Педагог Наталія Іванівна Руденко два десятиліття свого життя присвятила створенню та розвитку першої Сімферопольської гімназії з українською мовою викладання. Наразі вона живе та працює під Києвом. Під її керівництвом гімназія була відзначена міністерською медаллю «Кращий навчальний заклад року» та іншими нагородами. Проте гімназія, яка користувалася в Криму величезною популярністю, у 2014 році була рейдерськими методами захоплена бойовиками незаконного збройного формування «Кримська самооборона» та «прихватизована» російським міністерством освіти.
У серпні цього року виповнюється 25 років від часу створення української гімназії. В окупованому Криму відзначають цю дату як 25-річчя гімназії, хоча найкраща українська гімназія та незаконно створена на її базі російська «МБОУ Сімферопольська академічна гімназія» це дві якісно різні установи, і друга не є правоспадкоємицею першої. На сайті гімназії йдеться про збереження «традицій», хоча традиції цих двох шкіл – зовсім різні. Про історію гімназії та традиції ми поговорили з директором Першої Сімферопольської української гімназії Наталією Руденко.
– Незважаючи на прагнення влади Криму вимірювати історію гімназії чвертю століття, на сайті гімназії немає розділу «Історія». Очевидно, соромляться написати, що навчальний заклад такого рівня створений українцями і був раніше український. Соромно написати, що гімназію було захоплено незаконно. Розкажіть, як створювався цей навчальний заклад у Сімферополі?
Ми любили нашу гімназію та цінували її. Ми всі свідомо стали на шлях любові та боротьби
– Мені доручили створювати українську гімназію, мабуть, маючи на увазі, що в мене нічого не вийде. Такі антиукраїнські настрої тоді мала кримська влада. Я була новою людиною в місті, у мене не було управлінського досвіду. Мені так і говорили у міністерстві – вчителі до вас працювати не підуть, учнів ви не наберете. Але сталося навпаки. В перші роки незалежності України було велике натхнення у моїх колег, був великий підйом у кримчан, був великий потяг до рідного українського слова у батьків, у дітей.
Незважаючи на те, що нам не виділили нормальне приміщення, ми працювали в пристосованій будівлі колишньої кірхи, а батьки знесли столи та стільці прямо з гаражів, і ми набрали несподівано багато учнів. До нас приїжджали діти вчитися з навколишніх сіл, з Перевального, Бахчисарая. Ми любили нашу гімназію та цінували її. Ми всі свідомо стали на шлях любові та боротьби.
Нам тоді забороняли відзначати ювілеї. Ми запропонували відзначити п'ятиріччя створення гімназії, але нам сказали, що такого ювілею в 5 років не буває, але ми відзначили, є відео та фотографії, документи. Нам забороняли відзначати 10-річчя гімназії, але ми також відзначили його. Можна сказати, що гімназія розвивалася завдяки нашій любові та нашій боротьбі за неї.
Ми тоді стукали в усі двері, писали листи та звернення у всі інстанції при тому, що нам забороняли писати, казали, що я можу звертатися тільки у відділ освіти, до свого начальства і не вище. Але завдяки тому, що ми постійно боролися за гімназію, вірили в неї, дбали про неї, ми змогли достукатися до сердець тодішньої влади, і досить швидко на рівні президента України було вирішено питання про будівництво тієї прекрасної будівлі, яку вкрали російські колонізатори.
Коли я зараз дізнаюся, що якісь злодії збираються відзначати 25-річчя гімназії, мене це обурює
Ми ніколи не думали, що гімназія може скінчитися. І коли я зараз дізнаюся, що якісь злодії збираються відзначати 25-річчя гімназії, мене це обурює. Гімназія проіснувала 17 років, після чого була фактично ліквідована. Вони мають відзначати не 25-річчя гімназії, їх тоді тут не було, вони мають відзначати 8-річчя ліквідації гімназії. Ось це їхня реальна дата...
Вони ж нічого не знають про гімназію. Не знають, як ми її відкривали за участі президента України Леоніда Кучми, не знають, який у нас був гімн, а написав його кримський поет Данило Кононенко. Не знають, з якими ідеями та девізами ми жили, про що мріяли. Вони ж не знають, що навіть стіни цієї будівлі просякнуті нашими звичаями, які вони зламали в перші ж дні, як і ту дошку з подяками тим людям Криму, України та світу, які зробили свій внесок у створення гімназії.
Коли на їхньому сайті я прочитала, що вони пишаються колишніми нашими (!) керамічними майстернями, я зрозуміла, що вони свого предмета гордості так і не створили. Так погано вони працюють. І я згадала, що в нас був зовсім інший настрій. Для нас тоді було звично запитати дітей: «Що таке гімназія?» і почути у відповідь: «Тут все давно з Європою й культурою, полотна і різьба, кераміка й гутне, тут із Мазепою і молодим Петлюрою росте вкраїнське золоте майбутнє…» (примітка: гутне – вид виробу зі скла –авт.).
Установа освіти – це насамперед її ідеї, її дух, зосереджений у стосунках учнів і вчителів, у книгах, в уроках, у мистецтві. У нас була шикарна шкільна бібліотека, де були зібрані народом України та спонсорами книги з усього світу, але її нові господарі розікрали у перші ж дні. У нас у гімназії рідною українською мовою навчалися 924 учні, вони ж цього року випустили 18 учнів (10 з тих, які не виїхали з Криму, з набраних ще нами, та 18 кримських татар, які перевелися з інших шкіл заради навчання українською мовою) останнього українського класу, і на цьому українська освіта у Криму завершилася. Тому відзначати вони мають не що інше як 8 років знищення гімназії.
Батьківські збори, на яких батьки обговорювали звільнення директора гімназії Наталії Руденко та наміри влади позбавити навчальний заклад українського статусу. Найменша частина батьків, які підтримували русифікацію гімназії, залишили збори до закінчення. Відео знято у квітні 2014 року
– На сайті нинішньої школи немає розділу «Історія гімназії». Натомість є розділи «Інформаційна безпека», «Антитерористичний захист». Організатори святкування говорять про збереження традицій. Про що мова, як ви вважаєте?
– Жодних 25-річних традицій у них немає. У нас були традиції святкування Великодня, Різдва, Нового року, все місто про це знало і святкувало, наприклад, Різдво та Великдень разом із нами. У нас були традиції розвитку мистецтва, творчості дітей, відмінного навчання, активної участі учнів у багатьох громадських заходах, громадянського зростання дітей.
Зараз український колорит, національний смак замінили російським несмаком, кітчем. А їхні традиції – це повна русифікація населення Криму, починаючи з дітей, це кадетські класи, це зброя, війна, жорстокість, це виховання зверхності над усіма іншими націями.
Зараз український колорит, національний смак замінили російським несмаком, кітчем
Тут хочу відвести брехливі закиди в насильницькій українізації, які зараз на мене посипляться. Це неправда, тому що українською мовою в гімназії та ще у 7 невеликих школах з українською мовою викладання навчалися менше 1 відсотка учнів, а разом із 15-ма іншими кримськотатарськими школами – менше 5 відсотків учнів Криму.
Все інше – російською мовою. Яка українізація? А потреба була в українській та кримськотатарській мовах навчання не менш як 30-40 відсотків учнів. Для вступу до гімназії завжди існувала черга у кілька разів більша, ніж наші можливості. У серпні батьки займали чергу, ночували біля школи, щоб зранку раніше записати дитину на прийом до гімназії.
Батьки учнів Української гімназії проти зміни статусу школи, відео знято у квітні 2014 року:
Антитерористичних заходів не було тому, що в Криму не було ніякого тероризму. Тероризм у Крим прийшов разом із Росією
А немає розділу про історію тому, що їм нема чого розповісти про історію, реальну історію гімназії вони не знають і не приймають, а яких небилиць навигадувати для своєї історії – ще не зорієнтувалися. «Інформаційної безпеки» у нас не було, тому що дітям давалися різноманітні та всеосяжні знання, а у них існує вибіркове викладання, освітня цензура, приховування правдивих знань про історію і свою країну та світову історію.
Антитерористичних заходів не було тому, що в Криму не було ніякого тероризму. Тероризм у Крим прийшов разом із Росією, вони його створили, і вони вдають, що з ним борються.
– Наталю Іванівно, розкажіть, як відбувалося рейдерське захоплення гімназії?
– Нахабно і безцеремонно. Біля школи зібралися декількох батьків, які хотіли, щоб їхні діти навчалися в російській школі, але в цій прекрасній будівлі. Були представники міськради, відділу освіти. Вони зайшли до мого кабінету, вимагали написати заяву на звільнення. Представник міськради при цьому передав мені на словах нібито подяку мера міста Агєєва за роботу.
Якщо чесно, я працювати директором у нових російських умовах і не збиралася, думала, мені дадуть закінчити навчальний рік, я вручу випускникам атестати і звільнюсь. Але вже того року атестати українського зразка видавати не стали, і я звільнилася вже 10 квітня. Спікер Верховної Ради Володимир Константинов запрошував мене на розмову, але я не пішла, і вони директором призначили вчительку з підконтрольної спікеру консолівської школи.
– Наталю Іванівно, які зміни провела російська влада в школі після захоплення гімназії?
– Ну, Володимир Констнтинов же недаремно тоді з перших днів вимагав викорінювати все українське – корчували навіть дорожні покажчики українською мовою та все інше. Тоді ще не було ані брехні про український нацизм, ані брехні про захоплення влади на майдані, а такі вказівки, до речі, від старої ще кримської влади вже були.
В українській гімназії все українське викорінили відразу
В українській гімназії все українське викорінили відразу. Наприклад, одна з учительок якось прийшла до школи у вишиванці, так її викликали до відділу освіти та змусили писати пояснення, чому вона так одягнена.
Багато вчителів, хто міг, звільнилися та виїхали. Багато учнів також, хто міг, пішли зі школи та перевелися на материк України. Я сама до школи більше не заходила, надто боляче було бачити зруйнованим вуе, що ми створили. Але мені розповідали, що були учнівські протести проти перекладу предметів російською мовою, деякі учні заклеювали папером ті сторінки у підручниках, де була російська символіка тощо.
– Що з вашої точки зору втратила українська громада Криму та регіон взагалі після захоплення і ліквідації української гімназії?
– Справа в тому, що наша школа продукувала передусім високу культуру взаємин між людьми та взаємин у суспільстві. У нас функціонував навчально-виховний процес, націлений на те, що в центрі його стоїть учень з його потребами і талантом, які слід розвивати. У Росії ж такого й близько немає, там у навчально-виховному процесі існує диктат вчителя, примат примусового навчання та виховання.
У нас були програми для обдарованих дітей, і наші учні вирішували завдання та опановували знання на кілька років уперед, наприклад, у п'ятому класі вони засвоювали матеріал за 9-й клас. Для цього ми мали спеціально розроблені підручники. Загалом історія кримської української гімназії – це був якісний прорив у методиці навчання та виховання, який уже втрачено, і який кримська система освіти була не в змозі оцінити.
Я вважаю, що це сором і ганьба, вони навіть не змогли прийти на готове і розвивати далі
Вже після ліквідації гімназії до школи приходили батьки та просили залишити ті українські програми і підручники, які були, але вони на це не погодилися. Я вважаю, що це сором і ганьба, вони навіть не змогли прийти на готове і розвивати далі. Повторюся: коли я прочитала про те, що вони пишаються нашими гончарними майстернями, я подумала, хай запитають у мене, як вони створювалися і як їх використовувати у навчально-виховному процесі.
Крім того, школа втратила всі наші методичні напрацювання, вони втратили методичну допомогу з Києва, з Академії освіти України, а замінити це все російськими аналогами не можна, тому що все в Росії побудовано, як бачимо зараз, на ідеології так званого рашизму – заперечення демократії, на культі особистості, на запереченні прав людини, свободи людини, норм міжнародного права. Останнє десятиліття в історії Росії – це гігантський відкат назад, після чого країні доведеться десятиліттями виповзати з кризи.
– Немає сумніву, що Крим буде звільнено і гімназію відновлять у нових умовах вільної України. Ви бачите свою участь у цьому процесі? В якій якості?
– Бачу, звичайно, але деталі я зараз не розкриватиму. Але я вірю, що українську гімназію буде відтворено і повернуто кримському суспільству як інструмент прогресивного виховання та навчання, як центр української культури та освіти.
ДОВІДКА: За даними офісу уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, навчання українською мовою в Криму після анексії півострова Росією скоротилося у 50 разів.
У 2020-2021 навчальному році, за даними підконтрольного Росії департаменту освіти та науки Севастополя, українську мову в Севастополі вивчали 70 дітей у п'яти загальноосвітніх закладах.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров раніше стверджував, що розмови про порушення прав людини в анексованому Криму – це вигадка.
