У сучасній Москві є окремий район, який назвами своїми міцно пов'язаний з Україною. Саме сюди до 2014 року щодня залізничні потяги привозили тисячі громадян України, що збиралися відвідати російську столицю в робочих чи культурних справах, саме в цьому районі розташований пам'ятник українському поету Тарасу Шевченку, і саме сюди і тепер, у березні та серпні приходять працівники українського посольства та члени української громади Москви, щоб квітами перед пам'ятниками Тарасу та Лесі Українці вшанувати день народження Кобзаря та день народження нової Української держави. Пройдемося цим маршрутом сучасного українця міста Москви і ми з вами.

Почнемо від Київського вокзалу. Цей вокзал від початку мав назву Брянського. Але будувався він у роки Першої світової війни, і як мені здається, у своїх архітектурних формах нагадує тодішнє прагнення Російської імперії, в ході цієї війни на південному сході, оволодіти австрійським Львовом та турецьким Константинополем.

Саме туди, на південний захід, і повинні були від'їжджати воєнні потяги з цього вокзалу, і в його архітектурі можна прочитати цю імперську мрію про розширення своїх кордонів.

Якщо уважно подивитися на будівлю Київського вокзалу, одна його вежа нагадує своїм виглядом купол собору Святої Софії в Константинополі, колишній столиці Візантії, а зараз турецькому Стамбулі, а друга, висока вежа з орлами на верхівці, подібна до барокових та класичних споруд дзвіниць в українському Львові. Не знаю, чи так насправді, але буваючи біля Київського вокзалу, я завжди згадую і Львів і Стамбул.

Все топографічне оточення Київського вокзалу своїми сучасними назвами свідчить про те, що в уяві москвичів початку ХХІ століття, Київ і Україна повинні були стати воротами для Росії в європейський світ, чого так і не відбулося. У 2001 році перед Київським вокзалом почала формуватися велична площа Європи, яка повинна була засвідчити культурну і політичну єдність Росії з іншими європейськими країнами.

У центрі площі створили великий фонтан з авангардистською скульптурою бельгійця Олів'є Стребеля «Викрадення Європи», за мотивами давньогрецького міту про викрадення Зевсом, що прийняв вигляд бика, дочки фінікійського царя Європи. Біля пам'ятника встановлені флагштоки з прапорами усіх європейських країн, і серед них, звичайно, й України.

Так, на початку ХХІ століття, ще мріялося багатьом, що Україна і Росія стануть разом дружніми європейськими державами. Але, пішли вони в різні боки – Україна в Європу, а Росія невідомо куди, в самоту ніким крім неї не зрозумілої «величності та окремішності від усіх». Збереглася, як пам'ять про нездійсненні мрії, лише площа Європи в Москві, біля Київського вокзалу, з якого поїзди у Київ теж більше не відправляються.

Зберігся від тих щасливих часів початку ХХІ століття красивий пішохідний міст Богдана Хмельницького, зі скляною стелею та ескалаторами усередині, який з'єднує площу Європи з протилежним берегом Москви-ріки та часто з'являється у кінофільмах як символ гламурної Москви початку тисячоліття.

З одного боку Київського вокзалу розташований готель «Слов'янський», з іншого – торговий центр «Європейський».

На мурах торгового центру навіть можна побачити символи, подібні до символів Європейського союзу, але все це лише згадка про минуле. Про ту Росію, яка могла бути, але якої не стало, і про символ Києва та України як вікна та воріт із Росії до Європи. Все це у минулому. Йдемо далі.

За торговим центром «Європейський» дороговказом нам стане велична будівля готелю «Україна», одна з сімох так званих «сталінських висоток», яка за розпорядженням Микити Хрущова була названа на честь України.

Правління Хрущова в Радянському Союзі стало часом уваги партійної номенклатури до всього українського, керівна верхівка країни бачила любов свого вождя до тієї землі, що стала стартовим майданчиком для зльоту його партійної кар'єри, і всіляко потурала йому у виявах цієї любові.

Так одна зі сталінських висоток, яку Сталін і не думав називати на честь України, узяла собі саме цю назву, а весь район, розташований між Київським вокзалом і готелем «Україна», розквітнув цілим кущем українських імен. Отже, не випускаючи з поля зору верхівки готелю, який буде весь час у нас перед очима, пройдемося Українським бульваром російської столиці до набережної Тараса Шевченка, де розташований єдиний у Москві пам'ятник великому Кобзарю.

Так, друзі, я не помиляюся. На карті Москви є місце, яке саме так і називається – Український бульвар.

Головною ознакою Українського бульвару є пам'ятник Лесі Українці. Бульвар отримав свою назву 1965 року, а пам'ятник українській поетесі постав на бульварі у 2006-му. Встановили пам'ятник на день міста Москви без зайвої помпи, так що більшість українців, що живуть у російській столиці, про це навіть не здогадувалась.

З постанням української незалежності 1991 року, в представників українського посольства в Росії та місцевої української громади виник звичай на великі українські свята покладати квіти до пам'ятника Кобзарю. А про те, що поруч є тепер і пам'ятник великій українській поетесі, вони і не знали.

Якось у фейсбуці, після чергового вшанування Тараса, я пожалкував про забуту Лесю неподалік, і на мою радість, це моє повідомлення не стало зайвим. Відтепер уже кілька років в української громади міста Москви та українських дипломатів є на українські свята новий маршрут, що єднає в єдине ціле українську пам'ять і українську культуру від Тараса Шевченка до Лесі Українки.

Нарешті наближаємося до готелю «Україна». Поруч з ним, з боку Москви-ріки, розташована набережна Тараса Шевченка, і тут же розташований і пам'ятник найвідомішому сину українського народу. Встановлено пам'ятник Тарасу також в роки правління Микити Хрущова, в червні 1964 року. Кажуть, що відкриття монумента було влаштовано на противагу відкриттю іншого пам'ятника Кобзарю, в американському Вашингтоні.

Радянську владу дуже збентежили повідомлення, що в Америці буде пам'ятник Шевченкові, а в Москві такого немає, тож швидко вирішили спорудити свій, і встигли офіційно відкрити його аж на кілька днів раніше вашингтонського.

Образ Шевченка, яким він був втілений у цьому пам'ятнику, не сподобався Максиму Рильському та Павлу Тичині.

Мені він також не дуже подобається, бо здається великою кам'яною брилою, яка тяжіє та нависає над глядачем. Та й розташований монумент не в кращому місці, далеко й від метро, і від зупинок громадського транспорту. До нього не так легко підійти, бо він є наче на острівці, оточеним з усіх боків автомобільними трасами. Тому багатьом москвичам цей пам'ятник просто не відомий, біля нього не зустрінеш випадкових перехожих чи туристів. Тут бувають тільки люди, що свідомо прийшли вклонитися найбільшому Генію свого народу.

Але сам «острівець», тобто пагорб із пам'ятником, досить таки впорядкований.

Тут шумлять українські тополі, розбиті квітники з гарними квітами, у затінку дерев можна посидіти на зручних лавочках, спостерігаючи за тим, як величезний Тарас, ніби замислившись під час довгої прогулянки, збирається переступити через Москву-ріку, вступивши ногою прямо до російського «білого дому».

Це сумнозвісний будинок колишньої російської Верховної Ради, а зараз уряду Російської Федерації, який у жовтні 1993 року розстрілювали з Новоарбатського мосту свої ж, російські, танки.

Тут, біля пам'ятника Тарасу Шевченку, збираються щороку українські дипломати та члени української московської діаспори.

Тут закінчимо свою прогулянку і ми. А наступного разу згадаємо з вами про перший пам'ятник Шевченкові в Москві, який був встановлений 1918 року, але простояв не довго. До нової зустрічі, друзі!

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода