«Ви з глузду з’їхали?» Як Україна готувалася до війни з Росією?

За вісім років до окупації Криму в Україні вже готувалися до війни з Росією. У 2014 році сталася ситуація, яка була прописана в документах про застосування Збройних сил України ще у 2005 році. За президента Віктора Януковича з 2010 року в країні новий політичний курс «дружби зі стратегічним партнером Росією». І саме тоді починається руйнація армії України. Скорочують і розформовують те, що реформували разом із НАТО і США. Яким був стан армії України у 2013-му? І чому Генштаб ЗСУ не мав достатньо розвідувальних даних про те, що відбувається у Криму напередодні окупації?

Журналісти Радіо Свобода поспілкувалася з Віктором Назаровим, генерал-майором ЗСУ. На момент окупації Криму він був першим заступником начальника Головного оперативного управління Генерального штабу Збройних сил України. Це перша частина розмови з ним. Повну відео версію дивіться тут.

У 2005-му Україна готувалася до війни з Росією?

‒ Вікторе Миколайовичу, ще у 2005 році Україна не виключала збройного конфлікту з Росією? Яким був цей план і як він реалізовувався?

‒ Перш за все треба згадати, що у 2005 році були внесені зміни у воєнну доктрину України, і одне із положень цієї нової редакції передбачало поступову інтеграцію України в євроатлантичну спільноту, і насамперед це стосувалось блоку НАТО. Це було першочергове завдання, а потім вже інші питання ‒ це вступ до ЄС.

Але, тим не менш, реалізація цього стратегічного політичного курсу знайшла своє відображення і в документах планування застосування Збройних сил. І це було вперше в історії країни, її Збройних сил. Цей документ називався «Стратегічний замисел застосування Збройних сил» і був затверджений президентом (Віктором Ющенком, президентом України (2005‒2010) ‒ ред.).

А в 2006 році уже був розроблений стратегічний план застосування ЗСУ та інших військових формувань. Передбачались такі сім ситуацій: ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій, участь у міжнародних миротворчих операціях, антитерористичні операції, збройні конфлікти, інспіровані в країні, збройні конфлікти, принесені ззовні, і вже агресія як така, локальна і широкомасштабна збройна агресія, відповідно, війна.

І були варіанти, які безпосередньо стосувалися загрози з боку Росії.

‒ Це був теоретичний план?

‒ Не теоретичний. Хочу наголосити на тому, що у 2006 році ці плани матеріалізувались, тобто вони знайшли своє відображення в документах оперативного планування. Вони були спущені на один-два щаблі вниз.

І важливо, що з урахуванням цього здійснювалась підготовка військ ‒ і оперативна, і бойова підготовка. Насамперед, звичайно, оперативна. Проводились командно-штабні навчання різних рівнів.

І, якщо зробити крок далі, у 2007 рік, коли відбулась знакова промова Путіна в Мюнхені на безпековій конференції, тоді ми переконалися, що плани, розроблені у 2006 році, актуальні.

‒ Тоді, у 2005‒2006-му, вже передбачалося скорочення армії? Планували зробити українську армію за стандартами НАТО ‒ мобільною, контрактною?

‒ Ці майбутні плани застосування ЗСУ, дійсно, передбачали суттєве скорочення. І в першу чергу скорочення бойового складу. Бригад, полків, які визначають боєздатність ЗСУ, тобто бойові і бойового забезпечення, і оперативного забезпечення. Зі свого боку, Генштаб наполягав, що цього не можна робити ні в якому разі.

Треба було зберегти «кістяк» Збройних сил. Бойовий склад має бути недоторканний. І на тому етапі нам вдалось це зробити. Державна програма, розроблена на період 2006‒2010 років, не була реалізована в повному обсязі, було хронічне недофінансування.

‒ За пів року до анексії Росія і Білорусь проводять спільні навчання «Захід-2013». Військові не повертаються в місця своєї дислокації, і біля кордонів України ‒ 37 тисяч російських солдатів. Тоді це не насторожувало? Не викликало питань у Генштабі?

‒ Питання це викликало, адже уже був досвід конфлікту Росії і Грузії, коли після навчань, які проводились тоді на Північному Кавказі, частина сил не була повернена до пунктів постійної дислокації. Вона залишилась у районі проведення навчань і потім, із початком активної фази конфлікту, була швидко використана для нарощування бойового складу військ.

Ми це розуміли, і, певним чином, розвідка це відстежувала.

‒ Чому з боку України не було ніякої реакції? Це вже вересень 2013-го?

‒ Цей план, який було затверджено ще в 2006 році, де в нас передбачалось, що можливий збройний конфлікт і навіть агресія з боку Росії, в тому числі повномасштабна війна, фактично залишався чинний до 2014 року.

Але період із 2010-го по кінець 2013-го був дуже болючим для армії.

Щоб ви розуміли, президент, верховний головнокомандувач, яким тоді був Янукович, жодного разу не поцікавився предметно справою планування оборони держави. Чи було це навмисно, чи були інші мотиви ‒ ми не знаємо.

Але це був перший випадок, коли президент за всі роки каденції не брав участь у цих процесах. Це насторожувало.

«Росія не може розглядатися як ворог»

‒ Коли Генштаб у 2012 році доповідав свої пропозиції щодо застосування ЗСУ, міністр оборони був стурбований і здивований (Павло Лебедєв, міністр оборони України (грудень 2012 ‒ лютий 2014) ‒ ред.).

Він каже: «Як так?! Як ви можете планувати війну з нашим стратегічним партнером, сусідом? Ви що, всі з глузду з’їхали?! Таке не можна робити. Я цього навіть ніколи не буду показувати президентові (Віктору Януковичеві ‒ ред.). Давайте все це переробляйте». І переробляли, дійсно. Це, може, прозвучить доволі дивно чи дико для країни, яка до того декларувала свій вступ в ЄС.

У 2010 році, коли президентом став Янукович, ті цифри і напрями, які були прописані в доктрині, були вилучені. Нова редакція взагалі вийшла не як воєнна доктрина України, а як декларація про наміри чи лекція у виші, не більше того.

Із боку адміністрації президента (Віктора Януковича ‒ ред.) була однозначна установка: Росія не може розглядатися нами як ворог. І тоді пішли руйнівні процеси для ЗСУ. По-перше, було дуже обмежене фінансування. І ті навіть кошти, які виділялись, не дозволяли забезпечити боєздатність і боєготовність ЗСУ.

Я переконаний, що це була свідома політика, щоб підірвати можливості стратегічної оперативної ланки до управління.

‒ На вашу думку, це робилось навмисне? І що тоді скоротили і розформували?

‒ На той час, за допомогою наших партнерів, і, насамперед, США, був створений потужний орган управління ‒ Об’єднане оперативне командування. Зверху кажуть: навіщо воно потрібно, давайте його скоротимо. Тиск був шалений, врешті-решт, воно було дійсно скорочено. Хоча в рамках тієї державної програми, яка була розроблена, це було майже основне завдання стосовно вертикалі управління Збройними силами.

Потім такий же підхід був і до управління восьмого армійського корпусу, який у нас був у Житомирі. Це було управління Об’єднаних сил швидкого реагування, для мобільного і швидкого залучення в разі будь-якої загрози. Теж до нього причепились: от скоротити і скоротити, навіщо він вам потрібен? І безліч було обґрунтувань, що це не треба робити, переконували посадових осіб.

Політичний тиск продовжувався і, врешті-решт, у 2012 році ми вже не мали цього Об’єднаного оперативного командування. Скоротили також Повітряні сили. І таким чином ці глибинні, болючі, не зовсім зрозумілі трансформації ЗСУ припали на кінець 2013 року.

‒ В якому стані була армія на кінець 2013 року?

‒ За керівними документами, ми оцінюємо стан Збройних сил як:

1. Готові до виконання завдань.
2. Обмежено готові.
3. Не готові.

Тобто є три стани. Моя оцінка, що на той час якщо вони й були обмежено готові, то внаслідок реорганізації, що тривала, вони були вкрай обмежено готові. Скажу так, що готові ‒ це 70% складу і спроможні виконувати завдання. Обмежено готові ‒ це десь 50%. Нижче від 30% ‒ то це вже фактично не готові. То у 2013-му Збройні сили були готові десь на 40%.

Чи знали у 2013-му в Україні, що Путін готує окупацію Криму?

‒ Що доповідала розвідка у 2013-му? Чи була інформація, що у Криму щось готують?

‒ Частина доповіді йшла напряму до Міністерства оборони. І не завжди, і не в першу чергу це доповідалось начальникові Генштабу, головнокомандувачеві. І я переконаний, що це дуже погано, бо ніякий міністр, і навіть президент, не ухвалить ніяких рішень, якщо він не послухає головного військового фахівця ‒ начальника Генштабу.

А начальник Генштабу не був першою особою, хто отримував будь-яку інформацію будь-якого серйозного змісту.

І розвідники хизувалися такою тезою, що «ми доповідаємо ВДК». Я кажу: «Ви можете кому хочете доповідати. Ви кажете, що ВДК ‒ це «вище державне керівництво», а ми кажемо, що ВДК ‒ це великий десантний корабель. То, може, ви на великий десантний корабель доповідаєте? А якщо ви доповідаєте, то де реакція?»

Ви зрозумійте, що на політичному рівні, коли він не знає, що на цьому аркуші паперу написати, то зазвичай не було зворотного зв’язку. І це десь поглинало, поглинало, і незрозуміло, що відбувалось.

‒ На кінець 2013 року Генштаб мав інформацію про наміри Москви? Чи були ознаки, що готується окупація Криму?

‒ На кінець 2013-го такої офіційно інформації не було. Коли всі ці події почалися, наприкінці 2013-го, на початку 14-го року, ті ж розвідники нас запевняли: «Та ні, не було в росіян ніяких планів, тим паче, в нас з ними договір, ми не ведемо одне проти одного розвідувальну діяльність». Я кажу: «Ви, може, й не ведете, а вони точно це роблять і вас навіть не питають».

Розвідка казала, що це все було «з коліс»: росіяни подивилися, що в нас такий розвал, і випадково все це зробили. Це вже була спроба стрілки трохи відвести від себе, чого так трапилось.

А вже потім, коли почався 2014 рік, то їхня риторика змінилась, тоді вони вже кожного дня доповідали, що майже завтра на нас нападуть, і при тому нападуть широкомасштабно.

Продовження розмови з Віктором Назаровим читайте на сайті Радіо Свобода.