недалеко від села Гегетуй, а землю під будівництво освятив лама Дарма-Доді.
«Місця у нас намолені. Поруч і священна гора Баян-Баабай. І мінеральне джерело, що допомагає від усіх хвороб. Здавалося б, живи не хочу. Але народ роз'їжджається. 21-ше століття, а у нас водопостачання немає. Люди похилого віку йдуть кілька кілометрів до цього джерела за водою. Це дуже далеко. Ми буримо, приватні свердловини де-не-де у дворах є. Але приватним чином це неглибоко виходить і вода жовта йде, з неприємним смаком. Адміністрація району щороку подає заявки, щоб проєкт свердловини включили у федеральні проєкти. Але не включають. Чиновники кажуть: «Грошей немає», – пояснює Агнай.
«Увесь рід викосило»
У розмовах з редакцією мешканці Гегетуя на умовах анонімності скаржаться на те, що відбувається. Але при цьому, в січні 2023 року в селі зібрали 240 тисяч рублів на придбання дрона або тепловізорів для воїнів-земляків на «СВО» (так у Росії називають свою повномасштабну війну проти України – ред.).
11 липня 2025 року біля пам'ятника «Полеглим героям у роки Великої Вітчизняної війни» (так у Росії й далі називають німецько-радянську війну під час Другої світової – ред.) на свої гроші відкрили чергову дошку загиблим на Україні: Намсараєву Володимиру Едуардовичу, Ринчинову Алдару Цибіковичу, Ринчинову Тумену Алдаровичу і Цибікову Олександру Баїровичу.
«Теж самим довелося скидатися. В адміністрації немає [грошей] – ні на водопостачання, ні на кладовище. В основному на пам'ятники скидалися сусіди загиблих, у декого і рідних уже не залишилося. У Ринчинових увесь рід викосило», – пояснює Агнай.
Минулого року в Гегетуї «дев'ятого травня» не відзначали. У селі прощалися з Ринчиновими Алдаром Цибіковичем і його сином Туменом Алдаровичем. Обидва загинули в Україні.
«Алдару було 45 років, коли прийшла повістка. – розповідає Агнай. – Навіщо він знадобився їм у такому віці, складно сказати. Армію відслужив майже 30 років тому. Завів своє господарство, останні 10 років був фермером. Оформили його в 37-му мотострілецьку бригаду. Пів року не минуло – Алдар пропав безвісти. Кинули його тоді в дуже гаряче місце – під Вугледар».
Єдиний син Алдара, Тумен, записався в ту ж частину, але батька так і не знайшов. Загинув 30 січня 2025 року. Тіло привезли до кінця весни. Тоді й попрощалися з усіма Ринчиновими. А мати Алдара – Дашима Дагбаївна – померла. Не перенесла загибелі сина і внука. Дев'ятого травня прощання пройшло. А за день до цього – восьмого травня – Тумену б 21 рік виповнився. Вікторія [мати Тумена і вдова Алдара Ринчинова] ще тримається, завдяки дочці і внуку. А так ціла майже сім'я, вважай, знищена», – каже Агнай.
Гегетуй належить до Джидинського району Бурятії, в ньому проживають близько 7000 чоловіків від 18 до 65 років. Як мінімум 280 з них, чотири відсотки, вже загинули на війні в Україні – такі дані на січень 2026-го, пишуть «Люди Байкала» і порівнюють цю цифру з часткою військових втрат Російської імперії в Першу світову війну.
Джидинський район – один із найбідніших у республіці. 92% шкіл там в аварійному стані, жодна не підключена до системи центрального водопостачання. Середня тривалість життя чоловіків навіть у мирний час – 53 роки.
