Вже три місяці минуло від ухвалення Верховною Радою закону про заборону РПЦ в Україні. Він передбачає, що (РПЦ) в Україні буде заборонена, а українські релігійні організації, яких підозрюють у співпраці з РПЦ, мають дев’ять місяців на розірвання зав’язків з Москвою. Ще це положення діятиме пів року.

• Як йде виконання закону?
• Чому неактивною, малопомітною є роль предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Онуфрія?
• Чому фактично призупинився процес визнання Православної церкви України (ПЦУ) іншими помісними церквами?
• Які шанси на спільне святкування Великодня християнами східного і західного обрядів?

Про все це – в інтерв’ю з директором Міжнародного інститут афонської спадщини, релігієзнавцем Сергієм Шумилом.

– Як триває виконання закону про заборону РПЦ в Україні і чи став він таким, що – як боялись – внесе в суспільство якийсь розкол?

– Так, навколо закону дуже багато існує ніби суперечок. І коли він готувався, дійсно, деякі редакції, які пропонувалися особливо до другого читання, вони були дуже суперечливі. І там були деякі моменти, які суперечили європейським нормам правовим. От, але той закон, який був ухвалений, в ньому спробували максимально узгодити ці всі норми з міжнародними правовими нормами. І тут важливо підкреслити, дуже часто в пресі називаються цей закон «про заборону УПЦ». Насправді це не так, бо в законі жодним словом не згадується Українська православна церква. Це дуже важливо! І дуже важливо, щоби ЗМІ правильно подавали. Немає в законі нічого про заборону УПЦ.

У законі йдеться про заборону будь-яких зв'язків для будь-яких релігійних організацій в Україні з релігійними центрами в державі-агресорі. Тобто неважливо, яка це конфесія, якщо вона має прямі зв'язки, чи то адміністративні, чи то канонічні з релігійним центром в державі-агресорі, у неї, відповідно до цього закону, виникають проблеми, бо в умовах війни не може існувати в Україні ні політичних організацій, ні громадських, ні бізнесових, які би були зав'язані на державу-агресора і на її діяльність, і пропаганду. Те саме стосується в умовах війни і релігійних організацій.

І тому закон спрямований на те, щоб не заборонити когось, а допомогти деяким організаціям релігійним, які до цього часу мали певні зв'язки – зокрема канонічні – з Московським патріархатом чи з будь-якою іншою релігійною організацією в державі-агресорі, позбутися цих зв'язків. Це не питання канонів, не питання порушення віросповідання, бо зв'язок з Москвою – це не є питання віросповідання, не є питанням свободи совісті. І що стосується УПЦ, цей закон дає важелі, щоби ця церква остаточно набула не декларованої, а справжньої незалежності. І закон не вимагає, щоби ця юрисдикція об'єдналася чи то з ПЦУ, чи ще з кимось. Закон вимагає, щоби у неї чітко було ухвалене рішення, які конституюють повний вихід і повне звільнення своє залежності від Московського патріархату.

– А якщо УПЦ врахує всі моменти, які в законі прописані і стане справді незалежною, що далі? Який варіант бачиться? Об'єднання з ПЦУ чи як існування окремою церквою, тобто яка перспектива, тобто щоб оцей розкол, який вже супроводжує Україну від часів Незалежності, якось його подолати.

– Так, якщо УПЦ, відповідно до цього закону, який передбачає перехідний період дев'ять місяців, щоби привести свої внутрішні норми у відповідність цьому закону, якщо УПЦ ухвалить низку відповідних офіційних рішень, саме через синод чи собор цієї церкви, які офіційно оголосять, що УПЦ виходить зі складу РПЦ, (Московського патріархату), і більше немає нічого спільного з нею, ні канонічно, ні адміністративно, ні будь-яким іншим чином. Тобто вона стає справді не просто декларативно незалежною, а справді незалежною, тобто вийшовши зі складу Московського патріархату, в якому вона перебуває до сьогоднішнього дня всі 30 років.

Тоді дія цього закону не може розповсюджуватися на цю церковну спільноту. І далі вже держава не може вимагати від церкви, як їй об'єднуватись чи не об'єднуватись. Держава може сприяти діалогові, сприяти як певний майданчик для порозуміння, мирного співіснування чи можливих якихось подальших обговорень щодо припинення розділення українського православ'я. Але держава не може нав'язати формат, що ця церква має об'єднатися з цією, це вже не справа правової держави.

Тому кілька може бути в Україні сценаріїв розвитку. Або УПЦ проголошує дійсно повністю вихід з Московського патріархату і далі в Україні продовжують співіснувати дві церкви – ну, власне, воно і зараз так є, це реальність. Існує дві православні церкви, але які мають навчитися співіснувати мирно, без оцього протистояння, яке є. І запорука такого мирного співіснування – це могла би бути церква, яка більше не є частиною Московського патріархату. Патріархату, який благословляє війну, заохочує, підтримує і обґрунтовує навіть оцю ідеологію «русского мира». В умовах війни це неможливо. Тобто, якщо до війни це було терпимо, сьогодні реалії такі, що це є пряма чи непряма, свідома чи несвідома співучасть на боці тієї сторони, яка розв'язала цю війну. Тому тут не може бути альтернативи іншої, ніж повний вихід з Московського патріархату.

– А які ще варіанти?

– Варіанти далі – ці церкви самі визначають, як вони співіснують, чи вони домовляються, чи з часом, чи просто існують, як в Америці будь-які православні юрисдикції мирно співіснують… Можливо, для початку такий би міг би бути формат, як майданчик для якогось діалогу і обговорення. Або вони могли би самі почати кроки до цього об'єднання і подолання цього ненормального розділення, бо немає ані догматичних причин для цього, немає віросповідальних причин для того, щоб це було розділення. Рано чи пізно вони об'єднаються, але тут, знаєте, церковне середовище, воно дуже консервативне. І завжди потрібен час, щоб усі ці образи один на одного пройшли. Іноді це ціле покоління треба, щоб змінилося, покоління старих церковних функціонерів, ієрархів, які от звикли вже жити окремо. І коли вже нове покоління прийде, то однозначно про об’єднання можна говорити. Всі ці такі розколи, вони завжди з часом загоювались.

От і Україна не є виняток. От в Болгарії ми мали в 1990-ті роки розкол на дві православні церкви, от, а потім за допомогою Вселенського патріархату був скликаний собор предстоятелів православних церков, і вони допомогли разом об'єднати це. І там ті всі анафеми, які болгари там одні на одних накладали, то було оголошено нечинним, всі помирилися, об'єдналися, визнали один одного, і сталося це в кінці 1990-х років. Хоча там теж аналогічна була ситуація, один в одного захоплювали храми, ворожнеча була, образи, анафеми один на одного накладали... А тепер це згадується як щось таке далеке в історії, понад 20 років тому.

Але проблема в тому, що в УПЦ частина ієрархів впливових є, які і ментально, і ще якимось чином інкорпоровані в систему Московського патріархату, і вони не хочуть виходити з нього. Тобто вони придумують будь-які зачіпки, щоб залишити той статус-кво. При цьому вони лукавлять, кажучи, що вони не є пов'язані з Московським патріархатом, але канонічно вони все одно в системі світового православ'я не є окремою церквою, а є структурним підрозділом Московського патріархату в Україні, і так їх сприймають всюди.

І у Чехії, наприклад, існує автокефальна православна церква Чеських земель і Словаччини, вони дійсно приймають архієреїв УПЦ і священників до співслужіння, але не як самостійну церкву, а як представників Московського патріархату з України. І от ця група архієреїв придумує будь-які способи, щоб заховати оцей зв'язок з Московським патріархатом і його зберегти. І це є гальмо, в першу чергу, для подальшого розвитку цієї церкви в Україні. Бо, як ми розуміємо, в умовах війни не може бути зв'язку з Москвою. Це їхній вибір. І якщо вони не зроблять цей крок, важку ампутацію таку для себе, духовну ампутацію, перш за все, то, дійсно, зі вступом закону в повну силу у них виникають проблеми, бо вони втрачатимуть статус юридичної особи, право користування певними культовими спорудами, які належать державі. Тобто не йдеться про культові споруди, які в приватній власності, але культові споруди, які належать державі, і, відповідно до цього закону, держава тоді мусить вирішувати цю проблему.

– Щодо позиції митрополита Онуфрія . Таке відчуття, що він самоусунувся якось від цих всіх процесів. Його не чути. Як ви позицію митрополита Онуфрія оцінюєте взагалі? Від нього ж багато залежить. Багато хто на нього орієнтується, а він мовчить і самоусунувся фактично…

– Так, на жаль, є така проблема, і так воно з боку виглядає. Дійсно, всередині УПЦ є дуже великий прошарок духовенства, яке налаштоване патріотично до України, вони вболівають за свою церкву. Вони не хочуть просто змінювати одну церкву на іншу. Вони б хотіли би свою церкву зробити дійсно українською, бо вони в цій церкві народилися, виросли і вони за неї вболівають дуже щиро. І були спроби цих звернень, збори підписів. Ми навіть ініціювали деякі звернення, під якими там по 300-400 підписів до митрополита Онуфрія було зібрано, і потім ці священники їхали на зустріч і не могли зустрітися чомусь, з якихось різних причин.

Ну, митрополит Онуфрій – це, з одного боку, дуже релігійна людина, дуже віруюча, як монах. З другого боку – це людина радянського виховання, все-таки все його становлення відбулося в Радянському Союзі, зокрема як монаха, його становлення відбувалося в Москві в Троїце-Сергієвій лаврі, йому важко уже в цьому віці щось змінити в самому собі. Бо його релігійні уявлення так сформувалися, що йому важко уявити себе поза зв'язком, наприклад, з тією ж Троїце-Сергієвою лаврою, де він колись пройшов становлення як монаха, як священника і так далі.

І це психологічна якась проблема, не канонічна, але ця психологічна проблема стає проблемою канонічною і проблемою всієї церкви. Тобто, звичайно, коли стоїть питання збереження організму через певні хвороби і потрібна операція, там от, якщо треба відрізати ногу чи руку людині, це дуже болісна операція і, звичайно, ніхто не хоче втрачати ні ногу, ні руку, але в ситуації рятування життя необхідно йти на такий болісний крок, як жорстка така ампутація. Митрополит Онуфрій досі до кінця не може ніяк наважитися на цей крок щодо ампутації від цього хворого організму Московського патріархату, який став провідником цієї вбивчої людиноненависницької війни і цієї неонацистської ідеології єретичної, яку вони проповідують.

– А, до речі, можете популярно пояснити, бо всі говорять «русский мир, русский мир»… Що таке «русский мир» – з погляду українського релігієзнавця?

– Є кілька напрямків розвитку цієї ідеології, є світське розуміння, а є те, що патріарх Кирило (Гундяєв) останніми роками, останніми десятиліття активно розвиває. Це ідеологія зверхності «русского мира», як окремої взагалі цивілізації, яка протистоїть взагалі всьому світові. Вони виокремили себе від всього світу, і навіть від християнського світу. З православної точки зору, православної теології і еклезіології, це є не євангельське вчення, це – антиєвангельське вчення, яке суперечить Євангелію, це є єресь, бо там іде дуже тонка підміна понять, підміна понять християнства «русским миром», підміна церкви «русским миром».

Тобто цей «русский мир» – як окрема якась надцивілізація і тільки всередині якої можливе збереження якогось такого, як вони вважають, справжнього християнства, а всі, хто не належний до цього «русского мира», не є християнами. Тобто там є дуже багато наративів, які запозичені насправді з ідеології нацистської Німеччини. Переписують в таку православну словесну обгортку і подають це під виглядом православ'я. Тобто договорилися, що кожен російський солдат, якщо гине на фронті в Україні, одразу потрапляє в рай. Ну, це зовсім не християнське вчення. В Євангелії ви ніде такого не знайдете. Це вже запозичення навіть з цих джихадистських ідей ісламістського фундаменталізму. І це однозначно суперечить євангельським принципам… Там і расова зверхність, там і цілий клубок речей, які суперечать Євангелію. І все це подається під виглядом православ'я. І вже ціла велика група богословів православних з усього світу визначили це як єретичне вчення, яке суперечить Євангелію.

– І імперські ідеї також, вони не бачать України і Білорусі як окремих держав?

– Однозначно, в цій ідеології немає місця Україні. Виявляється, ще в 2005 році Кирило (Гундяєв) очолював групу, і з його подачі був розроблений проєкт в адміністрації президента Російської Федерації, який називається «Русская доктрина». Він – на 1000 сторінок. І сам особисто Кирило (Гудяєв), тоді ще не будучи патріархом, займався лобіюванням, просуванням і пропагандою цього документа. В ньому чітко прописано, що Росія повертається до відновлення себе як імперії. Вона переходить, я дослівно цитую, до політики експансіонізму і наступальності. Росія відновлює свої претензії на історичні території Російської імперії, які були втрачені. Росія більше не визнає втрату територій станом на 1991-й рік, а в найкращому випадку взагалі вони навіть там далі продовжують, що і на 1917-й рік. Вони говорять, що там всюди, де є російська мова – це є «русский мир», де є російська церква – це є «русский мир», відповідно, це є, на їхню думку, Білорусь, Україна, Молдова, частина Казахстану, це Латвія, Естонія, це найменше.

А взагалі всюди, де є анклави російськомовного населення, вони вважають, що це є терени, які потребують повернення і захисту з боку Росії. І дуже багато там інших речей, тобто, але найголовніше, що там чітко прописано, що вони не визнають навіть терміну «Україна». Вони знаходять цьому замінники, як «Малоросія» чи «Новоросія». І вони вважають, що не існує українського і білоруського народів, вони пишуть про якусь так звану трагедію розділення «єдиного русского народа» на три штучні частини і що їхнє завдання – подолати цю так звану трагедію розділення «єдиного русского народа». Така от войовнича ідеологія.

– Чому фактично зупинився процес визнання Православної церкви України іншими помісними церквами?

– Бачите, найбільша проблема в цьому питанні – це продовження розділення українського православ’я. Тобто, якби вдалося українському православ'ю об’єднатися в більш-менш єдину помісну церкву, тоді би це питання дуже швидко вирішувалось. Взагалі церковне середовище, воно є дуже консервативне і дуже аморфне, де рішення не ухвалюються дуже швидко.

Багато хто споглядає, як в Україні далі будуть розвиватися події не тільки на фронті, але і всередині у відносинах між двома православними церквами в Україні. І це дуже важливо, щоби ці відносини розвивалися через сприйняття євангельських істин, а не якоїсь там політизації процесу. І не дай Боже дійти до силового вирішення стосунків, бо це суперечить євангельським принципам. А з іншого боку, звичайно, є і суб'єктивні чинники – це впливи Москви, які намагаються зірвати, впливати для того, щоби не було, ну, щоби було так, як їм вигідно. І це теж накладається.

Хоча, наприклад, от Румунська церква, яка поки що тримається осторонь, вона має незалежну свою взагалі позицію. Там немає впливу Москви, у них своє бачення, вони дійсно вичікують. Румунська церква хоче відкрити свою церкву в Україні. І це теж створює певні виклики, бо, з одного боку, демократично-правова держава не може заперечити право існування будь-яких релігійних організацій в Україні, якщо вони не пов'язані з державою-агресором і підтримкою війни проти України. А, з другого боку, поява суто от такої третьої юрисдикції за національною ознакою може спричинити певні нові якісь суперечки і конфлікти, зокрема в прикордонних регіонах. От тому це додаткові виклики. І, мабуть, що Румунська церква може ставити ніби умовою, наприклад, торгу такого свого роду, що ми, наприклад, можемо піти на визнання ПЦУ, але взамін ми хочемо в Україні мати свою церкву для румуномовних, наприклад, парафій. А їх дуже багато, зокрема в Чернівецькій області, їх більше 100 парафій нараховується. Ще є в Закарпатті, ще є в Одеській області.

От тому це теж різні такі чинники, бачите. Ну і найголовніше, що не всі готові одразу сприйняти появу чогось нового, до чого вони не звикли. Бо церковне середовище, воно завжди є досить таким консервативним. І часто ці люди, особливо старшого віку, вони звикли вичікувати і придивлятися. І не всі взагалі чітко розуміють, що відбувається в Україні, – тому вони придивляються, як воно далі буде.

– Цього року Україна вже не вперше буде святкувати Різдво 25 грудня. Але поки що багато говорять, але немає якогось рішення щодо спільно святкування Великодня християнами західного і східного обрядів. Про це багато говорять, але поки що рішення немає. Думали, що може 2025 рік якось буде домовленість Ватикана і Константинополя про це – адже буде 1700 років Нікейському собору, тобто є щось спільне, щось, що об'єднує, визнається всіма. Як вам бачиться проблема спільної дати Великодня?

– Бачите, наступного року буде дійсно в один день Великдень святкуватися в усьому християнському світі і християнами західного, східного обрядів, і це традиційно так, там через певну кількість років збігається так. І дуже символічно, що наступний рік – це ще й рік ювілею Нікейського собору як символу єдності християн всього світу. От і це добрий крок такого свідчення християнської єдності Але, розумієте, єдність християнства в першу чергу проявляється не за зовнішніми ознаками. Тобто календар – це все-таки зовнішня ознака. І можна бути єдиними у вірі, але при різних традиціях. І в цьому немає великої проблеми. І саме календарне питання, як зовнішня ознака, вона не вирішує проблем єдності чи відсутності цієї єдності внутрішньої.

Тому, для мене як віруючої людини немає проблеми відсвяткувати навіть двічі Великдень і поважати обидві традиції. Ну, наприклад, навіть всередині католицької церкви існує дві ці традиції, і вони мирно вживаються. Більш того, не тільки католики східного обряду святкують Великдень не за григоріанським календарем, а за юліанським, але навіть от на святій землі в Єрусалимі римсько-католицькі громади святкують Великдень за юліанським календарем разом з східними християнами в один день. І оце чудове свідчення прагнення до такої єдності, не ламати один одного через коліно, а поважати традиції, навіть іноді підлаштовуватись під другу традицію з добрими намірами. Тому я в цьому взагалі не бачу проблеми, бо я – прихильник різнобарвності і багатства християнської традиції в його різних її проявах. І різні календарі – вони не є тут перешкодою, а навпаки.

– Але було б непогано все ж таки, щоб була спільна дата Великодня? Чи немає тут проблеми?

– Ну, для мене особисто немає проблеми і для багатьох християн теж немає. Це дуже складне питання, яке не може бути ухвалене однією-двома особами, бо, наприклад, православні церкви – це ж не тільки Константинополь, не тільки Москва, навіть це 15 автокефальних церков, тобто це має бути узгоджено на рівні спочатку кожної окремої помісної православної церкви, і це дуже складно, бо якщо люди так звикли, їм важко поміняти щось. А ще є, до речі, окрім православних церков, низка нехалкидонських церков, такі, як коптська, ефіопська, сирійська, маланкарська тощо, які теж діють за юліанським календарем. І це теж дуже багата традиція, про яку ми, до речі, в Україні мало знаємо, але це теж християни. Тобто, це дуже складний процес. Взагалі питання календаря і дати святкування – це не є догматичне питання. Це є питання традицій певних. Ми знаємо, що, до речі, до Нікейського собору в різних християнських громадах Великдень святкувався в різні дні. Якраз Нікейський собор, який матиме ювілей наступного року, він унормував це, створивши єдину пасхалію.