Директорка психоневрологічного інтернату з геріатричним відділенням під Києвом згадує про те, що їй, її персоналу та пацієнтам довелося пережити через російське вторгнення.
О 5-й ранку 24 лютого 2022 року Марина Ганіцька почула гуркіт далеких вибухів і зрозуміла, що почалося повномасштабне вторгнення. Директорка психоневрологічного інтернату з геріатричним відділенням в Бородянці, що за 50 кілометрів на північний захід від Києва, негайно приїхала до закладу.
Ось що сталося далі, за її власними словами:
– Упродовж тижнів зростання напруженості та повідомлень про наближення російського вторгнення на початку 2022 року я вже вирішила, що залишуся з пацієнтами, якщо трапиться щось немислиме, так це і сталося.
Інтернат став домівкою для близько 350 уразливих людей. Я пропрацювала там лише шість тижнів, але зблизилася з персоналом і з пацієнтами, багато з яких потребували цілодобового догляду.
Із 250 наших працівників залишилося 10: мій заступник, один бухгалтер, касир, кілька кухарів і санітарок, але без лікарів. Багато співробітників опинилися в пастці в містах і селах, які вже були зоною бойових дій.
Одна із працівниць, яка прийшла, залишила свого чоловіка одного з чотирма дітьми. Інша співробітниця не змогла зв’язатися зі своєю 15-річною дочкою, яка опинилася в пастці в окупованому місті неподалік. Це були героїчні люди, які ухвалили рішення залишитися і допомагати нашим пацієнтам – людям з пораненими тілом і душею.
Кожен робив те, на що був здатний, але різні люди по-різному переносять стрес війни. Не кожен може зібратися настільки, щоб зайнятися повсякденними справами, наприклад, зварити кашу, розпалити вогонь або змінити підгузки.
Війна зачепила Бородянку одразу. У перший день російські війська розбомбили приватний будинок прямо біля інтернату. Вибух був такої сили, що на місці нічого не залишилося. У результаті вибуху загинули шестеро людей. Потім на початку березня військові армії РФ розбомбили кілька багатоповерхівок у центрі міста. Гуркіт і запахи були схожі на божевілля.
На початку вторгнення місцеві жителі та жителі довколишніх сіл шукали допомоги та притулку в інтернаті. Подекуди тут було до 800 людей. Серед них були люди, які втратили своїх рідних і домівки. Дехто приносив поранених і вмираючих.
25 лютого зателефонувала головна лікарка сусідньої психіатричної лікарні і попросила прийняти її пацієнтів. Пізно ввечері того ж дня було доставлено 80 гострохворих людей, серед них 14 дітей-аутистів. Діти з таким діагнозом дуже чутливі та вразливі, на їхню долю випали нестерпні випробування. Це була найприкріша частина всієї окупації. Довелося заспокоювати дітей і пообіцяти їм, що все буде добре.
4 березня ми почули по радіо, що буде організований безпечний проїзд для евакуації мирних жителів, але цього гуманітарного коридору так і не було. Незважаючи на це, багато жителів Бородянки закуталися в білі простирадла і на свій страх і ризик покинули місто.
Дорогою, що проходить поруч із лікарнею, туди-сюди мчали колони російської техніки. Іноді до 500 одиниць техніки: бензовози, ракетні комплекси «Бук», системи залпового вогню «Смерч», танки тощо.
Мені було боляче дивитися на нічне небо, яке світилося вдалині від пожеж навколо Бучі та Макарова. У мене в тих містах жили родичі. Вдень дим і вогонь, гуркіт обстрілів. Все гриміло, було страшно. Одна справа – намагатися вижити самому, зовсім інша справа – відповідати за інших людей. Пацієнти хапали за руки опікунів і питали: «Ми вже мертві? Вже закінчилося? Чи врятують [українські військові]?».
У лікарні був слабкий радіозв'язок із зовнішнім світом. Слухали новини, поки не розрядилися батарейки. Зрідка можна було дотелефонуватися до рідних по мобільному. Ми дізналися, як заряджати телефони від автомобільного акумулятора.
Інколи мені дзвонили з української військової адміністрації, мовляв, «не хвилюйся, ми робимо все можливе, щоб тебе витягти, ведемо переговори». Я казала про це пацієнтам, щоб заспокоїти їх, вони жили надією. Коли був мобільний зв’язок, я намагалася підтримувати активність сторінки в соцмережах, щоб усі бачили й знали, в якій ситуації перебувають підопічні. Потім російські військові ввімкнули глушилки зв’язку і зв’язок обірвався.
До вторгнення Росії важких пацієнтів утримували на верхньому поверсі закладу в ізольованих кімнатах під постійним наглядом. Після 24 лютого просто не вистачало санітарів, тому ті пацієнти залишилися без нагляду, виламували двері та тинялися по лікарні.
Під час потужного обстрілу всі пішли в підвали. Було тісно, але всі помістилися. Ми сиділи, лежали і стояли, притиснувшись один до одного. Хтось плакав, хтось сумував.
Хворі, які були більш здібними, були призначені доглядати за іншими пацієнтами. Деякі люди втекли з лікарні. Вони ховалися, а потім повернулися. Сказали, що злякалися під час вибухів. Один наш пацієнт загинув під час обстрілу. Він втік у перший день, а після того, як російські військові покинули Бородянку, його знайшли мертвим. Двоє пацієнтів вважаються зниклими безвісти.
У перші дні війни в місті ще була електрика, але робітники з теплоцентралі втекли, тому опалення зникло. У нас було пару балонів газу для плити, але цього вистачило лише на кілька днів.
Всередині було так холодно, що все замерзло, з рота йшла пара, а ноги не могли зігрітися. Часом варили кашу, борщ, м'ясо. У нас були свої кури, але нікому не вдавалося дістати більше хліба. Були моменти, коли шматок хліба рвали на шматочки і роздавали. Хворі збирали крихти і злизували їх зі своїх долонь. Це було так важко. Я не знала, як нагодувати людей і як довго ми протримаємося.
Спочатку воду набирали зі свердловини на території інтернату, потім почали приходити російські військові, які відкачували воду для власних потреб, аж поки її не стало. Нас врятувало озеро за парканом, з якого ми брали воду. Ми її варили, але багато хто захворів на кишкові інфекції. Нам пощастило, що у нас були потрібні ліки.
Вода була потрібна для туалету, гігієни, догляду за лежачими хворими. Воду підігрівали, щоб мити, а в ліжка хворих ставили пляшки з гарячою водою, щоб вони хоч трохи зігрілися.
На території інтернату була ферма: 30 корів, кінь, коза, кролі, кури. Контакт із тваринами позитивно впливає на психологію пацієнтів. Ми годували і доглядали за тваринами, доїли корів.
5 березня в лікарні перебували 450 осіб, російські військові на позашляховику прорвали ворота. Це були понад 60 «кадирівців» із Чечні, вони були агресивно налаштовані. Вони бігали по лікарні, вибивали двері, вривалися в кімнати до лежачих хворих. Вони сказали мені, що якщо знайдуть солдата чи зброю, то мене розріжуть на шматки.
Під дулами автоматів пацієнтів вивели на подвір'я лікарні. Мені наказали стати в середину, на мене була націлена зброя, коли один із солдатів знімав на відео. Мене запитали: «Ти – нацистка?».
Я їм відповіла: «Я – українка! Якщо хочете знати, чи патріотка я, то так. Я люблю свою країну».
Чеченець продовжив: «Ми не прийшли вас вбивати! Ми прийшли звільнити вас від нацистської влади. Тепер пенсіонери зможуть ходити на парад перемоги з нагоди Другої світової війни, носити «георгіївські стрічки», і більше не буде нацизму у вашій країні».
Тоді солдати вимагали від мене перед камерою подякувати президенту Росії Володимиру Путіну за моє «звільнення від нацизму». Я бачила червоні крапки лазерних прицілів, які ковзали по пацієнтах, деякі з них плакали від страху.
«Кадирівці» забороняли людям залишати територію лікарні, мовляв, «виходитимете – будемо стріляти», й мінували територію довкола. Навколо була військова техніка, міномети, снайпери. Я благала їх випустити хоча б дітей, але вони відмовилися. Хворі служили живим щитом.
Під час окупації на території інтернату померли 13 осіб. Серед них були місцеві жителі та наші пацієнти. Переважно це були люди, ослаблені важкими умовами. Вручну ми зробили хрести, щоб позначити, хто де похований. Ми з помічником загортали тіла наших пацієнтів і ховали їх у замерзлу землю. Я запам’ятаю той день назавжди.
13 березня я виглянула у вікно і побачила жовті автобуси, які їхали дорогою. Почалася евакуація! Перед відходом я відв’язала всіх тварин, щоб вони могли знайти собі їжу.
Російські військові вишикувались і дивилися, як хворих вантажать в автобуси. Двоє тяжкохворих у хаосі евакуації померли. Решту розвезли в різні регіони України до переповнених лікарень або до їхніх родин.
Коли я дісталася безпечного місця, я зв’язалася зі своєю родиною і дізналася, що моє село все ще перебуває під окупацією, а мій будинок пошкоджений. Батьки ховалися в підвалі від обстрілів, а чоловік із сином, рятуючись, втекли крижаною річкою.
«Коли ти нас забереш?» Це питання я найчастіше чула від своїх пацієнтів після евакуації. Багато хто погано переживав віддаленість від Бородянки, мені почали телефонувати з п'ятої ранку. Вони переживали, що лікарню ніколи не відновлять. Понад 20 хворих не змогли обжитися на новому місці та померли.
Програвши битву за Київ, російські війська наприкінці березня відступили. Після деокупації я повернулася в інтернат і побачила гори сміття та пограбовані кімнати. Коридорами лікарні бродила коза, а наш кінь галопував у дворі.
Влітку пацієнти повернулися до закладу. Тепер іноді з тривогою запитують, чи повернуться росіяни. Чимало вважають, що потрібно запастися хлібом, ховають його в тумбочки.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
Текст і фотографії з Бородянки Альони Гром за підтримки Амоса Чаппла, Прага
