24 лютого на світанку Росія напала на Україну по всій довжині спільного кордону, від Луганська до Чернігова, а також із території Білорусі й окупованого Криму. Президент Росії Володимир Путін назвав це спецоперацією на Донбасі після звернення про військову допомогу з боку угруповань «ДНР»/«ЛНР», які він перед тим «визнав». «Ми прагнутимемо демілітаризації та денацифікації України», – наголосив він.

Виходячи зі змісту його останніх звернень, зокрема, щодо визнання угруповань «ЛДНР», йдеться про відновлення «історичної Росії» чи то Радянського Союзу. «Історик»-Путін фактично позбавив Україну права на існування як держави. Виводячи історичні коріння Російської Федерації із давнього Києва, він починає історію України від Леніна. Путін проголошує росіян та українців одним народом.

То ж як виглядає світогляд «історика»-Путіна, і яка історична логіка обґрунтовує такі рішення Путіна-політика? Чи останні його звернення «історичні» лише через наслідки рішень, котрі вони несуть, чи у них закладена історична правда? Радіо Свобода виокремило декілька цитат із двох останніх звернень російського президента щодо різних періодів історії двох держав та попросило українських істориків їх прокоментувати.

«Русь» і «Московія»

Володимир Путін: «Здавна жителі південно-західних історичних давньоруських земель називали себе руськими і православними. Так було і до 17-го століття, коли частина цих територій з’єдналася із Російською державою (Московським царством – ред.), і опісля».

Олександр Алфьоров, кандидат історичних наук та співробітник Інституту історії НАН України: Теза про південно-західні території є імперською тезою, метою якої є приниження державотворчих процесів, що відбувались на українських землях. Центром середньовічної держави Русі був Київ. Сакральне місто, яке ніколи не було чиєюсь околицею.

Термін «давньоруські землі» – конструкт радянської доби, коли намагались не згадувати Київ та «розчинити» його роль. У такий маніпулятивний спосіб намагались підвищити статус Москви, пояснюючи, що Київ колись разом із Новгородом та Володимиром на Клязьмі був однією зі столиць аморфного формування «Давньої Русі».

Населення ж нашої країни ніколи не називало себе прикметником «русский». Руською була монета, карбована у Львові у 14-му столітті, руськими були полки чи князі. Наш народ мав назву «руси». Апеляція ж до «возз’єднання» – стара радянська ідеологема, що опирається на тимчасовий військово-політичний союз, укладений у Переяславі 1654 року. Проте цей союз порушили самі ж московити (середньовічна назва сьогоднішніх росіян) вже через кілька років.

Петро Кралюк, доктор філософських наук, професор та публіцист: Термін «Русь» чи навіть «Рóсія» – це був етнічний термін, який фігурував на теренах (сучасних – ред.) України чи Білорусії фактично до 16 століття чи навіть 17 століття. Місцеве населення себе іменувало русичами і тут нічого дивного немає.

Але якщо говорити про «Московію», то Московія довгий час не розглядалася як Русь. Наприклад, у відомій «Задонщині» (літературний твір 14-15 століть – ред.) – це, скажемо так, «російська» пам’ятка – російські землі іменувалися Заліссям. Ну і сама територія тодішньої Росії переважно іменувалася Московією.

Тобто ми можемо говорити про те, що Русь існувала як одне етнічне утворення, а Московія – інше. А уже за часів Петра І зародилася ця назва «Росíя» – уже в іншому звучанні, але це був, по суті, той самий грецький термін, який використовувався для Русі. Тобто вони взяли нашу назву.

Ігор Гирич, доктор історичних наук, професор: У цій фразі є характерна для усіх московських пропагандистів підміна понять. Назва «Русь», «руський» вживалися на усіх теренах князівської Русі, але в росіян і в українців означало різні речі. Етнічно «русские» і «русини» були різними народами.

Українці називали росіян московитами і то до 19-го, навіть і 20-го століть. А росіяни називали українців у 17-му столітті черкесами, згодом малоросами. Історичне національне ім’я може в віках змінюватися. Не було до 19-го століття румунів і бельгійців. Українці обрали собі нове ім’я через необхідність розрізнення себе з росіянами, бо ця плутанина грала на користь імперським амбіціям російського суспільства. Російська імперія дбала про асиміляцію українців, і на послугах цієї асиміляції було національне «назовництво».

Тому в добі національного відродження Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Максимович та інші почали прищеплювати широкому загалу те ім’я, яке мали русини Наддніпрянщини у 17-му столітті – «українці». Але українці, як, приміром, румуни, яких колись називали волохами, трансильванцями, бесарабцями тощо, не відмовляються сьогодні і від свого історичного імені «Русь» чи «руський».

«Новоросія» і Причорномор’я

Володимир Путін: «Тоді ж, у 18-му столітті, землі Причорномор’я, приєднані до Росії в результаті воєн з Османською імперією, отримали назву «Новоросія». Зараз ці віхи історії намагаються передати в забуття, як і імена державних військових діячів Російської імперії, без чиїх старань не було би в сучасної України багатьох великих міст і навіть виходу до Чорного моря. Нещодавно в Полтаві знесли пам’ятник Олександру Суворову».

Петро Кралюк: Населення північного Причорномор’я уже в 17–18 століттях значною мірою було українським. Туди здійснювалася еміграція із, власне, інших українських земель – Поділля, Волині, центрально-українських земель. Навіть існувало таке поняття як «ханська Україна». Хочу нагадати, що існувала Олешківська січ на території нинішньої Херсонської області, тобто етнічно це були і українські території, хоча були під владою Османської імперії та Кримського ханства.

Що стосується терміну «Новоросія» на цих теренах під російською владою, то він нав’язувався Росією, хоча там селилися не росіяни, а жили там переважно українці, які ще до завоювання Росією там жили. Але треба сказати, що Росія використовувала і інший термін – «Новогреція». Деякі із сучасних південноукраїнських міст отримали тоді і грецькі назви, наприклад, та сама Одеса, Миколаїв або Феодосія у Криму. Тобто якщо вже говорити про Новоросію, то не треба забувати і про Новогрецію.

Ігор Гирич: Поняття «Новоросія» – це теж імперський штучний термін для українських земель на південь від Запорозької Січі. А засновані там великі міста були не на голому місці, існували вже достатньо великі українські козацькі поселення: Катеринослав – Дніпро – на місці Кодака і Половиці, Одеса – Гаджибея, Олександрівськ – Запорозької Січі, Севастополь – на місці Херсонеса. Згодом вони стали місцями поселення не українців, а багатонаціонального населення, яке на початках навіть не було ще російським. Власниками своїх осідків в Одесі, наприклад, були на початку 19-го століття французи, греки, євреї, поляки, німці – іноземне купецтво. Українці освоювали навколишні села і займалися переважно сільським господарством.

Щодо Суворова, то він був виконавцем імперської волі Петербургу-Москви і дбав про розширення російських кордонів на українському Півдні. І шанувати людину, яка була загарбником в Україні, це все одно, що залишати пам’ятники генералам колишньої американської конфедерації на Півдні США, які відстоювали рабство в Америці до громадянської війни 1860-х років.

Олександр Алфьоров: Щоби знести пам’ятник Суворову у Полтаві, необхідно було його там встановити. Пам’ятник Суворову раніше був перед входом до Суворівського військового училища у Києві. Нещодавно його перевезли як експонат до полтавського музею (звідки і був усунутий не як пам’ятник, а як експонат музею – ред.).

«Україна імені Володимира Ілліча Леніна»

Володимир Путін: «Сучасна Україна була цілком і повністю створена Росією. Точніше більшовицькою, комуністичною Росією. Цей процес почався практично відразу після революції 1917 року. При цьому Ленін і його соратники робили це доволі грубим стосовно до самої Росії способом – за рахунок відділення, відривання від неї частини її власних історичних територій. У мільйонів людей, котрі там проживали, звичайно, ніхто ні про що не запитував. (…) Власне, так і сформувалася територія радянської України. (…) яку і в наші дні є повні підстави назвати «Україна імені Володимира Ілліча Леніна».

Петро Кралюк: Тут ми маємо явну маніпуляцію, ніякий Володимир Ілліч Ленін не створював Українську республіку. Українська держава була створена у 1917 році, я маю на увазі Українську Народну Республіку. Вона спочатку мала статус автономії (у новоствореній після жовтневого перевороту Російській Республіці – ред.), але давайте не забувати, що в результаті більшовицької експансії, врешті-решт, керівництво УНР, Центральна Рада, 22 січня 1918 року проголосила незалежність. Перед УНР на теренах сучасної України існували також інші державні утворення, як Гетьманат, Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Ігор Гирич: Коли Центральна Рада взяла курс на державне будівництво, Ленін через місцевих російських більшовиків намагався захопити вплив у Раді, а коли це не вийшло, він ініціював створення «Совєта народних комісарів» у Харкові, і за допомогою цього маріонеткового органу скинув українську владу в Києві в січні 1918 року.

Тоді червоний уряд Росії під керівництвом Леніна ліквідував Українську Народну Республіку і встановив окупаційний режим більшовицької Москви. А тоді вже можна було «давати Україні Донбас» тощо. До речі, далеко не всі землі потрапили до меж УРСР. Туди не потрапили Таганрозький округ, який до 1925 року був частиною УРСР, українські області Вороніжчини, Білгородщини, гетьманська Стародубщина у Брянській області, Кубань та Донщина.

Олександр Алфьоров: Україна не створена ані комуністичною Росією, ані Леніним, а була захоплена більшовиками. Саме вони знищили українську незалежність.

Наша держава вийшла зі складу СРСР, маючи площу 603548 квадратних кілометрів, а в період, коли комуністи її окупували мала близька 800 тисяч.

Багато українських етнічних земель були, натомість, приєднані до Росії. Це і Таганрог, і Стародубщина і Східна Слобожанщина.

Право республік СРСР на самовизначення

Володимир Путін: «Саме ці ленінські ідеї по суті конфедеративного державного устрою і лозунг про право нації на самовизначення аж до відокремлення і були покладені в основу радянської державності. Навіщо було «з панського плеча» задовольняти будь-які безмежно зростаючі націоналістичні амбіції на окраїнах колишньої імперії? (…) Повторюю, передавати (території – ред.) разом з населенням історичної Росії».

Подібно про сучасну Росію і її політику: «В основі нашої політики – свобода, свобода вибору для всіх – самостійно обирати своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Тому вважаю правильним, щоб цим правом вибору могли скористатися усі народи, що проживають на території сьогоднішньої України, всі, хто цього захоче».

Ігор Гирич: Ніякого самовизначення націй не було, як не було і фактичного союзного договору. Це було таке ж «самовизначення», як і проголошення «ДНР» та «ЛНР» у 2014 році. Про факт загарбання і окупації України Росією за «славних» більшовицьких часів Путін так само елегантно промовчує. А як же ж тоді хвалена російсько-більшовицька теза про національно-визвольний рух народів? Національно-визвольний рух і державне будівництво, за тактикою Росії, може бути тільки в країнах Африки і Азії, де звільняються від влади європейських та американських імперіалістів. А російський імперіалізм, мовляв, несе народам «окраїн» лише позитив.

Петро Кралюк: Бачите, гасло про право нації на самовизначення – це було спершу не ленінське гасло. На початку 20-го століття, коли розвалювалися імперії, розвивалася ідея створення національних держав та гасло про право націй на самовизначення. Тобто Ленін тут нічого нового не придумав, а запозичив те, що було у той час популярним. Окрім того, знаємо ми, яка була більшовицька «демократичність», котра визначалася ЧК, більшовицькою партією, репресивними органами. Ніякого реального права на відокремлення ці союзники не мали.

Олександр Алфьоров: «Історична Росія», до якої він апелює – це не держава і не територія. Це – ідея, маніакальна ідея поневолення та знищення народів.

Його «історична Росія» – це і Київська Русь, і Московське царство, і Польща, і Фінляндія і Курили. Історична Росія – з вуст Путіна звучить гордо, але це прояв комплексу історичної неповноцінності. Спроба возвеличення себе перед собою ж за рахунок приниження інших. Звичайна схема для імперій, більшість яких були поховані у 20-му столітті.

«Трагедія» і причини розпаду СРСР

Володимир Путін: «Ще за два роки до розпаду СРСР його доля була фактично вирішена. Це зараз радикали і націоналісти, в тому числі, і передусім в Україні приписують собі заслугу завоювання незалежності. Як ми бачимо, це зовсім не так. До розпаду нашої єдиної держави привели історичні, стратегічні помилки більшовиків, керівництва КПРС, допущені у різний час у державобудівництві, економічній та національній політиці. (…) Розпад історичної Росії під назвою СРСР – на їхній совісті».

Петро Кралюк: Так, Радянський Союз уже в той час перебував у стані кризи, передусім економічної. Але все-таки було сподівання, що він збережеться, навіть на Заході теж ніхто особливо не вірив у розпад Радянського Союзу. Що стосується боротьби за незалежність. Ну, фактично, спочатку в Балтійських республіках, у деяких республіках Закавказзя почалися процеси, спрямовані проти того, щоб зберігався Радянський Союз, почалася боротьба за незалежність. Ця боротьба перекинулася і на терени України. По суті, тоді Україна стала ключовою ланкою у розвалі Радянського Союзу.

Олександр Алфьоров: Україна не приписує собі заслугу «завоювання» незалежності, натомість ми її відновили. І ціна цього відновлення – Голодомори, терор та репресії, які ми загально маємо право назвати геноцидом українського народу. І тепер Путін називає понад 90 відсотків українців, котрі проголосували за Україну на референдумі 1 грудня 1991 року, радикалами?

Ігор Гирич: Це вже традиційна мантра Путіна про те, «яку державу ми втратили». У 20 столітті, після Другої світової війни розвалилися усі колоніальні імперії. І за ними ні англійці, ні іспанці, ні португальці не проливають «крокодилячих сліз». Бо імперія змушує концентруватися на проблемах збереження загарбаних територій та їхнього розширення, а не свого економічного і культурного самовдосконалення. Помилок більшовиків у цьому розпаді не було. Це був природній процес переродження еліт. Вже не було кого і кому репресувати, використаний був увесь людський матеріал для комуністичного «процвітання» і «строєк» століть.

Про що Путін мовчить

Відтак, Путін, на думку українських істориків, використовував та використовує псевдоісторичні аргументи для того, щоби знайти причину для подальшої експансії в бік України. Цю експансію о 5-й ранку 24 лютого він відкрито оголосив також і у військовий спосіб. При цьому, «історик»-Путін спекулює, не лише викривляючи, а і просто не згадуючи факти української історії, як, наприклад, визвольну боротьбу українців, українські державні утворення, Голодомори, українців як «гарматне м’ясо» у радянсько-фінській війні та інші факти, зазначають історики.

Навіть якщо, врешті, і припустити, що Україна не мала своїх державних утворень до 1991 року, додає Ігор Гирич, то це не має забирати в України право на існування тепер: «Фіни державу одержали у 1918 році, і стала вона в десятці розвинених країн світу. Не мали держав латиші і естонці, словенці, хорвати. Але дико було б сьогодні забороняти за путінським рецептом цим державам існувати, тим більше, що вони продемонстрували куди більшу здатність до модерної трансформації, ніж сучасна Росія за свою нібито тисячолітню історію». Врешті, це не заборонило Путіну визнати суб’єктність угруповань «ДНР» та «ЛНР» і піти в наступ на Україну, начебто захищаючи їх.